Едуард Митницький, літо патріарха

Нинішній серпень - ювілейний для видатного українського режисера Едуарда Марковича Митницького. Йому виповнилося 85. Критики називають Едуарда Марковича батьком нової режисерської школи в Україні; справжнім майстром, спектаклі якого визначають "пульс" сучасності. Він створив свій театр - Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. На сценах різних країн поставив гучні вистави. У Литві, наприклад, в одній газеті так і написали: "Якби опинився цей режисер у Білокам'яній, він би запросто потіснив з п'єдесталу тамтешніх метрів режисури"

Незважаючи на літні відпустки, DT.UA вдалося зв'язатися з людьми, які однаково небайдужі до Едуарда Марковича і його творчості. Можливо, їхні добрі слова й побажання стануть цікавими штрихами до ювілейного портрета Майстра.

Володимир ГОРЯНСЬКИЙ, народний артист України:

- З Едуардом Марковичем пов'язана більша частина мого життя, причому її прекрасна частина. У народженому ним Театрі драми і комедії я працюю з 1988-го. Був певний період (від початку 90-х по 1997-й), коли я обіймав тут навіть посаду директора-розпорядника. Звісно, Едуард Маркович для мене - людина, що створила свій Театр. У різних сенсах цього слова: і театр як місце тяжіння, і театр як свою художню систему - зі своєю мовою, світовідчуттям. Безперечно, він один з найкращих режисерів нашого часу. Тобто режисер, який не перестає дивувати.

Він вміє розкрити потенціал актора, з яким працює над тим чи іншим спектаклем. У цьому плані мені пощастило. Я працював у різних його постановках. А от 1995-го ми почали працювати над дуже складною і цікавою п'єсою Д.Таборі "Майн Кампф, або Шкарпетки в кавнику". Едуард Маркович тоді подарував мені розподіл на роль Гітлера. Для свого часу це був гострий парадоксальний спектакль. Тим важливіше, що цей спектакль продовжує жити й постійно оновлюється. У самій темі, в образі головного героя (Гітлера) Едуард Маркович, безперечно, багато чого вгадав - у тому, що стосується проблеми маленької людини як майбутнього диктатора.

Який він на репетиціях? Ну звісно ж різний - уважний, добрий, чуйний. Так, буває й жорсткий. Але це та жорсткість, за яку йому треба дякувати, оскільки вона сприяє виявленню обдарування, розкриттю сценічного образу. А ще він - неймовірний вигадник і фантазер. Уміє занурювати артиста в світ різної драматургії, та так, що артист почувається в цьому "вирі" як риба у воді.

Я ніколи не переставав дивуватися його незгасаючому захопленню мистецтвом театру, а також його здібності перетворюватися на репетиціях на бешкетника. Тому й у ювілей бажаю йому лише накопичувати цей потенціал запалу й захопленння, продовжуючи радувати і нас, артистів, і вас, журналістів.

Юрій БОГУЦЬКИЙ, радник президента України:

- Едуард Маркович уже давно більше, ніж режисер драматичного театру. Він і видатний педагог, що виховав ціле покоління, й напрямок сучасної української режисури. Звісно ж, він корифей і класик. Але водночас - дуже сучасний митець, який відчуває час. Як у різних п'єсах, і поза цими п'єсами. Він уміє цей нерв чуттєвості провести через свої найкращі сценічні роботи.

Пам'ятаю, ще на початку нульових на одному з засідань колегії Міністерства культури він виступив з ідеєю зробити Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра театром-лабораторією, де проходила б загартування молода українська режисура. І нехай згодом якісь бюрократичні формальності перешкодили надати театру такий "лабораторний статус", проте, Едуард Маркович усим своїм життям підтверджує: найкращі режисери України - його послідовники, його духовні учні. Серед них, як відомо, Дмитро Богомазов, Андрій Білоус, Олексій Лісовець, Юрій Одинокий, Дмитро Лазорко, який вже пішов у інший світ…

З'явилося й зовсім нове покоління його послідовників. Ті, хто сьогодні активно ставить і в нього в театрі, і на інших майданчиках.

Я пам'ятаю той час, коли в буквальному сенсі "народжувався" і "будувався" його Театр драми і комедії. Спочатку це був театр без постійної прописки - ще наприкінці 1970-х. Актори Митницького грали спектаклі на різних столичних майданчиках, але не втрачали надії знайти свій дім. На щастя, в травні 1982-го київська влада передала театру Митницького кінотеатр "Космос" на лівому березі Дніпра. Також пам'ятаю етапи цього будівництва, до якого були причетні і керівники міста, і керівники України.

А як забути неймовірний успіх спектаклю Едуарда Марковича "Варшавська мелодія" в театрі ім.Лесі Українки? Ця постановка витримала рекордну кількість показів. І в умовному рейтингу популярності багато-багато років спектакль був на першому місці. Приїхати в Київ і не побачити в "Варшавській мелодії" Аду Роговцеву в 60-ті, у 70-ті, здавалося, неможливо.

Прекрасно, що й інші спектаклі режисера рік у рік збирають переповнені зали й радують різні покоління глядачів. Тому й хочу йому побажати, щоб енергія, яку віддає цей майстер глядачам і артистам, поверталася йому ж сторицею. І ця ж енергія народжувала нові прекрасні сценічні твори.

Лариса КАДОЧНИКОВА, народна артистка України:

- Мабуть, я одна з небагатьох серед колег ходжу до різних столичних театрів, намагаюся не пропускати прем'єри. З того, що бачу, наприклад, на сцені Театру драми та комедії, яким багато років керує Едуард Маркович, виникає відчуття театру живого й сучасного. Річ у тім, що й сам Митницький - людина жива і сучасна. У нас з ним давні добрі стосунки. І коли приходжу в його театр на Лівому березі, то він завжди приймає з радістю, ми часто згадуємо минуле - зокрема, великих акторів нашого театру, яких обидва пам'ятаємо та любимо. Мені здається, що час не змінює його, він як і раніше залишається таким самим імпульсивним і захопленим, готовим на ризик.

У нас є й досвід спільної роботи на сцені Київського театру імені Лесі Українки. Одна з таких робіт - чеховська "Чайка": вистава називалася "Пять пудов любви" (1993-й). Пам'ятаю, репетиції тоді були важкими, але дуже творчими й насиченими. Едуард Маркович чудово працює з актором, відчуває його, допомагає в п'єсі багато чого зрозуміти та згодом вибудувати. У "Чайці" я грала Поліну Андріївну в дуеті з Валерієм Сівачем (Дорн), якого вже немає серед нас. І пам'ять про ту роботу, про прекрасне партнерство та співтворчість, звичайно, залишається й через багато років. Тому й хочу побажати йому - по-перше, здоров'я, а по-друге - так само тонко відчувати час, залишатися таким же сучасним, . Готовим з азартом і натхненням поставити ще не одну виставу у своєму рідному театрі.

Дмитро ВЕСЕЛЬСЬКИЙ, режисер, учень Едуарда Митницького:

- Кожна розмова, кожна зустріч, кожен щасливий випадок бути присутнім на репетиціях Едуарда Марковича - це не просто професійний майстер-клас. Це урок життя і урок людяності. У такому спілкуванні, у такому навчанні рідко виходять на перший план суто ремісничі речі. Адже режисерської професії Едуард Маркович навчає через розмову про людину. Через осмислення людського пошуку, людських поразок і перемог, а також людського щастя й горя. Ніколи протягом навчання я не чув з його боку зауважень щодо форми чи засобів виразності - як треба і як не треба. Помилки виправлялися начебто самі собою - шляхом заглиблення в саму суть матеріалу, в саму тканину сценічного тексту. Адже коли суть тобі зрозуміла, то й правильна форма знайдеться.

Подібне відбувалось і в процесі навчання в університеті, і під час моїх постановок у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. І я дуже вдячний йому за розуміння та підтримку. Ставленням до мистецтва і високим професіоналізмом він захоплює. І тільки-но прийдеш до нього в кабінет, чимось пригнічений або незадоволений, невдовзі після розмови з майстром відразу ж летиш на крилах - натхненний, налаштований на підкорення нових вершин. Тому я й бажаю майстрові безупинного почуття польоту й натхнення.

Олег ВЕРГЕЛІС, театральний
критик:

- На підступах до такого континенту, яким є в нашому сценічному світі Едуард Митницький, чомусь одразу згадується пушкінське "О сколько нам открытий чудных…". Тому що континент Митницького і залюднений, і до кінця не вивчений. Там, на тому "континенті", багато чого відбувалося в останні десятиліття. Але завжди на сценічній території Митницького особисто мені таланило знаходити відкриття. Художні, людські, естетичні, різні. Пам'ятаю, ще в своєму "зеленому" театрально-аналітичному досвіді, сприйняв як відкриття його чеховську "Чайку" на сцені Російської драми. Велика п'єса, з'явившись у репертуарі театру на початку 90-х минулого століття, на мій скромний погляд, тоді ніби передбачила багато подальших трактувань цієї ж п'єси на інших сценах. Наче слідом за Митницьким ті трактування передбачали вивільнення відкритої чуттєвості й неприкритого еротизму з тексту А.Чехова. Усе, що було колись приховане за чеховськими мереживами, Митницький (один з перших на пострадянському сценпросторі) делікатно й тремтливо відкривав. І згодом, у ті ж 90-ті, скажімо, вже Марк Захаров та інші режисери немов мимоволі рухалися цією ж чуттєвою еротичною лінією.

І це лише одне з суб'єктивних відкриттів. А таких чимало. Наприклад, його ж чеховські "Три сестри" (уже наш час). Інший сценічний вектор: інтровертний, навмисно малоформатний (Мала сцена). Митницький беззастережно переконує черговим своїм відкриттям, що на початку третього тисячоліття голоси чеховських сестер звучать пронизливіше на малих майданчиках, а не сценах-аеродромах. Цей делікатний і напружений спектакль про неможливість структурувати хаос, якщо він уже дістався не тільки дому, а й серця кожного. Це дуже гіркий спектакль-передчуття тієї війни, яка тривожить чеховських сестер, а згодом розгорнеться й на сцені нашого життя (те, що досі кровоточить).

Три сестри

Відкриття, пов'язані з Є.Митницьким, природно, не вичерпуються тільки його постановками. Одне з таких відкриттів - його ж людська сутність, його стоїцизм, який у театральному світі завжди в дефіциті. Наїзди "сірих кардиналів" у 90-ті, їхні спроби розправи над ним - ніщо не змусило його схилити голову, зігнути спину, якось пристосуватися до влади темряви. Він залишався самим собою. Вільною, складною, талановитою особистістю.

Здається, він завжди знає про людину трохи більше, ніж автор будь-якої п'єси, і вже значно більше, ніж критик, який напише про його спектакль (це аксіома). Тому й побажання у мене корисливі. Як і колись, так і завжди - нехай застосовує свої справжні знання про життя й людину в нових спектаклях. Зокрема, мрію, щоб поставив "Вишневий сад". На основі цієї п'єси він знову здивує сучасників якимось відкриттям.

Тамара ТРУНОВА, режисер Театру драми і комедії:

- Найбільш пам'ятні перші театральні враження від творчості Едуарда Митницького - те, що довелося відчути на репетиціях його спектаклів "26 кімнат" і "Три сестри". І той, і інший твір - Антон Чехов. У тих враженнях від його репетицій - і моє основне навчання, і мої головні внутрішні суперечки, і моє формування розуміння суті й природи театру. Те, як Едуард Маркович уміє хвилюватися про життя, ланцюговою реакцією передається спочатку акторам, а потім і глядачам. Мені здається, у Митницького особливий, пекучо-холодний, погляд на життя. Начебто він водночас і страждає, і співпереживає. Тому й спектаклі його, в емоційному, почуттєвому сенсі, виходять у "3D". Я іноді думаю: а в чому ж особливості його вже фірмової педагогічної театральної методики? Вважаю, прикметна риса Митницького як педагога в тому, що він не вип'ячує себе, не намагається підкорити сприйняття світу різних учнів. Він дає абсолютну свободу у вузькому-вузькому коридорі, де стінами є почуття міри, загострена цікавість, хороша невпевненість і незадоволеність, розумне "запитування" і уважне "слухання". Колеги іноді мене запитують: а яким він буває в гніві і яким - у радості, на репетиціях чи поза репетиційним залом? Отож і в гніві, і в радості він завжди цікавий, різноманітний, непередбачуваний і дуже живий. Для мене значно страшніше, якщо Митницький спокійний. Як 12 років тому, так і зараз я чутлива до його настрою, порад, поглядів. Я - Митницькозалежна. Саме йому властиві реактивні реакції на життя, а також уміння не стримувати імпульс, уміння вибачати. Якщо шукати образ (метафору), те, що було б близько його духу й сутності, то… для мене Митницький - складний інтерактивний колаж, на якому найзнаменніші епізоди його життя почергово то втрачають, то набувають різкості і кольору.

26 кімнат

Він людина живої пам'яті. І побажання йому таке. "Нехай сто квітів цвітуть, нехай сто шкіл сперечаються", - сказав колись Мао Цзедун. Бажаю й Едуарду Марковичу зустрічати й бачити багато краси і виховати ще безліч напрочуд різних учнів. Здоров'я в театрі та за його межами!