Підтримати
У столичному ТЮГу на Липках майже два тижні тривав проект "Class Act: Схід-Захід".
Підлітки із Західної і Східної України писали у своїх п'єсах "про що болить", а професійні режисери-актори реалізовували цей біль на сцені. Куратор проекту - Наталія Ворожбит. Прем'єру підтримав Євген Нищук - як міністр і актор.
Драматург Ярослав Черкашенко живе в Попасній на Сході. Перейшов в 11-й клас, захоплюється футболом. Під час обстрілів міста разом із сім'єю постійно виїжджає. Утім, його п'єса "Остання жертва" не про війну. Зовні - про мир, про бажання доброго хлопчика зробити маму щасливою. Він мріє, щоб вона могла відвідати престижну галерею. І задля цієї мрії поступається одним із головних своїх "принципів" (яким - залишу в секреті). Режисер міні-спектаклю - Алік Сардарян.
Драматург Віталик Шмітько теж із Попасної, йому 15 років. І його п'єса "Камінь" - теж не про війну. Про "мирні" забави дворової дітвори. Гралися на покинутому елеваторі. Впустили з висоти величезний камінь, який упав на жінку, що проходила повз. Вона залишилася інвалідом. А в підлітка цей випадок викликав докори сумління, але не кризу жанру. Режисер - Стас Жирков.
Драматург Яна Солоненко з Нововолинська, це - Захід України. Їй 14 років. Свою п'єсу "По той бік реальності" вона й присвятила "тому" боку реальності. Мила дівчинка, її ровесниця (якщо я все правильно зрозумів) перебуває у протистоянні з таким собі Духом, який набирає різних образів. І, щоб позбутися наслання, його потрібно вбити. Але й саму героїню чекає сповзання в безодню. Екзистенційний і містичний сюжет поставила Тамара Трунова.
Драматург Олег Майборода старший за колег - йому 17. Як і багато хто, він приїхав із Попасної. І спільно з драматургом із Нововолинська Сашком Вакулюком (йому 14) написав "Блокпост" (режисер Ліза Сміт).
Мабуть, найважчу мініатюру на тему війни. (А ця тема, природно, випукло й пояснимо представлена у проекті Class Act). Двох хлопців - українця й росіянина - доля звела на одному блокпосту. Розмовляють про те, про се, нарікають на владу, яка не дуже й допомагає військовим. Потім, розохотившись, купують торт! А потім - бій. Із якого, схоже, ніхто не повернеться.
Сам Олег Майборода сумну історію міг би написати й про себе. Його місто під постійним прицілом, хлопець із бабусею живуть за два кроки від пекла. А бабуся нікуди не хоче й не може їхати: "Тут же мій дім!". Батько Олега помер після тяжкої хвороби, провівши багато часу в холодному підвалі. Мама зникла за обрієм у пошуках заробітку. І ось драматург Олег у Києві напише свій "Блокпост", а потім повернеться на свій "пост", до бабусі...
В одинадцятьох підліткових драматургічних мініатюрах, підрихтованих дорослими авторами (Наталія Ворожбит, Іра Гарець, Дмитро Левицький, Кіра Малініна), все-таки більше дорослого суму, ніж юнацької безтурботності. Час - ніч. І на сцені, і в текстах. Ця ніч необхідна їм, щоб вивільнити наслання. А день - всього лише період літературного огранювання. Кожен пише ніби про "інших". Але все-таки про своє доросле дитинство.
Пишуть про зіткнення з реальним, а не придуманим болем.
Розмірковують про нинішню марноту красивої мрії (на цю тему - зворушливий сюжет "На пуантах"). Вони ж говорять-кричать про незбутні тривоги, які поселилися в їхніх добрих душах і серцях.
Це тексти не з-під пера наївного мрійника, який придумує комікси про віртуальних покемонів. Це послання підлітків, яким незатишно в теперішньому світі. Тому деякі з текстів - наче здушений крик Ваньки Жукова: "Вивези мене звідси!"
Вивези з-під обстрілу. Звільни від безвиході. Подаруй надію.
При цьому в сюжетах ніякої екзальтації, ніякого надриву. Сприйняття життя адекватне, часом смиренне й розважливе.
Маленькі п'єси - цей часто безвихідний наратив, наївний психологізм, заземлений у трагізм днів нинішніх - несмілива спроба якщо й не змінити саме життя, то хоча б тимчасово змінити в ньому декорації.
Class Act, власне, як соціальний і театральний проект саме й націлений на можливість "щось" змінити. Та, оскільки в житті більше ідіотизму, ніж здорового глузду, природно, ніякий Театр ніякого такого Життя не змінить. Мабуть, може змінитися хоча б їхнє (підліткове) ставлення - до викликів і сюжетів життя.
Дивно, але навіть зовні мирну тему - аферисти в арт-середовищі (п'єса "Моя стартова ціна") - драматурги Аліна Демусь і Володя Ришитюк (із Нововолинська) заводять у кут безвихідного драматизму. Хлопчик пише картини. З нього насміхаються: "Мазанина!". Хлопчик накладає на себе руки. І тоді досвідчені "арт-куратори" стрімко наживаються на творчості юного генія, який передчасно пішов із цього життя, продаючи "мазанину" втридорого. Як вам таке?
Мабуть, тільки одна історія (з одинадцяти драматургічних сюжетів) більшою мірою - мажорна, навіть комічна. Над сюжетом "Через біль до зірок" працювало тріо з Нововолинська і Миколаївки: Богдан Мазурок, Влад Волощенко, Інна Якобчук. Смішний сюжет і така сама весела постановка (режисер Стас Жирков) трохи тролить "Наталку-Полтавку" й мультфільм "Жив-був пес". Зрештою, хоч тут усе завершується миром і весіллям. Узявшись за руки, герої співають і радіють. Сцена, перед цим занурена в "ніч", тимчасово світлішає. (Композиційний принцип збірного спектаклю - підкреслено кінематографічний. Наче "короткометражки" у форматі "Відкритої ночі". Задіяні екран, східці, мінімальний реквізит.)
Class Act виник колись в одному з театрів Шотландії. Біля його витоків стояла (та й тепер непорушно стоїть) Нікола МакКартні. За час існування формат підкорив прогресивних театральних діячів Британії, Росії, інших країн. В Україні така історія - вперше.
Власне, це перша спроба в такий непростий час об'єднати творчих підлітків із різних регіонів - в одному середовищі. В одному казані, в одному інкубаторі.
Це спроба не "вивести" їх із зони конфліктності, а перевести конфлікт у площину драми. Де йому саме місце.
Талановитих дітей шукали на визволених територіях Сходу, у шахтарському містечку на Заході України. 20 юних авторів не дуже довго притиралися в столиці одні до одного: мені здалося, спільну мову вони знайшли відразу. У підлітків усе це виходить легше, ефектніше, без особливих мук подолання культурної або географічної дистанції.
Припустімо, Макс Фісюра з Нововолинська і Богдан Місан із Попасної разом "у чотири руки" пишуть "Братські війни". Про що п'єса - зрозуміло, хоча зовнішній антураж позачасовий. Один із хлопчиків каже: "У цій п'єсі історія двох братів, у яких мета одна, але досягти її вони хочуть по-різному. Один - з допомогою миру, другий - з допомогою війни".
При цьому кожен із двох драматургів - великий дипломат, терплячий розумник. Кожен ці "братські війни" хотів би залишити тільки в текстах підліткових п'єс, а для життя припасти - щось інше.
Class Act тим часом виявляє не тільки різножанрові вподобання підлітків-драматургів. Тут-таки, у спектаклі-колажі, самі собою виявляються й особливості сценічних почерків деяких молодих режисерів.
Наприклад, у сценічних сюжетах Тамари Трунової ("По той бік реальності" і "Військовий вальс") помітний суворий підхід аналітика, для якого на першому плані - розум, потім - чуттєвість. У маленьких виставах Стаса Жиркова ("Камінь", "Через біль до зірок") за зовнішньою бравадою, напускним стьобом і модною розкутістю неодмінно передбачається таке собі друге й навіть третє глибоке дно. Він так і діє на сцені, хвацько жонглюючи жанрами. Коли треба, підмінюючи комічне - трагічним, а пафосне - патетичним.
Ще похвалю артистів. Поламавши свої графіки і, природно, без жодних гонорарів, вони працювали в Class Act удень і вночі. Для багатьох по-новому відкрився актор Роман Ясіновський. Кілька виразних образів втілила Римма Зюбіна. А вже коли на сцені в мініатюрі "Через біль до зірок" у ролі сучасної Терпелихи з'являється Ірма Вітовська - "дитячий театр" перетворюється на театр справжній. З його другими й третіми планами, багатоходівками та парадоксами.
За день-два (не довше), власне, і були поставлені маленькі сюжети (короткометражні "спекти"), які створили тригодинний колаж - зі своїм ритмом, смислом, підтекстом. І переконали, що не завжди тривалість репетицій передбачає ефектний результат. Оскільки тут, у дуже стислі терміни, у стані творчого стресу народилися чиста емоція й чиста енергія.
Народився якийсь новий, багатьом із наших корифеїв незрозумілий, але все-таки - театр. Який, повторюся, якщо й не змінить те або інше життя, то хоча б щось підкоригує.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google