ДОВГИЙ ШЛЯХ ДО ХРАМУ

У минулі вихідні головні події духовного життя країни відбувалися у Львові, стародавньому й прекрасному місті, заснованому Данилом Галицьким. І нехай вибачать мені жителі столиці та інших українських міст, але не щодня відбувається освячення старовинного Храму, повернутого зусиллями багатьох людей різних національностей одній із численних в Україні діаспор — вірменській.

Вірмени — давній, гордий і вічно гнаний народ — розсіяні по всьому світу, але зберігають, хоч би де жили, свою культуру, духовну спільність і родинні зв’язки. Історичне коріння цих зв’язків із нашою землею сягає Х—ХI століть, коли почали встановлюватися торговельно-культурні відносини між Стародавньою Руссю й Закавказзям. У Києві жила найдавніша з вірменських громад. Її розквіту згодом сприяло одруження київського князя Володимира Святославовича з сестрою візантійського імператора Василія II, вірменина з походження.

Київські вірмени займалися ремеслом і торгівлею, лікували й відважно захищали землю від зовнішніх ворогів. У одному війську з уродженцями Стародавньої Русі йшли вірмени на бій із половцями й печенігами, пізніше — з монголо-татарами і тевтонськими лицарями.

«Без жодного перебільшення можна стверджувати, — писав відомий історик І.Линниченко, — що найуславленіші центри Південної Росії, якими є Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський, своїм багатством, пишнотою та значимістю великою мірою зобов’язані особливо вірменам. Саме завдяки цьому жвавому, меткому, здатному до будь-яких починань народові торговельні центри Південної Росії стали посередниками між купцями Сходу й Заходу. Знаючи східний спосіб життя, шляхи сполучення зі Сходом, добре володіючи східними мовами, зброєю, наділені хоробрістю — риси, необхідні для здійснення небезпечних подорожей по населених розбійницькими племенами країнах Сходу, — вірмени у глибоку давнину розпочали сухопутну торгівлю між Заходом і Сходом».

У Львові у другій половині ХIII століття князь Данило Галицький виділив вірменам для поселення ділянку в північній частині міста, де містилися їхні вулиці, а згодом було споруджено церкву. Ту саму церкву, на освячення якої тиждень тому зібралися львів’яни та високі гості.

Вірменську апостольську церкву Успіння Пресвятої Богородиці, спочатку дерев’яну, було побудовано 1363 року. Потім на її місці спорудили нинішній собор із каміння у вірменському архітектурному стилі. Цей собор був церковно-адміністративним центром для України і Середньої Європи. На чолі єпархії стояв архієпископ, призначуваний Католікосом усіх вірменів.

Після Другої світової війни вірменську церкву у Львові було закрито. Як багато інших культових споруд у той час, держава використовувала її як підсобне приміщення, не вважаючи за потрібне ремонтувати. Останніми десятиліттями тут, правда, не було ні пральні, ні лазні, як у деяких церквах на Валаамі, приміщення належало музеєві й слугувало сховищем ікон.

Знову центром єпархії вірменської апостольської церкви Львів став 1991 року, після здобуття Україною незалежності. Вірменській громаді міська влада передала каплицю та подвір’я церкви, де й відправлялася служба, практично — під відкритим небом. А саму церкву обіцяли передати повністю, коли знайдуться відповідні приміщення для збереження музейного майна.

2001 року, коли Вірменія святкувала 1700-ліття прийняття християнства, Католікос усіх вірменів Гарегін II передав українському Президентові листа про відбудову собору. Президент, своєю чергою, віддав відповідні розпорядження. На жаль, усі ми знаємо, який довгий шлях від розпоряджень до їх втілень, якщо не буде виявлено особистої ініціативи. Її виявив Нвер Мхітарян, народний депутат України, заступник голови Комітету з прав людини ВР, президент Спілки вірменів України. Він ініціював передачу собору, збудувавши за власний рахунок приміщення для спецсховища музею.

— Від часів Великої Вітчизняної, — сказав Нвер Мхітарян у Львові, — Вірменський собор служив лише музейним складом для ікон: відтепер у ньому служитимуть Богу. Сьогодні ми стали свідками, по суті, справжнього дива — усі ці роки вірменська церква берегла українські ікони, а українські ікони, за великим рахунком, зберегли цей неповторний пам’ятник зодчества. Його багато разів могли знести та знищити, але Бог і люди не дозволили цього. І цей факт — ще одне незаперечне свідчення того, що дружба українського й вірменського народів — воістину свята дружба.

На освячення собору Успіння Пресвятої Богородиці «злетілися» гості з усього світу. Літургію у відновленому храмі служив сам Католікос усіх вірменів Гарегін II. На лавках у перших рядах сиділи голова парламенту Вірменії Армен Хачатрян і перший президент України Леонід Кравчук, принцеса Словаччини Тетяна й посол Вірменії у Франції Едвард Налбандян. Можна було б ще довго перелічувати знамениті імена, але безумовним «хітом» був незрівнянний Шарль Азнавур, що приїхав на це свято повернення Храму зі своїм сином Мишком.

79-річний Шарль, концерти якого називають двома годинами ностальгії, ніжності й любові, у чудовій формі. Як і раніше, багато працює. На сьогодні він автор понад тисячі пісень. Кар’єра Азнавура була складною, а сходження до слави — тривалим. Після першого виконання своїх пісень на концерті він прочитав такі слова про себе: «Треба бути божевільним, щоб із такою зовнішністю і з таким голосом вийти на публіку». Гадаю, не одного амбіційного артиста зламала б така рецензія, але не Азнавура.

Велику роль у його житті і творчості відіграла незрівнянна Едіт Піаф, яка допомогла спалахнути на світовому пісенному небокраї не одній зірці. 1946 року вона запросила його в гастрольне турне по Америці й Канаді з групою «Компаньйон де ля шансон». Вісім років він був під протекцією Едіт Піаф.

— Завдяки їй я став французом, — усміхаючись каже Азнавур, згадуючи оплачену Піаф пластичну операцію з виправлення носа.

Але водночас великий шансоньє назавжди залишився вірменином — вірним своїй крові та своїй країні. Не пориваючи зв’язків з історичною батьківщиною, він чуйно відгукується на кожне її прохання, не кажучи вже про лихо — досить згадати неймовірну роботу, проведену Азнавуром під час збирання благодійних коштів для допомоги постраждалим від страшного землетрусу.

Останній його шлюб зі шведкою Уллою Тюссель, колишньою манекенницею, був освячений вірменською церквою. Їхні діти, хоч і не володіють вірменською, також почуваюся плоттю від плоті вірменського народу. Тому цілком логічним було вручення Нвером Мхітаряном ордена Св. Костянтина Шарлю Азнавуру та іншим почесним гостям свята. Нагороди вірменської церкви вручав сам Католікос усіх вірменів Гарегін II.

Після вручення нагород у церковному дворі відбувся обряд жертвоприношення — матах. Цей стародавній звичай залишився у вірменській церкві від язичництва. Жертву Богові приносять не для того, аби просити майбутніх благ, а на висловлення подяки за те, що Бог допоміг вижити й цього разу.

Два дні, проведені у Львові, були світлими не лише завдяки одухотвореності та присутності яскравих особистостей. Здавалося, обігріте загальним світлим поривом сонце світить яскравіше, начисто прибравши хмаринки й тумани, властиві погоді цього міста.

Життя ще раз засвідчило: щоб знайти власну дорогу до Храму, необхідно, як мінімум, мати відкритий шлях до Храму реального.