"Донбас — це різні люди, яким є що втрачати… Їм достатньо однієї іскри"

22 травня, 2014, 19:10 Роздрукувати Bипуск № 18, 22 травня-30 травня 2014р.
Відправити
Відправити

"Фотограф року" Олександр Чекменьов - про війну, Євромайдан, Схід і Захід

"Донбас — це різні люди,  яким є що втрачати…  Їм достатньо однієї іскри"

Нинішню гарячу точку на карті України - Донбас - відомий фотограф Олександр Чекменьов знає не з парадного боку, він добре обізнаний із її тилом. Сам уродженець Луганщини, Чекменьов недавно був визнаний "Фотографом року" (2013) - за серію своїх приголомшливих фоторобіт "Donbass". На його знімках - обличчя, долі та обставини. Знову ж, недавно нові серії фоторобіт Чекменьова - "Воїни" і "Євромайдан" - оцінили на престижному портфоліо-ревю у Нью-Йорку. А знаменитий американський журнал Time відкрив для своїх читачів Україну - очима Чекменьова.

- Олександре, що для вас самого означає цей образ - DONBASS? З урахуванням того, що сьогодні відбувається в цьому регіоні, і пам'ятаючи про те, що ви самі з тих місць і знаєте не з чуток уподобання й характери тамтешніх людей…

- Так, я родом із Луганська. Знаю той край і тих людей. І шахтарі для мене - люди з гідністю. Вони і працюють до сьомого поту, і випити можуть.

Шахтарі - люди вибухові. Їм не треба виходити на "арену", щоб ними керували ляльководи. Їм достатньо прийти пішки в Київ… Донбас - це різні люди, сильні й слабкі, яким є що втрачати. Роботу, сім'ю. Майже ніхто з них не бував за кордоном.

Як у шахті накопичується метан, так і в шахтарському середовищі зараз уже гранично припустима доза цієї напруги. Достатньо однієї іскри… Поки що шахтарі не виходять на авансцену тільки тому, що в них є робота. А ось якщо їм місяць або два не платити зарплату, тільки дайте зброю - і вони самі наведуть порядок. Шахтар за гроші може лише працювати, а в політику за ті самі гроші він не лізтиме.

Був випадок, коли на одній нелегальній шахті виявилося одразу п'ятеро іменинників. Вирішили святкувати в один день. Мене покликали. Я знімав - і як п'ють, і як гуляють. Вони в полі прямо на снігу розклали їжу, кожен прийшов зі своїм тормозком і "бутильком". "Бутильками" вони називають трилітрові банки самогону. Наприкінці дня спостерігаю картину, як двоє товаришів везуть третього на санчатах… А він - ніякий. Думаю, знімок буде класний. Подивився й кажу: "Хлопці, що ж ви робите? Ви ж його вперед ногами везете!".

Знаєте, раніше, коли шахтаря проводжали на пенсію, він замовляв дві "Волги". У першій їхав він у костюмі. Як ви думаєте, хто їхав у другій? Ніхто не здогадається… У другій машині їхав його капелюх.

Для мене насамперед важливо показати не принижених людей, не людей за межею, а навпаки… Показати, що ці люди, навіть перебуваючи за межею, діляться останнім. Я їздив на нелегальні шахти. Відчував, що скоро й цього не стане, зникнуть ці нелегальні видобутки. І тепер більшість шахтарів працюють на державних шахтах.

- На самому Донбасі як сприйняли ваші фотороботи? Не критикували за чорнуху чи, можливо, навпаки - за гламурність?

- Як шахтарі можуть оцінити? Де вони побачать мою фотокнигу "Donbass"? Адже вона видана повністю за власні кошти. Коли презентував книгу в "Ізоляції", в залі було менше 20 осіб. Шахтарям показував, вони кажуть, мовляв, так, це наше життя, все чесно. Я ж не принижую їхню людську гідність.

- Ще один ваш фотоцикл - "Паспорт" - прикрасив сторінки престижного американського видання Тime. Чому вибрали саме ваші роботи?

- Журнал Time - дуже потужне видання… Вони взяли фото з "Паспорта" (1994-1995). Це відзняте мною ще 20 років тому. Кілька фото виставили на своєму лайтбоксі, а два взяли в друкований варіант.

Ще давно я робив серію знімків для перших українських паспортів, коли заміняли союзні. Знімав самотніх людей - тих, у кого не було родичів. Служба соціальної допомоги разом із безплатними хлібом, молоком, медикаментами приводила до них додому ще й фотографа. Уявіть, знімав тоді самотніх старих. І траплялося таке, що, поки проявиш знімки, декого вже й серед живих не лишиться… Люди похилого віку мені казали: "Навіщо ви нас мучите, дайте дожити, який сенс від цієї заміни паспортів?". Це були люди дуже похилого віку. Декотрі з них заздалегідь приготували для себе гроби - вони стояли в сусідніх кімнатах.

- Олександре, звідки у вас ця пристрасть - фіксувати миті життя, тобто любов до фотографії?

- Ще в СРСР я здобув професію фотографа. І досі проявляю плівки власноруч. Багато хто, вперше побачивши серію "Паспорт", дивувався: "Як же ти додумався до такої ідеї?". А я просто потрапив у певну ситуацію, але вийшло - що знімав для історії. Часто знімав на чорно-білу плівку, соціальні працівники вітали економію. За один день треба було зняти близько 50 осіб! Деякі старенькі, як я вже казав, навіть не виходили на вулицю. Заходиш до них - і відчуваєш необоротне. Намагався запам'ятати не тільки людину, а й те, що навколо. Адже й оточення - це теж паспорт людини.

- На ваших фото - найчастіше сувора правда життя. А лірика, романтика, красивість - як до цього ставитеся?

- Недавно доньку сфотографував. Ніби лірично вийшло. Я, звісно, можу дивитися й захоплюватися тим, як знімають інші. Але це не моє. Хоча й для гарного пейзажу потрібна велика підготовча робота. Кажуть, що мене вже пізнають за почерком, мої фото - такі собі "чекменьовки". Втім, я теж багатьох своїх колег упізнаю.

- Великий успіх має в Америці ваше "фотобачення" нашої нової історії, пов'язаної з Євромайданом. Якщо відштовхуватися від цієї теми, яким ви (як фотограф) бачите обличчя сучасної України?

- Насамперед, це обличчя з гідністю. Думаю, саме тепер формується новий образ українця. Під час Майдану мені запам'яталася одна дівчина приблизно 19 років, вона сиділа після 20 лютого на східцях. Спочатку подумав, що контужена. Підійшов, запитую: "Потрібна допомога медиків?" - "Ні, не треба… Прямо поруч зі мною снайпер убив людину". - "А ти знаєш, що, перш ніж убити його, він у цьому ж прицілі бачив і тебе?". За її словами, на Майдані - з перших днів. А тепер навіть телефону не має, - намет згорів. Я тоді запропонував свою допомогу, але вона відмовилася. Сказала, що тут залишиться.

Уявіть - 19 років!

Ось вам і обличчя нової України.

Минає три місяці, знаходжу хлопців з Майдану: хто - у Нацгвардії, хто - у Слов'янську. Слава Богу, хлопці цілі. Намагався, наскільки це було можливо, записувати їхні телефони, імена…

Ще про обличчя. Сильне враження справив на мене чоловік із пов'язкою на оці. Йому вибили око під час розстрілу біля стадіону. Він вставив протез чорного кольору, каже: "Хай буде соромно тим, хто стріляв…". Йому 28 років, киянин. Запитую недавно хлопців: "Чого чекаєте від виборів?" - "…Не треба чекати виборів, а треба допомагати країні".

Ось нові обличчя, що пройшли війну в мирний час.

Тепер вони зняли обладунки, склали зброю, всередині залишилися воїнами, а зовні - хлоп'ята.

- Які головні ризики для фотографа, котрий працює в гарячій точці?

- Як і для всіх інших - отримати випадкове поранення. Нізвідки. Або дріб, що ним вибивали очі.

Ми всі ризикували. Як і решта людей. Навіть дівчата, котрі стояли й дивилися на все, що відбувається, на узвишші, напроти стадіону Лобановського, і були без зброї. І "Беркут" цілився у них. Тому ризикували всі.

Коли в ніч із 19 на 20 лютого на Майдані загострилися події, вранці я побачив масу публікацій та знімків. І все ж таки це були новинні знімки. Я зрозумів: щоб добре відчути Майдан, там потрібно жити. На Майдані я познайомився з фотографом зі Словаччини Робертом Таппертом. Не знаючи нашої мови, він два місяці жив у наметі. А йому трохи більше двадцяти. Вважаю такий вчинок становленням особистості. І тоді я теж узяв свій старий німецький фотоапарат і почав знімати все, що відбувається, на кольорову плівку. Кожен, хто займається фотографією, повинен мати свій почерк. Ось і я однією камерою знімаю 20 років.

Чесно скажу: я б зробив серію і з протилежного боку барикад - портрети хлопців із "Беркута". Але, щоб зняти їх на портрети, я мусив бачити особистість, характер людини. Адже це пацани-строковики, вони й стояли в перших рядах. Це діти по 18 років. Їх знову розділила влада - на "тих" і "інших".

Із тих, кого знімав для проекту "Воїни", на щастя, всі живі.

Знімки загиблих також робив. Було тяжко. Але розумів, що маю сховати емоції, хоча всередині все кипіло. Горло душили сльози...

Знімки загиблих пішли в агентство "Франс Пресс". І… з цього агентства надійшов гонорар. Усі ці гроші віддав, кому вони були потрібні. З одного боку, розумію, що це платня за роботу, але в мене асоціація з іншим - зі смертю. Хочу зробити фотокнигу знімків на згадку про Майдан. Можу також написати про цих хлоп'ят коротенькі історії. Цікаво було б побачитися з ними десь років через 10.

На Майдані я познайомився з французьким фотографом Еріком Буве… Його виставка (R)Evolution зараз проходить у Національному художньому музеї. Він був шокований, коли побачив, як розстрілювали беззбройних людей довкола нього. Я стояв з одного боку барикади, а він - з іншого. Виходить, бачу - у нього в очах сльози, ось-ось зірветься. Запитую, що трапилося. А він у відповідь: "Там багато трупів, я не хочу більше знімати війну. Ніде такого у світі не було, щоб ось так, у мирний час… Усі, хто навколо мене загинув, були без зброї, самі лише щити…".

- Якщо можна говорити про українську фотошколу, що б ви про неї сказали - саме ви і саме сьогодні?

- Для мене найсильніші фотографи - зі старої школи 90-х. Коли був перехідний період - від Союзу до незалежності України. Наприклад, Олександр Глядєлов цікаво знімав історію. Далі - фотографи для новин: Єфрем Лукацький, Гліб Гаранич, Сергій Супинський, Сергій Долженков. Для мене - це кістяк, уся фотожурналістика - тут.

Нещодавно мене запросили на портфоліо-ревю, організоване The New York Times. Так я вперше опинився в Америці. І з України - єдиним фотографом. Їх зацікавили серії "Donbass" і "Паспорт".

Публікація в The New York Times "відбила" дорогу, а проживання "відбила" друга публікація.

Третя публікація дає можливість потрапити ще раз в Америку. Мені було досить комфортно за океаном. Перше враження - там усе побудоване на віки. Зі спостережень фотографа - теж люди, тамтешні люди. Зокрема ті, що збирають металобрухт. Я їх знімав, навіть зробив би з ними цілу фотосерію. Робота ж важка. Всі проходять мимо, ніхто не звертає на них уваги, а я почав спілкуватися з ними
своєю ламаною англійською.

Чого бракує всім цим людям? Як нашим, так і їхнім? Ось чого - на них ніхто не звертає уваги! Згадуються фрази деяких шахтарів: "Ща поприїжджають, познімають нас, потім опублікують знімки, бабки гребуть лопатою, а ми тут без солі доїдаємо…". А інший: "А чого ти? Хай покаже житуху нашу, все правильно… А це його справа - свої гроші рахує…".

Тобто всі ці чимось скривджені люди - і в Україні, і в США - переважно й кажуть: хай усі побачать наше життя. І навіть якщо тобі дуже зле, ти розумієш: є люди, котрим ще гірше.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК