Інша наша Україна. Фотозбільшення. Луганські люмпени знайшли комфорт під дахом Павла Гудимова

В артцентрі Павла Гудимова «Я галерея» (по вулиці Волошській, на Подолі) — фотосезон. Цього тижня презентована серія дуже цікавих робіт фотографа Олександра Чекменьова «Вуличні портрети», або «Вуличні люди». Ці досить нестандартні знімки зроблені в Україні між 1994 і 1999-м, коли в нас тільки почали з’являтися перші негативні кольорові плівки й кожен кадр був на вагу золота. Щоб проявити плівку, по 41-й процесор треба було їхати до сусіднього обласного центру.

Що ж закарбував фотохудожник на вуличних портретах у Луганську кінця 90-х?

Герої його фото — злі й безпритульні духи вулиць пострадянського простору. Роботи ці можна умовно визначити як «реалістично-бомжівський ностальгічний живопис» у фотографії.

— Мало того, «Артбук» — це не просто окреме видавництво. Гудимов артпроект — цілий культурний холдинг, який включає майстерню «Я дизайн», арт-центр «Я галерея», видавництво «Артбук», музичний гурт «Гудимов». І саме завдання видавництва — показати візуальне мистецтво України. Тому наші книги продаються як в Україні, так і за кордоном.

— Трохи незвичне амплуа як для музиканта?

— Ну чому? Я ж уже не одне десятиліття вивчаю книговидання. Для мене це окремий драйв. Всі, хто любить фотографію, виховувалися на таких виданнях, як «Ташен» (Taschen). Тобто мали уявлення про те, який вигляд має сучасна європейська книга. До того ж один з основних принципів для «Артбук» — чітка цінова політика: ціна практично на всю продукцію — до 10 доларів. Журнал «Символ», який ми також випускаємо, продається практично за собівартістю й виходить раз на квартал.

Я противник того, щоб книжки роздавати безкоштовно. В нас така позиція: вартість невелика, але люди повинні це купити. Певний ритуал. Тираж до 1000 примірників, що робить видання у певному сенсі колекційним. І через якийсь час вони вже будуть повноцінною серією. Я великий шанувальник європейської книжкової традиції в усьому, що стосується дизайну та верстки. Поважаю чіткий мінімалізм. Адже в книзі що найважливіше? Матеріал. До того ж ці книги потрапляють до найкращих бібліотек світу, й України зокрема.

— У чому, на ваш погляд, голов­на відмінність «Я галереї» від десятків інших столичних галерей?

— Насамперед тут сконцентрований цілий центр: кіноклуб, велика бібліотека, фонотека, медіатека. В арт-центрі постійно працює близько десяти осіб. Ну й, звичайно, це артменеджмент, популяризація своїх проектів. Найцікавіше — майстер-класи, семінари. Загалом тут постійно щось відбувається, і ми живемо європейським стильним життям.

— А от цікаво, які роботи художників ви придбали до своєї домашньої колекції останнім часом?

— Особистої колекції як такої в мене немає. Все належить артцентру «Я галерея». Можу це вважати і своєю особистою колекцією. Практично в усіх людей, які тут виставляються, я й купую роботи — кераміку, графіку, фото. Всі роботи пропускаю через особисті відчуття. Не розумію тих галеристів, котрі заявляють: фотографія — некомерційний продукт. Це неправда. В усьому світі фото надзвичайно цікаве насамперед як комерційний напрям. А в Україні на фотографію ціни поки занижені. Але якість при цьому відмінна. Свого часу така сама ситуація була з графікою — вона майже нічого не коштувала. Але от, наприклад, завдяки осінньо-зимовому сезону графіки в нашому арт-центрі ми спробували підтвердити цінність і значимість цього напряму. Наступний сезон у нас — скульптура. Плануються цікаві програми.

— Яке ваше ставлення до модних нині в поп-соціумі арт-персон, таких як Пінчук, Гапчинська, Поярков?

— Усі ці люди займають певну нішу. Але цей зріз мистецтва мені не близький. Наприклад, творчість Євгенії Гапчинської — це ілюстрація. На мій погляд, нормальна ілюстрація, а має це стосунок до високого мистецтва чи ні — інше питання. Пан Пінчук займається комерційною скульптурою — в українському уявленні. Щось подібне існує в усьому світі й має своїх шанувальників. Ну а творчість Пояркова — та сама ілюстрація. Але кожен із них насамперед грамотний маркетолог. Вони позиціонують себе певним чином для того, щоб грамотно продавати свої роботи.

— Чи плануєте розширювати свій арт-проект, створюючи галереї в інших містах України?

— Так, я вже закинув вудочку... Якщо в когось, хто небайдужий до мистецтва, є ідеї, то вони можуть звертатися до мене, й ми на партнерських засадах спробуємо відкрити арт-центри в інших містах. Вважаю, що виставки, які проходять тут, більш ніж гідні «їздити» по всій Україні. Адже в Луганську, Донецьку, Одесі, у Львові досить скромний галерейний рух. У цій справі потрібна свіжа кров. Ще я серйозно думаю про організацію музеїв в Україні. Якісне мистецтво має фіксуватися, збиратися. Тому я запропонував усі елеватори в Україні, на зразок того, що біля станції метро «Тараса Шевченка», перетворити на музеї під назвою «Елеватор». У перекладі з англійської «елевейшн» — «підйом». Ці елеватори потрібно віддати під реконструкцію грамотним архітекторам, бажано таким, як Жак Херцог і П’єр де Мерон, які зробили реконструкцію музею Tate Modern у центрі Лондона. Стару ТЕЦ вони перетворили на музей сучасного мистецтва. Думаю, це дуже цікава програма.

— Хтось із мистецтвознавців консультує вас щодо всіх цих проектів?

— Я сам консультую чимало державних і недержавних організацій із арт-менеджменту, організації музейної справи, експозиції. Подорожую по світу. Намагаюся аналізувати інформацію та адаптувати її до українських процесів. Звичайно, якщо в мене є запитання, звертаюся до деяких професіоналів.

— Чи не поглине вас цілком галерейна справа?

— Одне без іншого не існує. Без музики мене б узагалі не було як особистості. От, наприклад, через годину репетиція. Тому що через день — концерт. У мене досить щільний графік — робота у видавництві, архітектурній майстерні, репетиції. Минулого тижня ми зняли новий кліп. Це перше музичне арт-порно-відео з використанням сучасного мистецтва й абсолютно чудової гри акторів. Десь це неформат. Зате дуже круто! Назва «Баста» — пісня з альбому «Монополія». Сам кліп вийде в ефір на початку місяця. Звісно ж, у вечірній час.