ДОМАШНЯ АДРЕСА ПЕТРА I І МЮНХГАУЗЕНА — ЛЕНКОМ

— Сьогодні є такий аристократичний і елегантний, абсолютно столичний Олег Янковський, а як ви вживалися в Москву, звикали до неї?

— Мене попереджали, Москва дуже жорстке місто, і треба бути обережним, але теж якось янгол-хоронитель оберігав. Можна голову втратити — це відбувалося і відбувається, вчора і сьогодні. Я не втратив. Може, виховання, генетика, хороша сім’я допомогли, — даруйте за хамство, сприйняв усе як належне. Повернулося те, що несправедливо було забране. Наші прізвища і з боку матері, і з боку батька — дворянські. Випрямився і намагаюся (хоч у житті і сутулюся), із прямим хребтом існувати. Безумовно, це момент відповідальності — коли вже так склалося, оберігай і бережи. Акторська професія така, що відомість і популярність дуже тяжкі випробування. Потрібно мати внутрішню силу і почуття відповідальності перед близькими людьми й колегами. Це і стає визначальним моментом, решта залежить від тебе самого.

— Вам доля подарувала блискучі, чудові ролі, що дозволили, здавалося б, всебічно розкрити себе як творчу особистість. І, попри це, як і багато незатребуваних артистів, ви приходите в режисуру. Що це для вас і чому ви стали це робити?

— «Приходь на мене подивитися» — невигадливе кіно, чисте і добре. Зараз період не найщасливіший і у вашому кіно, і в російському. Я розпещений добрим кіно — маю на увазі всі картини Марка Захарова і радянські фільми, що були сповнені доброти. Хоча у слов’янському кіномистецтві головний герой має в ідеальному варіанті загинути. «Служили два товариші», один із моїх улюблених фільмів, — головний герой гине. І тільки зараз ми приходимо до того, що хепі-енд усе ж потрібен, таке собі необхідне «світло в кінці тунелю». Тим більше в наш складний час. Із великої кількості пропозицій, які підкидає життя, накопичується невиразне бажання бути не лише співавтором, а й автором. Хотілося б продовжувати режисерувати, але я з тих, хто переказує історії. А з історіями цікавими зараз самі знаєте що, література мовчить, на превеликий жаль. Сподіваюся, це тимчасова проблема, йде переоцінка цінностей. Обов’язково якийсь вибух станеться, як у 60-ті роки, коли з’явилося багато талановитих молодих авторів.

— Ленком стоїть на порозі свого 75-річного ювілею. Його історія чудова, включаючи запаморочливі за творчим розжаренням останні тридцять років. Але зараз, на мій погляд, ваш театр переживає складні, кризові часи. Яким ви бачите вихід із цієї кризи і які найближчі перспективи театру Ленком?

— Так щасливо існувати 30 років — захаровський період Ленкому — не кожен театр може. І якщо вірити великому теоретику і практику Немировичу-Данченку: він відпускав на щастя театру 10—15 років. Коли збирається якась потужна група людей із художницькою ідеєю і починають утверджувати себе. Із молодих артистів, яких колись зібрав Марк Анатолійович, виросли маститі професіонали, але, мені здається, хоча наші втрати непоправні — і Григорій Горін, і Євген Леонов, і Тетяна Пельтцер, і багато інших акторів, — енергія людей, які зараз працюють у театрі, настільки сильна, що не варто опускати руки. З другого боку, глядач дуже швидко звикне до певної естетики, приклад — Любимов 60-х років і Театр на Таганці сьогодні. Ця естетика начебто менше затребувана, а потрібен тихий, спокійний Петро Фоменко. Адже багато режисерських імен не перерахуєш. В акторському цеху досить спокійно — земля продовжує народжувати таланти попри те, що сьогодні лише одержимий чи дурень йде в цю професію, оскільки вона ніяк не забезпечує матеріально. Немає в мене відповіді на це важке запитання. Марк Захаров нам так каже у тяжкі хвилини — ні іншого театру, ні інших акторів у нас не буде. І в нас, напевно, уже не буде іншого театру. Може, будуть якісь інші проекти, антреприза.

— Але ви антрепризою не захоплюєтеся?

— Ви знаєте, антреприза — це мрія, незіграна роль чи, можливо, мрія режисера набрати власну команду артистів. Для цього шукаються гроші, і для нас зайвий заробіток. Всім хочеться жити достойно. А я перед собою поставив завдання, якщо це й станеться, то тільки в якомусь хорошому і серйозному проекті. Поки таких пропозицій не було. І що стосується матеріалу, і ролі… Ніколи не мріяв про якусь одну роль на все життя. Якщо є у п’єсі, сценарії те, про що кричить час, на такому матеріалі цікаво працювати. Якщо є зворотний зв’язок, є відгук аудиторії.

— Що ж, у сенсі першооснови, історії, вас може зацікавити чи хто з режисерів?

— Ризикуючи викликати нерозуміння моїх колег, усе ж скажу: кожний час вимагає якогось власного слова, власних колізій. Я дуже добре ставлюся до Мірзоєва, подобаються його роботи. Ставлячи в різних місцях, він немовби посіяв у Москві «стилістику Мірзоєва». Він давно тягнеться до мене, я — до нього, із метою знайти якийсь спільний матеріал. Пропозиція — «Качине полювання». Здавалося б, куди вже краще! Я тричі перечитав і зрозумів: Вампілов чудовий, але ця п’єса написана у певному часі. І начебто все це вже в «Польотах» було сказано. Ну немає включення сьогодні до цієї людини — Зілова, — який так бездарно проживає життя, п’є. І начебто пив він від іншого, але зупинися, озирнися, займися чимось — адже сьогодні вже можна відбутися. І це усе перекреслює. Хоча табаковський МХАТ поставив із новим поколінням акторів, але перемоги там, як на мене, не було. Тому ми і мучимося, разом із Марком Захаровим, — як сконструювати якусь сучасну п’єсу, ідею. Хоч як це дивно, згадуються важкі, щасливі роки становлення за радянських часів: ідеї народжувалися щодня, тільки встигай ставити. Тут і «Тіль» з’явився, і «Юнона», і чудовий спектакль «Злодій».

— Ви дуже зайняті, при цьому багато часу віддаєте президентству на «Кінотаврі». Що для вас ця робота? Як ви туди потрапили? І які тут для вас перспективи?

— Я потрапив туди у тяжкий час, прямо з Парижа, де півроку грав у міжнародному проекті і повернувся в геть іншу країну. Було сумно дивитися на театр і кінематограф, узагалі було сумно жити. Прозвучала пропозиція Рудінштейна, пропозиція свята. Може, свято і не потрібне було, а потрібен був маяк для кінематографістів — ми живі, ми існуємо і будемо збиратися в Сочі, дивитися один одному у вічі, говорити. Період був складний — випускалося 400 картин, щоправда, жодну не можна було дивитися. Він минув. Потім пішов період захоплення чорнухою, імітація американського кінематографу. В останні роки ми управляємо ситуацією й у плані виробництва також. З’явилося авторське кіно. Можу похвалитися — у кіно прийшов мій син. Він зняв картину «У русі», що здобула приз «Дебют» у Виборзі і незабаром вийде в прокат. Це фільм, як «Польоти уві сні та наяву», тільки про нове покоління. Дуже мудрий сценарій. Без скромності скажу: «Коханець» — чудовий фільм. Вчора телефонував Тодоровський із Сан-Себастьяно, картина чудово пройшла. Ситуація виправляється. Ми ж багато що прогаяли. Політика нашого кінематографу всі роки була така, що нас за рубежем не знали. А незабаром і Прибалтика нас не знатиме. Ми з Рудінштейном об’єднані спільною ідеєю. У нас будуть зміни, але зміни відбуваються й у суспільстві. Цей шлях у 13 років приніс нам досвід. Восени Михайло Швидкой, міністр культури РФ, порушить питання про державне фінансування фестивалю, що дуже важливо.

— Шостого жовтня «Кінотавр» у Києві представляє володаря гран-прі цього року. Фільм Валерія Тодоровского «Коханець». Що для вас цей проект?

— У плані виробництва ситуація вирівнюється, а в плані прокату — усе зруйновано. Виїзди до міст і сіл дуже важко відбуваються. У нас є свій кінотеатр «Світ «Кінотавра» у Москві, там намагаємося усе показати. Такі зустрічі по крупинках повертають зацікавленість нашими акторами і нашим кінематографом. Для мене і всіх моїх колег із «Кінотавра», із творчої групи цієї картини є важливим діалог із глядачем, із київським глядачем, цього разу, який, сподіваюся, відбудеться і до, і після перегляду картини. Фестиваль робить велику справу: і поїздки в різні міста й різні країни — це маленький звіт про те, що відбувається в кінематографі. Щоб зорієнтувати глядача, який повертається в кінотеатри.

Зустріч ця відбудеться завдяки ентузіазму продюсерської компанії «Альянс Шатро», мережі кінотеатрів «Кінопалац», за сприяння Надзвичайного і Повноважного Посла РФ в Україні Віктора Черномирдіна, що свого часу надав дуже серйозну підтримку «Кінотавру», про яку Марк Рудінштейн і Олег Янковський і весь кінотаврський люд пам’ятають із вдячністю. Ексклюзивний спонсор «Кінотавра» в Україні — торгова марка «Олімп». Гостям забезпечена східна гостинність ресторану «Сім-Сім». Отже, побачення з кіно й улюбленими артистами — 6 жовтня, у 19.00 у Великому залі Міжнародного центру культури та мистецтв. Готуйте ваші запитання.