ДО ПАРИЗЬКОЇ МЕСИ ДОПУСКАЮТЬСЯ ВСІ

Де витоки легенди Парижа? Можливо, вона походить від таких життєлюбів-раблезіанців, як Франциск Перший або Генріх Четвертий? Чи від сліпучого блиску надмірної святковості двору Короля-Сонця? Чи імперської величі наполеонівських традицій? Чи від помпезного шику Третьої імперії, яка подарувала Парижу бульвари й шедеври «бель епок»? Чи в нас промовляють образи імпресіоністів, котрі розмитістю контурів перетворюють реальне життя на святковий міраж?

Але хоч як би там було, Париж таїть у собі щось більше, ніж виставлені напоказ розкішні вітрини магазинів, музейні палаци, безкінечні мансардні пропілеї будинків, оформлені квітами, як дамські будуари, парки, приваблюючі канканною бравадою витонченої вседозволеності кабаре й розраховані на підтримку іміджу світового центру моди щосезонні дефіле. Це ще й символ надмірних веселощів, бездумної легкості, святкової радості й невловимого шику. Він ніби створений для марнотратства життя, як заборонений плід вабить і заворожує, а його аура чарівною вуаллю лягає на повсякденність.

Століттями споруджувані підмостки всесвітнього подіуму мають дивовижну здатність магнетичного притягання загальної уваги, уже самим фактом прийняття паризькою публікою вони ставлять вищу пробу на творі мистецтва, чи то театральний спектакль чи картина. Марно намагаючись викликати інтерес до себе на батьківщині, експоновані в Парижі вони не лише набувають статусу недосяжного еталона, а й ніби переходять грань між визнанням і животінням.

Хіба це не довів Сергій Дягілєв своїми російськими сезонами? І ким був би без Парижа Серж Лифар, котрий здійснив майже фантастичний прорив назустріч покликанню з вимученого нескінченними змінами влади Києва? І чи не з Парижа розпочалася слава Рудольфа Нурієва, який одним стрибком через аеропортівські заслони попрямував до ствердження своєї винятковості? А півторамісячна репрезентація «Юнони» та «Авось»? А закріплена в розписах стелі «Гранд-Опера» світова слава Марка Шагала? І чи не паризька еміграція Федора Шаляпіна змусила світ визнати геніальний шедевр Мусоргського? Парадоксально, але «Борис Годунов» нині, мабуть, найчастіше виконується за кордоном, ніж на своїй батьківщині, і притому мовою оригіналу! Паризьке повітря підживлювало амбіційні пориви полтавчанки Марії Башкірцевої, котра рівно половину свого короткого життя — 12 років — провела у Франції, заповіла їй свої кращі роботи й сама залишилася на кладовищі Пассі біля Єлисейських полів. А підперезані зеленим поясом розтруби знаменитої чорної сукні, подарованої вже понад 10 років Майї Плісецькій П’єром Карденом? Зрозуміло, не воно піднімає геніальну балерину на п’єдестал унікальності, але своїм шлейфом це відчутне прилучення до світу Парижа ніби наперед встеляє шлях до п’єдесталу.

Парадоксально, але затягнутий сивуватою патиною давнини під час першого знайомства, особливо сонячного дня, Париж розчаровує певною байдужою білястістю архітектурної семіотики та майже явною відсутністю очікуваної святковості та блиску. І, можливо, тому він такий чарівний під час дощу, коли, за виразом Максиміліана Волошина, котрий всотав у себе блакитні далі Коктебеля, «розквітає, ніби сіра троянда» не лише поглибленням тонів, а й появою того ледь вловимого блиску, що, відбитий у вітринах, створює відчуття особливого радісного піднесення, певної чудової наелектризованості, дуже точно підміченої в ньому Рудольфом Нурієвим. Водночас дощова вуаль надає Парижу тієї таємничої загадковості, підміченої Моне. Майже на підсвідомості вона так захопила його, що він нав’язливо шукав її продовження і в інших місцях Всесвіту, безкінечними реймськими й лондонськими замальовками занурених у туман готичних соборів.

Існування власної аури ніби розмиває межі сторонніх включень, на які багатий Париж, що безтурботно асимілював і луксорський обеліск, і власні античні підвали, і римські фонтани, і візантійські куполи Сакре-Кер. Італійські мотиви наполеонівських походів віддзеркалилися й у зроблених подібно до античних тріумфальних арках та колонах, і в аркадах вулиці Ріволі, які почесною вартою супроводжують фасади Лувру. Російський похід привніс мотив золочених куполів, які так вразили Наполеона в Кремлі, в оформлення церкви Будинку інвалідів і комплементарне до нього золочення моста Олександра Третього, у якому відчутні також російські мотиви. Узагалі східноєвропейська компонента Парижа вельми відчутна навіть у топографічних координатах міста. Севастопольський бульвар і названа на честь Малахового кургану вулиця, урочисто відкрите 1911 року авеню Франко-Росс, площа Дягілєва, що равликом причаїлася на тильному фасаді «Гранд-Опера», і відзначена авангардним городом різноманітних фонтанних вертушок і петрушок площа Стравінського, яка ніби підключає випадкового перехожого до системи труб Центру Помпіду. Координатна сітка вулиць Моску та Нєва визначає простір з православною церквою Олександра Невського, де на вінчанні Пабло Пікассо з російською балериною Ольгою Хохловою була присутня ще не дуже відома одеситка Анна Горенко, котра повернулася до історії камейним профілем Анни Ахматової. Тут відправляли похорон над тими, хто потім знайшов притулок на православному цвинтарі Сен-Женев’єв-дю-Буа. І киянин Віктор Некрасов, котрого, здавалося, не дуже давно я бачила під час прогулянки з песиком в Першотравневому парку, також буде тут записаний у чергу на безсмертя. І ще один киянин, що впокоївся в Парижі, — Микола Бердяєв... Раптом виявляється, що в такому звичному для нинішнього контексту міста музеї Родена, колись, у часи наполеонівських війн, була російська місія на чолі з Куракіним, так яскраво виписаним Львом Толстим у «Війні і мирі». А міст Альма, що став відомий після загибелі принцеси Діани, названо так на честь невеличкої вісімдесятикілометрової річечки Альми, якою можна помилуватися в кримському заповіднику біля відрогів Бабуган-Яйли. Але доля визначила їй місцем впадання в Чорне море степ під Євпаторією. Там, 1854 року, через два дні після висадки в Криму англо-французького десанту сталася знаменита Альмінська битва, яка внаслідок поразки російської армії відкрила шлях на Севастополь.

Навдивовижу недбало ставиться Париж до свого архітектурного вбрання. Здається, жага новизни й незвичайності превалюють тут над священним пієтетом до давнини. З безтурботністю розбещеної красуні, котра скидає зайвий одяг на святі життя, місто легковажно розстається зі своїми шедеврами. Розтягнута до фундаменту Бастилія не вичерпує, на жаль, список жертв соціальних катаклізмів. Вельми недовготривала Паризька Комуна залишила досить відчутні віспини на топографічній карті міста, знищивши палац д’Орсе, як і міську ратушу, Отель де Віль, правда, відновлений потім майже в колишньому вигляді. А от палацу Тюїльрі не пощастило, незважаючи на пряму причетність до імені Наполеона, котрий обрав його своєю парадною резиденцією. Утім, руйнації відбувалися не тільки внаслідок стихійних сплесків соціальної незбалансованості. Досить пригадати цілу кампанію, організовану Віктором Гюго з порятунку Собору Паризької Божої Матері, яка дала привід говорити про те, що ім’я рятівника спочатку було зашифроване в букві Н (Hugo) двобаштового усіченого фасаду. Рятівником іншого свідка й часом безпосереднього учасника подій протягом більш як півтисячолітнього періоду — Лувру — став Наполеон, знявши табу на зневагу до традиційної резиденції французьких королів у зв’язку з захопленням Людовіка Чотирнадцятого ідеєю про перенесення столиці до Версаля. Легко та просто готовий був Париж розпрощатися і з Ейфелевою вежею, побудованою як оформлення входу на Всесвітню виставку 1889 року, у зв’язку з закінченням десятилітнього терміну концесії, отриманої її творцем. Така сама доля мала спіткати й вокзал д’Орсе, перетворений пізніше на славнозвісний музей. Щасливо уникнувши вирв війни на вулицях міста, Париж проте сам примудрився поставити підкреслено сучасну латку на контексті міста кольоровим металевим виворотом Центру Помпіду, цим своєрідним актом пірсингу, ніби підкресливши не тільки свою готовність епатувати публіку, а й дивовижну сприйнятливість до нових тенденцій, продовжену моделлю міста майбутнього — гучним Дефансом.

Мобільність реакції Парижа на соціальні віяння вражає. Велика Французька революція намагалася з храму покровительки Парижа святої Женев’єви, завершеного в рік її початку, зробити щось на кшталт політичного клубу, залишивши, нарешті, його в спокої в ролі Пантеону геніїв нації. Політична чехарда піввікової історії, яка безповоротно відокремила феодальні забобони від буржуазних помилок, створила цілу картотеку нескінченних перейменувань найвеличнішої площі Парижа, закладеної спеціально для кінної статуї Людовіка XV за проектом архітектора Габріеля. Слід було чекати, що в 1790 р. пам’ятник скинуть, а площу перейменують на честь Революції, установивши через три роки гільйотину, яка подібно до сучасного жетонного апарата, полічила голови 1119 жертв маятника революції, звісно, не обминувши й Людовіка XVI, ім’ям котрого площа навіть певний час називалася. І лише після липневої революції 1830 року остаточно було зафіксовано найвдаліший варіант — Пляс де ля Конкорд (Площа Згоди) як застереження руйнівним тектонічним зсувам у суспільстві, що обрало ареною історичних подій не тільки це місце.

Занурення в літературно-історичну ремінісцентну стихію Парижа — це особлива стаття. Але так чи інакше настійна присутність найгучніших імен, знакових не лише для європейської, а й світової цивілізації, принаймні останніх століть, вельми відчутна на вулицях міста, і невідомо, що більше надає йому чарівності — власне мереживне плетиво вулиць чи усвідомлення, що цими вулицями ходили Расін і Корнель, Бальзак і Стендаль, Робесп’єр і Наполеон. Мимоволі здається, що на площі Вогезов, де потім оселився Віктор Гюго, ще витає дух мушкетерів. А артилерійська школа на Марсовомі полі береже пам’ять про юного Бонапарта. А тут, на Рю Роаль — Королівській вулиці, — у своєму палаці геніальний банківник політичних інтриг Талейран приймав імператора Олександра I. На цій самій вулиці табличка відзначає палац герцога де Рішельє, революційним шквалом закинутого потім на заводь Одеси. Звідси рукою подати до Вандомської площі, де в будинку № 12 помер Шопен, а з готелю «Рітц» в останню путь відправлялася принцеса Діана. Піднявшись трохи вище на Монмартр, потрапляєш у справжній заповідник пам’яток, пов’язаних переважно з художниками. Ось саме тут, на цій вулиці, упав з коня романтик Теодор Жеріко, підписавши собі в 30 років смертний вирок, а далі у своїй майстерні Ілля Рєпін показував імператору знаменитого «Садко», купленого відразу до Російського музею. На кладовищі Монмартра знайшов свій останній притулок несамовитий киянин Вацлав Ніжинський. А в Люксембурзькому саду любила гуляти з Модільяні Анна Ахматова. До Парижа привіз Оноре Бальзак Евеліну Ганську. А в готелі «Крійон» мешкала ще одна православно-католицька пара — Сергій Єсенін і Айседора Дункан. Цей список міг би бути нескінченним, бо наша вельми віддалена від Парижа Вітчизна представлена там не лише вже згаданими іменами наших співвітчизників, а й абатством Вільє, де поховано доньку Ярослава Мудрого Анну. Саме завдяки їй збереглася єдина вірогідно відома книга з бібліотеки її батька — «Реймське євангеліє», на якому присягали на вірність престолу всі наступні монархи Франції. Відомо, що практичний кардинал Мазаріні у своїх військових планах був не проти скористатися допомогою козаків, не виключено, під проводом Богдана Хмельницького. І вже певним майже містичним символом, майже птахом, який вельми відповідає назві аеропорту «Орлі», зашифровано ім’я Пилипа Орлика, котрого ми вважаємо творцем першої у світі Конституції. Цікаво було б почути, як оцінював його особистість у своїх лекціях з української історії запрошений на паризький семестр до відкритої Максимом Ковалевським Вищої російської школи суспільних наук Михайло Грушевський. Парижем позначене життя Володимира Винниченка, а глава першої української делегації в ООН Дмитро Мануїльський, виявляється, закінчив юридичний факультет Сорбонни.

Усе-таки яка вражаюча всеїдність Парижа, що вміє у своєму блиску розчинити не лише слов’янські обмілини еміграційних потоків, а й вторгнення парафіян з усієї Європи — до паризької меси допускаються всі! Сальватор Далі, Пабло Пікассо, Амедео Модільяні, Фредерік Шопен, Ференц Ліст, Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Генріх Гейне, Вінсент Ван Гог, Міхай Мункачі, Оскар Уайльд... — усіх не злічити.

Інша річ, що доцентрові інстинкти Парижа зіграли з ним досить злий жарт. Прибульці виявилися тим троянським конем, що, як зауважив Євген Маланюк, був готовий підірвати коріння власне французької культури. Узяти хоча б балет, фактично створений у «Гранд-Опера» й очолюваний протягом 30 років Сержем Лифарем, котрий передав потім естафету татарському конкістадору Рудольфу Нурієву. Але вражає інше. Відпрацювавши на паризькій сцені належний термін, обидва вони наприкінці життя акцентували своє коріння на останньому притулку в Сен-Женев’єв-дю-Буа: Серж Лифар — знаковим позначенням місця свого народження на чорному суворому пам’ятнику на центральній алеї кладовища, а Рудольф Нурієв — трохи далі яскравим мозаїчним килимом, що татарською попоною вкриває могильний пагорб. По суті, не лише вони відчували ностальгічні пориви: прахом повернулися на батьківщину Федір Шаляпін і зовсім недавно — Іван Шмельов, ще раніше поляки подбали про повернення Адама Міцкевича й Юліуша Словацького, а серце Фредеріка Шопена було за його заповітом поховане у варшавському костьолі Святого Хреста.

Але при цьому кожен з них так чи інакше залишив своєю творчістю автограф на вулицях Парижа, нагадавши, що це не просто місто, а цілий світ.