«Будівництво століття», на яке перетворився центр столиці, виглядає, м’яко кажучи, парадоксально: зводяться офісні центри, «дороге житло», величезні кошти йдуть на нові «комплекси з підземними паркінгами», і в тому ж місті, у тому ж центрі валяться стіни, тріскаються фундаменти, будинки приходять в аварійний стан. Лагодити їх не квапляться. На те є причини: по-перше, лагодити завжди менше дохідно, аніж будувати. А по-друге, те, що прийшло в аварійний стан, можна відселити й перебудувати — що теж дохідно. Центр Києва дедалі менше належить киянам (у зв’язку із забудовою їх відселяють у «спальні» райони), і дедалі більше комусь безликому і майже безіменному — інвестору й чиновнику. Лише за останній час кияни з милості чиновників різних рівнів втратили кілька улюблених куточків. До одних із них тепер доступ закрито (Будинок із химерами, Кловський палац), інші — втратили свій особливий дух і, відповідно, привабливість (урочище «Гончарі—Кожум’яки»). Не виключено, що та ж доля спіткає Маріїнський парк, Парк академіка Богомольця, дніпровські схили. Інвестор і чиновник позбавлені не лише облич та імен. Вони, судячи з усього, позбавлені ще й пам’яті. Інакше чим пояснити те, що про пам’ятки й історію вони згадують лише тоді, коли ті починають їм заважати?
Жертви голодомору під титановою п’ятою
Історія терпляча. Цим вона докорінно різниться від історичних пам’яток. Наша історія терплячіша від багатьох. Вона помістила в себе голодомор. Потім «ювілей голодомору». А тепер ситуацію навколо меморіального комплексу голодомору. Нагадаю читачу, що свого часу націонал-патріотам і українській громадськості великих трудів коштувало переконати вищу владу, що слід встановити пам’ятник жертвам голодомору та політичних репресій. Наприкінці минулого року це вдалося: Президент дав відповідне розпорядження. Шостого березня під час парламентських слухань, присвячених пам’яті жертв голодомору, під грім переможних оплесків було прийнято рішення спорудити за адресою вул. Січневого повстання, 1 Державний історико-меморіальний комплекс жертв голодомору та політичних репресій у складі монументу, музею, конференц-залу, науково-дослідного центру й іншого. Проведення конкурсу та забезпечення будівництва поклали на Київську міську адміністрацію. Цю перемогу парламентські націонал-патріоти на чолі з Л.Танюком записали на свій рахунок. Що ж, так воно й було.
З конкурсом зволікати не стали — у даний момент він уже добігає кінця, журі має прийняти рішення до 20 вересня. Але найцікавіше, що конкурс у результаті проходить зовсім не на тих умовах, які можна було прочитати в ухвалі ВР. Так сталося, що 14 травня Кабмін видав розпорядження «погодитися з рішенням Київської міськради про спорудження Державного історико-меморіального комплексу жертв голодомору... на земельній ділянці, що прилягає до Наводницького парку по Набережному шосе». Залишимо на совісті Л.Танюка й інших представників патріотичних кіл комітету з культури та духовності (на який, зокрема, було покладено контроль за виконання постанови ВР від 6 березня) те, що вони, настільки принципові на публіці, негласно допустили перенесення меморіалу з центру міста в парк Примакова. Важко уявити, щоб це рішення було поза їхньою увагою, з огляду на те, що серед членів журі конкурсу ми бачимо І.Драча, П.Мовчана і Л.Танюка — найбільш полум’яних парламентських борців за національну самосвідомість.
І віддамо належне спритності київських чиновників від містобудування — вони убили двох зайців. По-перше, будівництво в Наводницькому парку — гарний початок виконання програми забудови дніпровських круч і набережної, запропонованої кілька років тому головним архітектором столиці С.Бабушкіним. Адже не можна допустити, щоб така важлива споруда, куди, відповідно до розпорядження Президента, возитимуть іноземні делегації, знаходилося в настільки «дикому» місці. А місце й справді, м’яко кажучи, безлюдне й не дуже затишне. Річ у тім, що весь прилеглий до моста Патона район мало спонукає як до легковажних прогулянок, так і до медитацій: величезна транспортна розв’язка при в’їзді на міст, швидкісна траса, віддаленість від прогулянкових маршрутів і центральних вулиць, близькість нетрів, що оточують човнову станцію. Зауважу відразу: аргумент, що меморіал привабить киян і їхніх гостей до цих місць, дуже сумнівний. Наприклад, встановлення в тому ж районі «лодії» не стало «фішкою» — так, сюди іноді приїжджають шлюбні кортежі, але натовпу відпочиваючих тут не буває навіть у найкращу погоду. Те ж самісіньке загрожує і меморіалу. З тієї лише різницею, що кортежі будуть не шлюбні, а дипломатичні. А вже те, що над меморіалом із високого пагорба нависатиме титаново-непереможна «Батьківщина-мати», і зовсім символічно: історія не просто терпляча — вона ще й насмішниця...
А про другого «зайця», убитого київськими містобудівниками, слід сказати окремо. У пошуках відповіді на запитання, що саме змусило Київраду відмовитися від ідеї будівництва меморіалу по вулиці Січневого повстання, 1, ми потрапляємо прямо на будмайданчик, що розгортається по сусідству, на Грушевського, 9-а.
Ударне капіталістичне будівництво
Даремно ви шукатимете «злий антиукраїнський замір» у перенесенні меморіалу жертвам голодомору в Наводницький парк. Просто в прилеглій до військової комендатури (Січневого повстання, 1) зоні, на місці дитячого садка (Грушевського, 9-а), ще півтора року тому, відповідно до розпорядження Київміськадміністрації за підписом особисто О.Омельченка, було дано дозвіл на будівництво 16-поверхового житлового будинку з умонтованими офісними приміщеннями і підземною автостоянкою.
Здавалося б, «шрам» будинку, що обвалився на вулиці Великій Васильківській, ще свіжий. Після НП на спільній колегії Держкомбуду й Держжитлокомунгоспу начальники цих представницьких організацій просто завили від містобудівних неподобств у країні та її столиці: мансард, «євроремонтів» із вибиванням несучих стін, будівництва в охоронних зонах. Симптоматично, що завили саме ті люди, на совісті яких лежать усі ці неподобства. Адже саме ці організації видають дозволи на будівництво і приймають новобудови й «перебудови» в експлуатацію. Зауважте, вони не взяли на себе відповідальність, не залишили своїх крісел, вони запропонували «посилити контроль», написати пояснювальну записку прем’єр-міністру і влаштувати ще парочку засідань із цього приводу. Слід гадати, чиновники впевнені, що мансарди й тріщини в стінах і фундаментах зникнуть самі собою від цих вербальних управ.
Після настільки повчального і, на щастя, безкровного обвалу на В.Васильківській нічого по суті не змінилося в містобудівній політиці Києва. Ситуація навколо будівництва на Грушевського, 9-а — один із сили-силенної прикладів. Задля цього будівництва Київміськадміністрація дає дозвіл на цілий ряд «винятків»: починаючи з того, що будівництво планується в охоронній (заповідній) зоні, закінчуючи тим, що «дозволителі» навіть не спромоглися поцікавитися проектом будівництва — у розпорядженні говориться про виконання будівельних робіт одночасно з проектними. А паралельно з ними вирішується також питання про користування землею. Ударними темпами проводиться інженерно-геологічна розвідка.
До чого такий поспіх? Чому б не розробити в спокійній обстановці проект, представити його на суд батьків міста і киян, зробити розрахунки по кошторису і геологорозвідувальні роботи? Звісно, Київ знає прецеденти — будівництво Майдану Незалежності та Бессарабської площі, — але тоді йшлося про «ударне будівництво», яке мало закінчитися до десятиліття незалежності. А що тепер підстьобує чиновників, яких ми звикли обвинувачувати в тяганині? Чому роботи на майданчику за адресою Грушевського, 9-а не припиняються навіть уночі?
Відповідей може бути кілька. Почнемо з того, що залізо інвестора треба кувати поки гаряче. Якщо інвестор є — упускати його не можна, а якщо він квапиться — не треба затримувати ділову людину. Поспіх інвестора теж зрозуміти можна. Нагадаю, що 1997 року приблизно на тому ж місці інший інвестор мав намір будувати Хілтон-Президент Палас Отель. Та не вийшло. З одного боку, виявилося, що місцина так собі — маленька площа, поганий грунт, з іншого боку — втрутилася міжнародна організація «Європа ностра», що займається охороною архітектурних і природних ландшафтів.
Не хотілося б коментувати позицію інвестора ТОВ «ІНВЕС», яке виявилося менш чутливим до закликів громадськості, долі київського пейзажу і розпачу мешканців сусіднього будинку. Зрештою, ТОВ «ІНВЕС» — ординарна «акула капіталізму», яка твердо знає, що таке шматок землі в самісінькому центрі міста Києва. І тут його поспіх теж можна зрозуміти — поки не ухвалено кодекс законів про землю, він має можливість схопити цей шматок «в оренду терміном на п’ять років» під будівництво. Ділові інтереси вище від цивільних — нічого тут не вдієш. І навіть те, що висотний будинок на цьому схилі, за прогнозами фахівців, довго не простоїть, а заодно зробить непридатними ще й сусідні споруди — житловий будинок і будинок комендатури (між іншим, теж пам’ятку історії), — не аргумент для ТОВ «ІНВЕС». І вже, звісно, зовсім ні до чого поважному інвестору, котрий має намір забудувати ледь не цілий квартал навколо будинку комендатури (від Грушевського, 9-а до Січневого повстання, 3), посеред усього цього будівельного блиску Меморіал пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. Якось не вписується. Та й клієнт може трапитися забобонний...
Та бог із ним, з інвестором. Значно цікавішою є позиція «батьків міста», котрі не просто дали дозвіл на будівництво, а ще й зробили так багато «винятків». У своїх «винятках» вони дійшли до того, що дозволили будувати на заповідній території і навіть прихопити фрагмент Маріїнського парку. Мер О.Омельченко, котрий гордо показував журналістам тиждень тому «відреставрований» Маріїнськийий парк, «забув» провести їх у дальній куток, де стоїть будівельна огорожа. Там вирубано всі зелені насадження: 67 дерев, серед яких, за висновком «Київзеленбуду», лише чотири були в незадовільному стані. Чи не розпорядження про «санітарне вирубування» у центральних парках стало ще одним чинником поспіху міськадміністрації та інвестора? Адже в будь-який інший час вирубування дерев у районі Маріїнського парку здійняло б чимало галасу.
Не подобається — не дивися
Поспіх київських чиновників у наданні будмайданчика теж можна зрозуміти, якщо згадати на якийсь час забутий, але не померлий проект головного архітектора Києва С.Бабушкіна щодо забудови дніпровських схилів. Слова пана Бабушкіна про те, що «із лівого берега має бути видно гарне місто, а не дрімучий ліс», облетіли весь Київ. Слід віддати належне цьому чиновнику — він зізнається, що йому приємно бути популярним, і робить все можливе, щоб про нього говорили. Причому, що саме говорять, йому, судячи з усього, не так вже й важливо — аби прізвище правильно називали. Такий ось «феномен Поплавського». А з утіленням цього грандіозного проекту слід пометушитися — адже якщо дніпровські кручі і справді включать до списку світової спадщини ЮНЕСКО (ця можливість зараз розглядається), для будівництва вони будуть закриті. Звісно, там і тепер заповідна територія, на якій будувати, відповідно до закону, не можна. Але, як показує практика київського містобудування, якщо не можна, але дуже хочеться, то дуже навіть можна. Бажання, зрозуміло, стимулюється наявністю підходящого інвестора.
До якогось часу Київ із гордістю носив титул «найзеленішого міста». Навіть тепер приїжджі захоплюються його зеленою гривою. Але будівництво добирається до цих «диких лісів». І ця політика торкнулася не лише дніпровських схилів. Усього місяць тому загроза нависла над меморіальним парком академіка Богомольця. Причому парк, який перебуває в безстроковій оренді Інституту фізіології ім.Богомольця і закладений руками цього видатного вченого, «здали» свої — директор Інституту фізіології П.Костюк своєю рукою підписав згоду на припинення права користування частиною парку, що відійде під будівництво 22-поверхового житлового будинку за адресою Шовковична, 39/1а. План будівництва вже затверджено Київміськадміністрацією. Мешканці меморіального будинку (у першу чергу, звісно, члени сім’ї академіка Богомольця) підрахували, що парк втратить 56 дерев, у тому числі дуб, посаджений руками О.Богомольця 1932 р., із якого фактично починався парк. Звісно, поруч із 22-поверховою махиною залишки парку втратять принадність, а в процесі будівництва може статися усе що завгодно. Досить згадати, що при реконструкції Майдану незалежності якийсь очманілий трактор «чисто випадково» зрівняв із землею фундамент Лядських воріт.
А все тому, що тісно в цьому місті. Просто не продихнути будівельникам від історичних місць і зелених насаджень. Те, чим ще недавно Київ пишався, стало поперек горла київським чиновникам. З одного боку, не можна не погодитися з тим, що місто має будуватися й розвиватися. Але з іншого, те, що відбувається, важко назвати розвитком міста — це швидше виродження міста, котре втрачає пам’ять, неповторний образ, повітря. Втрачає жителів, яких виселяють у «спальні» райони під виглядом «реконструкції історичної частини міста», де після реконструкції з’являється дороге житло й офісні центри, а ще через якийсь час може й фасад упасти. З точки зору все того ж Бабушкіна, нема сенсу «розширювати» Київ — на околицях чогось дійсно вигідного не викрутиш. Зовсім інша річ — у центрі. І що більше перешкод для будівництва — заповідники, археологічні зони, парки тощо, то дорожче це обійдеться інвестору. Ідея «виселити» діловий центр на лівий берег пішла прахом — чиновникам від будівництва це невигідно, а інвесторам у свою чергу хочеться схопити шматочок землі саме в центрі. І тим, й іншим, як ви розумієте, уже не так важливо, як саме цей «історичний центр» виглядатиме. Ось вам маленький приклад усе з тим же будинком на Грушевського, 9-а. Згідно з відповіддю начальника Держархбудінспекції В.Папки (того самого, котрий після обвалу на В.Васильківській таврував «будівельні неподобства») на лист народної артистки Марії Стеф’юк (жительки будинку №9 по вул. Грушевського), об’ємно-просторового рішення будівлі за адресою Грушевського, 9-а ще немає. Остаточного висновку геологів про можливість спорудження високого будинку теж ще немає. Але підготовчі роботи вже на повну силу ведуться: майданчик розчищено, дитсадок знесено та й проект недавно розглядався на містобуднараді. Остаточного рішення по проекту ще немає. Але ж міськадміністрація зробила «виняток», дозволивши одночасно будувати і розробляти проект. І свідчить це тільки про одне — як саме виглядатиме «гарне місто», покликане замінити на дніпровських кручах «дикий ліс», чиновників не дуже цікавить. І тут невикорінюваний пан Бабушкін може дати нам із вами, кияни та гості столиці, лише одну, улюблену свою пораду: «не подобається — не дивися».
Між меморіалом, братською могилою та буцегарнею
Звісно, проект облаштування дніпровської набережної міг би виявитися досить симпатичним. Кияни не можуть не погодитися, що швидкісна траса на настільки романтичному березі недоречна і її слід було б кудись перенести, а набережну облаштувати для приємного відпочинку. Але проблема ось у чім: про те, якій бути набережній, нас із вами не запитають, як не запитали про ще багато чого, що відбувається в цьому місті. Запитають про це інвесторів — адже хто платить, той і музику замовляє. Дивно ось що: хоч скільки статей пишеться, скільки громадських акцій із приводу архітектурних неподобств влаштовується, а становище чиновників, відповідальних за ці неподобства, залишається непохитним. У відповідь на ображені вигуки й хворобливе шипіння при вигляді чергового «шедевра» ми ризикуємо нарватися на щось на кшталт «не подобається — не дивися». «Самоврядність» столиці насправді ж виявилася «некерованістю» купки чиновників, на яких ми, виборці, так і не навчилися впливати. На знущальну пропозицію головного архітектора «не дивитися» ми відповідаємо, як і раніше, — кухонним обуренням або просто скептичною посмішкою. Це дає підставу владі — зокрема міській — для впевненості в тому, що будь-яка її дія зійде їй із рук. У цьому сенсі 1932—33 рр., відзначені голодомором, мало чим різняться від 2003-го. Історія з «виселенням» меморіалу якомога далі просто символічна. Хай там як, але це пам’ятник жертвам влади, котрі просто не вміли опиратися їй.
Слід віддати належне мешканцям будинку №9 по Грушевського — вони намагаються опиратися. Бо бояться і тому що люблять свій дім і своє місто. «Коли почнеться будівництво, ми усі ризикуємо опинитися в братській могилі», — кажуть мешканці: згідно з висновком незалежної геологічної експертизи за підписом академіка Академії будівництва України Г.Чорного, спорудження тут 16-поверхового будинку загрожує оповзами, зсувами грунту, підвищенням рівня грунтових вод і зрештою руйнацією будинку №9, будинку комендатури та частини Маріїнського парку.
«Що ж ви робите, аби захиститися? — запитую. — Ви ж розумієте, що петиція — слабка противага грошам інвестора». — «Ми збиралися вийти на вулицю Грушевського і перекрити рух, — зізнається одна із захисниць будинку №9, — але нам сказали, що це марно — нас просто загребуть у буцегарню».
Що ж, налякати українця може кожен. Та що там його лякати — він і так живе в постійному страху у власній країні й у власному домі, змушений вибирати між небезпекою потрапити в буцегарню або в братську могилу під руїнами будинку. Страх перед буцегарнею поки реальніший. Чи надовго?