ДЛЯ КОГО КУМЕДІЯ?

Після того, як вляглися пристрасті по ІІІ з’їзді українських письменників, захотілося докладніше і на конкретиці ознайомитися й собі з цим форумом. Життя навчило мене принаймні намагатися пов’язувати явища і дивитися на речі в контексті. Бачачи той контекст щодня на всьому соціальному зрізі, від крутих мерсів у дворі письменницького будинку до охлялих бомжів у тому ж таки дворі, неважко вписати туди і тоненький шар «інженерів людських душ» за нескасованим покликанням: переважно убогі і зацьковані (за винятком тих, хто побував у народних депутатах), обізлені, а до всього ще й неймовірно роз’єднані найрізноманітнішими бар’єрами: президентською стипендією з одного боку — і низькою державною пенсією, з другого, можливістю видаватися на ті ж крихти «від Президента» — і неможливістю видаватися, незужилою нетерпимістю, яка, скажемо заради справедливості, пронизує у нас людські стосунки на всіх рівнях, взаємною підозріливістю і, даруйте, взаємною заздрістю. Таке вже життя.

Сьогоднішній статус письменника в нашому суспільстві дуже низький. На «інженера людських душ», у кращому разі, просто не зважають. Чи вирулив минулий з’їзд на нові позиції в соціумі? Чи прислухатиметься до письменників фермер і підприємець? Чи зважатиме на них влада? Чи й далі життя Спілки крутитиметься навколо єдиного — приміщень і Будинків творчості? Про клімат у Спілці, про стан спілчанських справ і про перспективи я вирішила довідатися (оскільки на з’їзд запрошена не була) з доповіді голови НСПУ Юрія Мушкетика.

Цей документ і твір перевершив усі мої сподівання і змусив узятися за перо. Якщо Лев Толстой був дзеркалом російської революції, то розлога публіцистика Мушкетика тим цікава і важлива, що вона — дзеркало спілчанського загалу і, що найсумніше, — дерзновенний його дороговказ. Як і загал той, безсило-войовнича, хаотична й суперечлива, вона прикрашена такими перлами, як «ідіоти», «патолоч», «маячня», сповнена непослідовності, розгубленості, роздратування, лайливості; в одному місці зривається в доповідача — «та й народу, нації, власне, немає», а через рядок — сумбурний заклик служити цьому народові. Даруйте, але чільник і в найскладніших умовах мусить бути врівноваженим, бо лише так можливо зорганізувати навколо себе хаос у структуру. Стриманим, мудрим і люблячим. (Дуже хочеться сподіватися, що саме таким буде новий голова НСПУ, відомий письменник і політик Володимир Яворівський.)

Якими ж бачить функції письменників у складні новітні часи виразник загону літераторів? А ось тут якраз нічого нового. Насамперед — впливати своїми віршами й романами на співвітчизників, виховувати у них патріотизм, державницьке мислення. Оспівувати «просту українську людину». Творити характери, бо інакше не запам’ятовується зміст твору; писати не лише верлібром (це в Європі поезія «суціль верліброва»). Бути реалістами і в жодному разі не постмодерністами. (Чомусь найбільше впікся Ю.Мушкетику в душу саме постмодернізм, принесений тими-таки «західними вітрами»: буцімто цей метод (?) «ненавидить доброчинність і істину, проповідує задоволення…») Однак найбільше неприйняття, найбільший сарказм в атеїста, як він сам підкреслює, Мушкетика викликає «блукання в нетрищах власної душі, думки тонкі...» «Тут для нас постає запитання сакраментальне, — пише Ю.Мушкетик, — або нам примиритися, справді заплющити очі на долі народу, плюнути на нього і писати про туманні тайни власної душі, чи все-таки повернутися до традицій Шевченка, Франка, Лесі Українки?»

По-перше, навіть несумлінний школяр скаже нам, що і Шевченко, і Франко, і Леся Українка, яко великі поети, писали «про туманні тайни власної душі». Що, не осягнувши таємниць власної душі, як же можна бути «інженером» чиїхось душ, і чи можна змальовувати людські характери, за що ратує Ю.Мушкетик (модерної прози він не визнає), не знаючи до сокровенних таємниць свого матеріалу? Що про таємниці людської душі сьогодні, особливо ж як потрясли світ останні катастрофи й трагедії, вже не замислюється хіба що бездушний. І що ще на храмі Аполлона в Дельфах напис закликає: «Пізнай себе». А літературному загонові через десять років такої складної і неоднозначної незалежності варто було б хоч трохи перетрясти побиті міллю старі мундири, а не витягувати їх на світ Божий і не ганьбитися.

А по-друге, ми маємо державу, в якій однаково, скажемо так, недосконалі у масі і народ, і його вожді, і його поети з прозаїками. Ми всі вийшли з тоталітаризму, нам бракує терпимості, нас привчили не думати, раби не вміють господарювати. Щоб змінилися психіка і звички, потрібен час. Але тепер ситуація принципово інакша, ніж була за часів Шевченка і Франка. Ми маємо державу. Вона мусить вилюднювати. І це не може статися в один момент, як не може народитися дитина відразу після зачаття чи й навіть через кілька місяців.

«...постійно натикаємось на «одкровення» наших братів-літераторів,— провадить тим часом учорашній чільник Спілки письменників, — що нарешті (цитую) від літератури відпали невластиві їй функції (вболівання за народ і його захист), вона стала літературою — і все. Не знаю, чи ці речники поставали ідіотами, чи були ними завжди...», — а мені тут згадався один з «ідіотів». Відомий політичний і громадський діяч, пристрасний державник В’ячеслав Липинський чітко й переконливо обгрунтував у «Листах до братів-хліборобів» роль класів та інтелігенції у державі. Інтелігенти, на думку В.Липинського, повинні виконувати «єдино їм належну і доступну роль: морального і духовного проводу». Роль інтелігенції — це «роль духівників і фахово освічених помічників національної аристократії», — пише В.Липинський, розуміючи під останньою «вояків і продуцентів». Духовна інтелігенція, чия влада «не від світу сього», повинна творити «найвищі людські духовні і моральні цінності, які одні… одрізняють людину од звіра і здержують імператорів, вояків і продуцентів, щоб вони зі своєю матеріальною силою, забувши мораль, не повернули людства назад до стану, в якому жили колись в печерах наші предки».

А коли в нації немає імператора, вояків і продуцентів? «Як в нації вождів нема, Тоді вожді її — поети!» — констатував свого часу у «Посланії» Є.Маланюк. Україна, яку маємо сьогодні, великою мірою результат того, що її вождями завжди були не воїни і філософи, а поети. «Соціальні функції літератури» лиху службу послужили і нашій літературі, опустивши її до примітивної наймички, та й українській дійсності.

Працюючи в пресі, мені багато разів доводилося мати справу з заримованою у невмілі рядки любов’ю до народу. А коли повертаєш такі вірші авторові, він щиро дивується: «Там же про Україну...» Поезія в уявленні народу — заримовані «стовпчики»: колись «про партію», а тепер «про Україну». Колись сільські бухгалтери посилали в редакції газет вірші «про партію», а сьогодні, ставши пенсіонерами, шлють «про Україну». Народ і не підозрює, бо ніхто йому не сказав, що поезія — це те, що торкається душі, будить її, годує, ладує їй крила. А коли в людини розбуджена душа — тоді вона все бачить і все може. Коли ж замість того, щоб розбудити крилату душу, письменник сам буде тужачись піднімати ту нерозповиту людину, себто виконувати соціальну функцію, то найбільше, на що спроможеться, — це пукне.

То чи не годилося б письменникові вивчити таємниці людської душі і закласти в неї те, що має бути в людській душі, — совість, гармонію, інші чесноти. Скромність і розум не в останню чергу. А то ми, літератори-няньки, своєю соціальною функцією виховали чоловіків-плаксіїв, які замість того, щоб воювати за Україну в 1918 році, пішли додому кутю їсти і вірші писати. Сьогодні у нас знайдеться прозаїк на роль Панаса Мирного, а ось на роль Габріеля Маркеса, який би осмислив і по-модерному написав про наші кошмари, чомусь не чути у Спілці. Не затребувані, як тепер кажуть. Але Нобеля хочемо.

«У нас відбулася капітуляція культури, відхід від досвіду батьків і національних традицій», — пише Ю.Мушкетик. Але хіба романістові треба нагадувати про досвід наших батьків — досвід неосвічених затурканих кріпаків? Або «лихий досвід Брюховецьких, Самойловичів, Тетер...» Оце ж бо вони і є, наші традиції: відсидітися, зрадити, продати. Ці традиції доповідач надзвичайно яскраво показав у своїй доповіді, докоряючи переродженцям, які «стрибнувши у м’яке крісло… думають тільки про себе, свої добра, допомагають творити беззаконня». Ось наші традиції: «І вже наші хохли навперейми лізуть у Союз: «Ось моя шия найгнучкіша, скоріш накладайте ярмо», — влучно спостеріг Юрій Михайлович. Кращі ж духовні і соціальні традиції, мудрість, виплавлену з досвіду батьків, треба зберігати в душі, а зі світом, здається мені, грішній, слід говорити зрозумілою для нього мовою, — якщо ми йому СУЧАСНИКИ, а не перебуваємо десь у ХІХ ст. Традиції і народний досвід — це наша кров, а наші письмена — сплав набагато складніший.

Замість того, щоб чесно й глибоко поговорити про українську літературу, чесно й полегшено заявити: так, література сім десятиліть, за поодинокими винятками, і не треба до них примазуватися, служила комуністичній партії і Радянському Союзові за чорну ікру, балики, поїздки в делегаціях за кордон, за премії і звання, — і всі б це зрозуміли, і з цікавістю б придивилися до Спілки: ти диви, щось там відбувається, — наш чільник, ніби виправдовуючись, пише, що навіть у глухий стагнаційний час наша література «плекала в таїні (підкреслення моє. — Г.П.) відродження України». Або таке: «Майже всі, хто сидить у цьому залі… з таємною радістю спостерігали поразки соціалізму в надії на крах СРСР». Для кого ця кумедія? Так конспірувалися, що й самі, видно, не здогадувалися про свою антирадянщину. Бо померли б від страху.

Ми лише нещодавно вийшли з унікальної формації, де недоуки-семінаристи тасували народами, як картами, а вчорашні кухарки керували культурою. Однак мимоволі тремтяча туга за тим колгоспом і тим «порядком» пробивається навіть у голосі чільника духовного проводу цього нещасного народу. Неправильно було б сказати, що Спілка письменників не туди йшла, але що вона 10 років протупцювала на місці — то це так. Обросла мохом і язичниками, втратила внутрішньо незалежних старших письменників, гостроязику й розумну молодь. За спілку найдужче тримаються невпевнені в собі й незаангажовані жорстоким, мінливим сьогоденням. Закликати сьогодні, в епоху інформатики й тероризму, озброюватися козацькими шаблями — смішно, це можна було б дітям вибачити, але не здоровим чоловікам. Чи здорові вони? Закликати оспівувати «просту українську людину» в тісному світі, у якого, як ото в міни, хвостик уже димить, це трагічно. Бо світ занадто тісний, бо в ньому вже змішалася кров усіх — на фронтах, де воюють наші найманці, і в підпільних лабораторіях, де виробляють наркотики й пересаджують органи. У нас давно спільна географія, світ давно ділиться за іншими критеріями. І хоч би як ми вболівали за свій народ — йому цим не допоможемо. Єдина наша, письменників, місія, єдине призначення, виконуючи яке, можна виправдатись перед Богом і перед своєю совістю, — бути мудрими, розумними, духовно багатими, талановитими, підштовхуючи цей матеріал на вищий рівень, де він сам зможе організуватися і обстояти себе й де він з радістю організується в народ, державу. Наша праця духовна, ми мусимо духовно народ піднімати, бо поки він духовно розслаблений, йому не буде користі ні з пшениці, ні з нафти, ні з космічних кораблів. Спілка мусить заохочувати свободу, культивувати любов, любити молодих і вірити їм.

Не знаю, чи можлива така організація літераторів.

Для початку слід було б скликати позачерговий з’їзд письменників, запросивши на нього всіх, хто бодай трохи вірить у майбутнє організації, і тих, хто вже не вірить, але готовий поділитися своїми аргументами; а також членів усіх нових письменницьких утворень. Запросивши насамперед не тих, «хто ходить у Будинок літераторів» (за таким критерієм обиралися делегати на з’їзд від Києва), а тих, хто не ходить. Що то за спілчанське начальство, якщо воно за п’ять міжз’їздівських років жодного разу не поцікавилося, чому ж член спілки не приходить в організацію, — може, він уже помер, а родичі забули подзвонити… Убогість останнього з’їзду з його дріб’язковими сварками не повинна залишатися в пам’яті суспільства аж до наступного чергового форуму. Бо чи захоче нас таких слухати це суспільство, починаючи від простої української людини і кінчаючи людьми непростими, від яких залежать наші гонорари й пенсії. І дуже може бути, що той з’їзд вирішить реорганізувати спілку у творчі о6’єднання, клуби чи ще щось. Спілку треба передати молодим, сучасним, розумним. Письменницька організація лише тоді стане знову авторитетною, як її представлятимуть талановиті незашорені люди. І лише тоді з нею рахуватимуться. Спілчанське господарство також потрібно передати в руки молодим, хай господарюють. А старшим створити всі умови для гідного пенсіонерського дозвілля. Хай пишуть книжки і спогади. Чесні спогади.