ДЕРЖЗАМОВЛЕННЯ

Якщо парламентських слухань зі свободи совісті очікували з цікавістю і з якоюсь дещицею надії, то слухання «Українська культура: стан і перспективи розвитку» — із відчуттям безвиході. Ну що ми могли сказати чи почути такого надзвичайного для всіх, обурливого, що б спонукало до дії і бодай приблизно окреслило коло можливих дій? Якщо слово «цензура», яке так старанно вимазувалося з промов і документів, та водночас лізло з усіх щілин, викликало протест і обурення — у кожного свої, — то фраза «культура гине» (чи «вже загинула») видавалася фразою з анекдоту про лікарів і патологоанатомів. Присутніх, здавалося, над усе цікавило, від чого помер пацієнт, а якщо ще не помер, то все-таки — від чого. Причому це був не пошук можливого лікування — просто спроба скласти історію хвороби.

Зробити це виявилося нелегко. Хоча б тому, що далеко не всі присутні досить чітко розуміли, про що йшлося, а ті, хто розумів (чи так їм здавалося), не потрудилися до пуття пояснити решті, що таке культура, культурна політика тощо. Показовим було зауваження спікера ВР В.Литвина, що «культурна політика» — це нонсенс, що політика не буває культурною або некультурною, а тому говорити слід не про якусь «культурну політику», а про «політику у сфері культури». Меж цієї «сфери» шановний спікер визначати не став. Заперечувати йому, вносити ясність у саме поняття «культурна політика» теж ніхто не став. Нонсенс то нонсенс — чи ж важливо...

Судячи з кількості тих, хто зібрався, справді було не дуже важливо. Спільно з діячами культури, представниками громадськості, журналістами — запрошених таки було чимало — зал пленарних засідань ВР виявився заповнений, у кращому разі, на дві третини. Народні депутати масово проігнорували «культурні» слухання. З одного боку, це неподобство — така байдужість народних депутатів до долі культури й мистецтв. З другого, їх можна зрозуміти — дивитися комедію, яку ламали для «широкої публіки» інші їхні колеги, було просто стомлююче. Та й як можуть не стомити довгі патетичні промови не зовсім зрозуміло про що?

Правда, не зовсім зрозуміло. Приміром, Л.Танюк, якому, здавалося б, за чином велено внести ясність, красиво говорив про людину, її духовні основи, «життя в культурі», «смерть культури» в супрязі зі «смертю нації» тощо. Дуже образно, місцями дотепно, продумано. Та, по-перше, не нове — усе це він уже говорив неодноразово. А по-друге, полум’яний заклик «рятувати культуру» у цьому контексті здається такою ж самою поетичною метафорою. Що рятувати: «ауру», «духовність», «високе начало»? А як? І до кого спрямований цей заклик? І чому влада — тут в особі глави комітету з культури та духовності зі стажем — сипле з парламентської трибуни метафорами, замість того, щоб спробувати відповісти на запитання, що саме робити тут і тепер. Це ж саме запитання хотілося поставити М.Косіву, який присвятив свій виступ реалістичнішим речам. Тобто все, що він сказав, було безперечно правильно — як не обуритися через недофінансування культурної сфери?

Як не обуритися тим, що мізерні кошти, які відпускаються «на культуру», розкрадаються? Тим, що «високих панів», які це роблять, до суду не притягують? Усі ці вигуки, напевно, доречні у вустах журналіста й читача. Та вони просто дивні у вустах влади. Про кого вона це каже? З кого вимагає? Чи не з самої себе? Якщо влада нічого не може зробити з владою, якщо все, що може зробити влада, — це констатувати безвихідь, то що залишається нам, хто довірив цій безпорадній владі долі, у тому числі нашої культури?

І.Драч, як він сам сказав, «за звичаєм інтелігента», метав у зал імена «винних» у передсмертному стані культури, якими виявилися всі президенти (крім Грушевського, зрозуміло), прем’єри, спікери, голови комітету з культури та їхні заступники — нинішні й завтрашні. Певно, поет утішався своєю сміливістю, своєю молодецькою зухвалістю — ще б пак, ось так запросто звинувачувати можновладців у зневазі до святая святих. Та лише застарів він трохи: на такі промови тепер багато відваги не треба. І тепер цього мало. А ще —тепер він і сам можновладець, а тому, щоб здатися чесним і сміливим, звинувачуючи владу, йому слід було розпочати з себе.

На цьому тлі П.Мовчан, за звичаєм знехтувавши уроками фашизму і ще свіженького соціалістичного минулого й закликаючи менше думати про людину і більше — про громадський інтерес, видавався цілком безневинним. Просто тому, що навіть не дуже уважному слухачеві було зрозуміло: нинішній комітет з культури і духовності складається з майстрів розмовного жанру. І вимагати від них реальних кроків, дій, ініціатив або хоча б визначення пріоритетів та напрямів культурної політики наївно. Послухавши представників комітету, можна було вслід за спікером повторити: немає ніякої «культурної політики». Це нонсенс. Для сучасної України, я маю на увазі.

Тому звернемося до «сфери культури», як у нас звичайно називають сферу мистецтв, бібліотечної та архівної справи й історичної спадщини. Тут усе можна було б звести до одного з найбільш вдалих рецептів від М.Косіва: «віддайте гроші». Решту наші музиканти, бібліотекарі, кінорежисери, музейні працівники тощо зроблять самі. Що там казати, якщо з невеличких коштів, запланованих на все в бюджеті, за дев’ять місяців нинішнього року виплачено лише 39%? Звичайно, рік ще не закінчився, а тому добре було б дотягти хоч до тих 62% від запланованого, які було виплачено за минулий рік. Ще 38%, як ви розумієте, держава заборгувала своїй культурі. І, може, уже навіть і вибачила їй цей борг... Втім, самі представники «сфери культури» про нього не забули — майже всі, хто виходив на трибуну ВР від імені державних установ культури, про це нагадували. Їм потрібні ці кошти. Або хтось, хто захоче ці кошти дати. Або можливість самим заробляти на себе. Що завгодно, лиш би не так, як тепер, — нічого, крім порожніх балачок про «смерть культури» та її «винуватців».

Попри поширену думку, не всім «працівникам культури», як виявилося, потрібні державні гроші. У цьому сенсі виступила А.Коваль — президент львівського Форуму книговидавців. Уже не вперше книговидавці кажуть рідній державі: «Дякуємо, не треба». Їх можна зрозуміти: книжковий ринок — це ринок, а книговидання і розповсюдження — це бізнес. Між іншим, не тільки книговидання — у цивілізованому світі артист цілком може жити без державної підтримки, якщо він хороший артист і йому пощастило з імпресаріо. Питання про те, як не заважати розвиватися комерційним відносинам у «сфері культури», у нас навіть не ставиться. Дуже вже нас залякали розповідями про «звірячий оскал капіталізму», який годує споживача комерційною жуйкою і вбиває в ньому високі та світлі помисли. Відтак нас із вами годують імпортною комерційною жуйкою, тоді як «жертви капіталізму» у країнах-виробниках заповнюють концертні зали й слухають музику з партитурами в руках. Втім, це розмова вже не про «політику в сфері культури», а про культурну політику. Бути держзамовленням чи не бути, як співпрацювати з артистичними неурядовими організаціями та окремими творцями, як реформувати податкову систему «під культуру», як стимулювати вкладення приватних коштів у мистецтво, музеї, бібліотеки, як дотриматися балансу між реституцією та охороною культурної спадщини, містобудуванням і охороною історичного середовища — ось малий список проблем, які не вирішені й не вирішуються в зв’язку з відсутністю культурної політики як такої. Культурної політики, а не «політики у сфері культури», що зводиться до латання дір на штанях сільських клубів і столичних бібліотек.

Але ж усе могло бути інакше, якби наша культурна політика, подолавши палке прагнення держави керувати всім і вся, переклала тягар фінансування шедеврів і творчого процесу на приватні плечі меценатів, добродійних фондів, товариств, агентств та імпресаріо, попередньо створивши для них більш-менш сприятливий режим. Тоді ті невеличкі кошти, які в держави є «на сферу культури», можна було б цілеспрямовано використовувати на реальне забезпечення її розвитку — бібліотеки, музичні школи, творчі студії та сільські клуби, які, швидше за все, навряд чи скоро потраплять у поле зору меценатів, але без яких усе інше не матиме значення. Давайте будемо чесні: наші виконавці масово їдуть за кордон не лише тому, що тут їм мало платять, а ще й тому, що тут їх мало слухають. Падіння духовності, про яке так патетично говорять наші політики від культури, пов’язане насамперед не з тим, що не вистачає грошей на гонорари співакам екстракласу й геніальним художникам, — неувага до артиста розпочинається не з влади, а з глядача. Середній українець давно перестав бути вдячним глядачем, читачем, слухачем тощо. Залишені наодинці з самими собою, наші артисти, незалежно від міри геніальності, у вільний від творчості час — а його стає багато, оскільки творити й зі шкури пнутися, по суті, ні для кого, — займаються, у кращому разі, підробітками, у гіршому — чварами. Через відсутність зацікавленого й критичного, тобто грамотного, глядача підтасування результатів конкурсу або вигнання хорошого співака з театру в результаті внутрішніх інтриг стають звичайною справою. Від’їзд тієї чи іншої зірки в заокеанський театр залишається непоміченим, на відміну від від’їзду тієї чи іншої футбольної зірки до європейського клубу. І це провал не «сфери культури», у якій ще продовжують не завдяки, а всупереч знімати кіно, писати романи, ставити спектаклі, — це провал культурної політики.

Звичайно, є ще один варіант — вважати це не провалом. А досягненням. Добре розрахованим, тонко продуманим, виваженим і вчасно запущеним «у маси». Обдурений громадянин, якому потрібні хліб і видовища — у нашому варіанті пиво та футбол, — мрія влади. Так само, як удало підібраний міф про виживання: коли виживаєш, а не живеш, не особливо звертаєш увагу на ціннісні характеристики своїх дій. Того, хто йде на панель, щоб добре жити, звичайно, засудять. Однак тому, хто робить це задля виживання, співчуватимуть. У ситуації виживання немає злочинів, жорстокості, аморальності — є вчинки, виправдані скрутними обставинами. Така лояльність в оцінці себе й близьких — теж не зі «сфери культури». Вона зі сфери культурної політики — адже там, де йдеться про біологічне виживання, людина легко переходить із «культури» у «природу» з усім багатством її тваринного світу. І для культурної політики було б природним або обставити цей перехід із максимальним комфортом, або зробити так, щоб людина затрималася «в культурі». Ось лише дилема непроста: людина, яка живе в культурі, для влади значно менш зручна істота, ніж представник «природи». Знати б лишень, на що нині держзамовлення.

Про це варто подумати, адже попереду 2003 рік, оголошений Президентом України Роком культури. Дивний мовний зворот: «рік культури». Його абсурдність, із погляду здорового глузду, нікого вже не дивує. Планується також створити програму культурного розвитку на 2003—2008 роки. Ось це буде виконано — я майже не сумніваюся. І мовний зворот «планування культури» теж нікого не дивує. Державних програм у нас чимало — чому б не створити ще одну? Адже письменницькому труду такого роду держзамовлення забезпечене...