DE PHAZZ — МУЗИЧНИЙ АНТИДЕПРЕСАНТ І АФРОДИЗІАК

Не відкрию Америки, якщо скажу, що музиканти такого рівня і ґатунку навідуються до України не вельми часто. Якщо пригадати сміливців, котрі наважилися відвідати наші палестини за останні десять років, то вистачить пальців однієї руки — британські рейвові скандалісти Prodigy, класики тріп-хопу Red Snapper, невиправні «нові романтики» Duran Duran, словенські неотрадиціоналісти-електронщики Leibach… (Про старих і легендарних діп-перплів та іже з ними скорпіонзів — помовчу, з огляду на неактуальність пропозиції.) Відтак, подібні короткотривалі і немовби випадкові гастролі оголили й без того голий, як правда, факт неіснування українського шоу-бізнесу взагалі і гастрольної діяльності зокрема.

І ось — ще один випадковий (бо передвиборний), але надзвичайно приємний виняток: 13 березня до Києва навідався De Phazz — мабуть, найуспішніший музичний проект останніх п’яти років у континентальній (мінус Велика Британія) Європі. 12 березня досі активно не топтана нестабільна, піратська і, додам, цілинна для такої публіки українська земля привітала музичних космополітів з Берліна. Зненацька відвідавши «Сезони моди», дефаззівці відзначили для себе рівень розвитку вітчизняної модної індустрії, а відвідувачі показів прет-а-порте були приємно здивовані привітністю й відкритістю до автографів та щирих усмішок, охоче демонстрованих німецькими музикантами і техніками в кількості 25 осіб. Наступного ж дня у колишньому Жовтневому палаці De Phazz презентував свою торішню програму «Death By Chocolate» («Смерть від шоколаду»), а кількома годинами пізніше вже у клубному форматі розважав нічну публіку в «44» на Хрещатику.

Вигадливі композиції Піта Баумґартнера, головного креатора дефаззівської естетики й архітектора композицій, трансформувалися на сцені у яскравий перформанс. Пристрасний джазовий вокал Пет Епплтон разом із семпльованими партіями головного голосу групи Барбари Лар змінював карколомний голосище американця Карла Фрієрсона, майже дейвісівська труба поєднувалася з «м’яким» тромбоном, а на багатство перкусії нашаровувався складний світ новомодних семплів. Усе це звукове розмаїття розбавлялося танцями сестер Доннеберґер і вигадливим відео, що проектувалося на екран. Судячи з реакції одних, публіка очікувала багатшого сценічного дійства, інші ж вдячно реагували блаженно-стриманими погойдуваннями голови. На жаль, Жовтневий палац не пройшов випробування таким типом музики — тісні ряди з цілковитою неможливістю вільно рухатися і відсутність танцювального майданчика перед сценою накладалися на радянський інтер’єр, фізично протистоячи поширенню хвиль дефаззівського оптимізму. Однак, на щастя, київська публіка виявилася стійкою до зовнішніх чинників, зосередившись на музиці.

Дехто порівнює De Phazz зі своєрідним музичним кооперативом — фабрикою продукування хітів, декому здається, що вони задають якісний, проте «середнячковий» стандарт європейської музики через відсутність шоу-бізнесової перверзійності — численних атрибутів «зоряної команди» на чолі з неодмінною скандальністю, знаходяться й такі, що вважають їхню музику відрижкою електронної культури, закидаючи їм надмірну еклектичність. Напевно, у цьому є дещиця правди, оскільки, попри німецьку прописку проекту, De Phazz демонструє дивовижну як на номінальних берлінців здатність до творення еклектичного музичного продукту. Добре замішаний на джазовому дусі та імпровізації, De Phazz демонструє фантастичне вміння експериментувати, збовтуючи численні стилі, у яких недосвідченому слухачеві неважко й заплутатися, — ретро, acid-jazz, trip-hop, ambient, intelligent electro, dub, funk, soul, drum-n-bass, lounge, jive… Досвідчене ж вухо здатне доповнити цей перелік своїми стилістичними знахідками, хоча, мабуть, усе-таки не за це люблять De Phazz. А за те, що залишається поза стильовими визначеннями, — атмосферу абсолютного позитиву, закладеного у кожну ноту кожної композиції, якусь цілковито нетутешню романтичність, наскрізну еротичність, чорну сентиментальність, тропічну ліричність і, наважуся на неоковирний епітет, сміливу красу.

Слухати De Phazz три роки тому було ознакою певної меломанської просунутості. Вже перший диск групи «Detunized Gravity» з акцентом на елементи hip-hop та соулу здобув свого слухача — трохи розчарованого в житті інтелектуала. Але вже через два роки жоден клуб, дискотека або вечірка не обходилися без гарячих дефаззівських п’єс із неодмінними паузами й зависаннями, багатством семплів і басових ліній, глибокими вокальними партіями та… музичною дисципліною. Другий альбом De Phazz «Godsdog» явив суміш джазу, екзотичної мамби, ретроспективного lounge та страшенно модного й актуального trip-hop. Музика групи набула рис респектабельності та ейфорії одночасно, абсолютної позитивності й комфортабельності. Саме цим альбомом De Phazz відкрив «золоту жилу» позитиву на багато років наперед. А вже третій альбом «Death By Chocolate» з енергійними еклектичними «бризками шампанського» став утіленням плюсового драйву De Phazz. Музика стала менш нервово-сучасною, а більш джазово-ностальгійною та саркастичною — з певним підкресленням поп-естетики 50—60-х років.

Особисто в мене De Phazz залишає враження музичної кондитерської. Крем, шоколад, ваніль — неодмінні асоціації після прослуховування. Дехто ж твердить, що дефаззином можна лікувати психічну депресію і тому альбоми групи мусять продаватися в аптеках як антидепресанти. Нещодавно ж кельнські професори шляхом польового експерименту виявили безперечний вплив музики групи на чоловічу потенцію. З’ясувалося, що, слухаючи De Phazz, чоловіки просто шаленіють від сексуальної ейфорії та захвату, а жінки — від реакції чоловіків на музику групи. Лідера De Phazz Піта Баумґартнера це зовсім не бентежить: «Насправді коли ми творимо свою музику, то зовсім не думаємо про те, що робитимуть люди під час її прослуховування. Але ми зовсім не проти, аби наша музика стала супроводом до сексу».