Чужий полон. Велике минуле та імлисте майбутнє української книжки

Одна з речей, якими українці можуть пишатися, це книжка, але... в минулому. Історики одностайні і певні: книжка існувала в Україні раніше від офіційної дати, проголошеної пропагандою СРСР. Звичайно, як могло тогочасне керівництво визнати, що коли на теренах України друкували книжки, в Москві лише почали будувати друкарню? Проте, як стверджується нині, книгодрукування в Україні виникло у ХV ст. Результати пошуків ряду вітчизняних і зарубіжних учених засвідчують, що задовго до прибуття Івана Федорова до Львова, заснування ним у 1572—1573 роках друкарні і видання в 1574 році «Апостола», на західноукраїнських землях існувало книгодрукування.

Історія з математикою

Незвично усвідомлювати, на тлі усталеного з часів СРСР погляду на істо­рію, що книжка в Україні давніша і завдячуємо ми цьому не Росії. Так, історичні документи, виявлені львівським дослідником Орестом Мацюком наприкінці 60-х років ХІХ ст. у Центральному державному історичному архіві у Льво­ві, вказують на існування в цьому місті друкарні Степана Дропана ще в 1460 році (!). Тільки за якихось там сто років до появи на теренах України офіційного засновника книгодрукування! Та й якщо навіть «не помітити» львівську друкарню середини ХV століття, завдячувати приходові власної книжки в Україну, як свідчать деякі джерела, ми б мали не Росії. Бодай тому, що першим друкарем українських книжок був німець Швайпольт Фіоль, який 1491 року надрукував у Кракові кирилицею «Октоїх» та «Часословець» для потреб Українсько- Білоруської православної церкви. Про церковне призначення цих книжок свідчать мова і згадування окремих східнослов’янських православних святих. Українізми у мові видань Фіоля пояснюються ймовірним українським походженням помічників друкаря, як і його замовників, які, мабуть, походили з найближчої православної Перемишльської єпископії. Проте важливий сам факт існування такого прецеденту. Як і поширення в Україні з кінця XV ст. «Часослова» (1493), виданого у венеціанській друкарні Андрія Торесанського, чорногорських видань «Октоїха» (1494) і «Псалтиря» (1495) та надрукованих у Вільно білорусом Франциском Скориною «Малої подорожньої книжки» (1523) і «Апостола» (1525) …

Якщо вдатись до сучасної лексики, можна відзначити значне зростання й розширення пропозиції українських книжок завдяки швидкому розвитку книговидавничого бізнесу. Звісно, мова не про бізнес-бум чи значне розширення лінійки товарів, адже ми говоримо про середньовіччя — хай і більш толерантної православної України, — коли книжки були все ж таки товаром не повсякденного вжитку. Проте небагато країн можуть похвалитися повним виданням усіх книжок Святого Письма, перекладених мовою, що побутує серед народу, вже наприкінці ХVІ ст., тоді як Україна може пишатися Острозькою Біблією, видрукуваною в 1581 році церковнослов’янською мовою. Чи випуском понад 138 книжок за період 1561—1722 роки однією друкарнею, чим може похвалитися Братська Став­ропигійська друкарня. Чи виданням уже за перших 15 років існування (1616—1630) понад 30 творів, а саме стільки їх видрукувала Києво-Печерська друкарня лаври. До речі, за свідченням окремих джерел, саме друкарня на Печерську ще в першій половині XVIII ст., маючи виключну монополію на друк і продаж церковних книжок, залишалася, з технічного боку, найкращою друкарнею на всю Росію. А це вже досить промовисто.

Взагалі, як свідчать деякі джерела, у друкарнях восьми міст Волині та в п’яти друкарнях Львова і семи міст Галичини за два століття було видрукувано, відповідно, 75 і 150 різних книжкових видань. А за статистичними даними за 1798—1883 роки, українська література, навіть в умовах постійних утисків та заборон, жила й розвивалася. За шість років зафіксовано 445 видань близько 300 письменників тільки тієї частини України, що входила до Російської імперії. У Західній Україні, за даними покажчика «Галицко-русской библиографии ХІХ столетия», у період 1801— 1860 роки було видано 1224 книжки, брошури та листівки.

Високі показники. Але, на жаль, вони дискредитують сьо­гочасну Україну, якій порівняно мало вдалося досягти за ці століття. Офіційні дані за 2007 рік досить невтішні. Як зазначено на офіційному сайті Книжкової палати України (до речі, імені Івана Фе­дорова), у 2007 році було випущено 17 987 видань книжок і брошур. При цьому, за історичною довідкою Держкомтелерадіо України, за 1917 та 1918 роки українською мовою було видано 1753 книжки — 58 % від загальної кількості видань; за 1919—1926 роки — 7282 книжки — 32,5%; за 1927 —1938 — 48 114 видань — 64,6%. Якщо брати до уваги сучасні умови друку — цифри ще більше пригнічують: сьогодні загальний річний наклад становить 56111,7 тис. примірників. Тобто трохи більше ніж 56 млн. на всю Україну. Не будемо вираховувати міфічну «середню кількість книжок на одного українця» . Який сенс ділити на 47 млн., куди входять і малюки, які не вміють читати, і всі ті, кого остання книжка покинула разом з останнім дзвоником? Просто полічимо навчальні та методичні видання, наукові та офіційні видання, а також нормативно-практичні видання (6 276, 2 700, 1019 та 878 відповідно). А також навчальні та методичні (21,647 млн. примірників) — насамперед це підручники й посібники, які треба друкувати, але які жодним чином не задовольняють бажання просто провести час за читанням книжки. Кількість літературно-художніх видань становить 2730 накладом 6,688 млн. примірників. Маючи такі цифри, не слід дивуватися, що більшість книжок, які поповнюють полиці наших магазинів, експортовані від найближчих сусідів (Росії і Білорусі). Крім суто психологічних факторів, як-то звичність такого експорту, крім розкрученості російських авторів та великої кількості поп-літератури невисокого художнього ґатунку, але зручних формату й ціни, — такі книжки виграють за рахунок ширшого асортименту і більших тиражів.

Про дефіцит і попит

Навіть якби ми опинились у ситуації, коли самі собою з’являються нові цікаві, а інколи і просто масові автори з розкрученим ім’ям-брендом, які пишуть зі «швидкістю Донцової» при її ж тиражах, — то вона (ситуація) все одно навряд чи була б на користь читача. Який сенс мати мільйон, якщо ти не можеш зняти з рахунку і гривні? В Україні наразі, за різними даними, налічується від 200—400 (газета «День» від 27 травня 2008) до 500 книгарень, близько 60% населення України не мають доступу до книжок («Дзеркало тижня» від 17—23 травня 2008). «Приємні» показники для європейської країни, яка претендує на місце у світовій інтелектуальній громаді. За таких умов в Україні книговидання залишається чимось середнім між дорогим хобі та бізнесом. Тоді як, приміром, у РФ це — саме бізнес. Адже він приносить значні прибутки, зокрема й за рахунок гривневих гаманців. А як може бути інакше, коли оборот ринку становить 2,5 млрд. доларів (газета «Коммер­сантЪ» від 26 травня 2008)? Саме тому, певно, в даних Російської книжкової палати фігурують досить приємні для Ро­сії рекорди — публікація статистичних даних за 2007 рік і називається «Новые рекорды». Так, як зазначено у ста­тистичних матеріалах, за 2007 рік кількість назв книжок і брошур сягнула позначки 108791, з яких книжки становили 84,5% (91876), загальним накладом 665, 682 млн. (книжки — 77,9%, або 518, 349 млн. примірників). Самих цих цифр уже достатньо, аби порівняти й засмутитися: російських 108791 проти 17 987 українських; тираж —
665, 682 млн. проти 56, 111 млн. А якщо додати сюди таку маленьку деталь, що, за наданою Російською книжковою палатою інформацією, у 2007 році в Росії серед загальної кількості назв було 34 видання українською (!) мовою із накладом 151,3 тис. примірників (це більше, ніж було видано, при майже однаковому показнику, осетинською — там наклад становив 48,9 тис., і більше, ніж при показнику 77 назв із накладом 143,3 тис. примірників — німецькою), то картина стає ще яскравішою.

Нелегкі кроки рідною землею

Проте не все так погано в «данському королівстві». Все ж таки українська книжка живе й розвивається, поступово набираючи обертів і стимулюючи тим самим розвиток усієї книговидавничої індустрії. Так, знову ж таки, за даними Державного реєстру видавців і роз­повсюджувачів книговидавничої продукції, станом на 1 квітня 2008 р. в Україні налічується понад 3978 суб’єктів видавничої справи (3213 — юридичні особи, 765 — фізичні особи). Звичайно, ці статистичні показники не кажуть, у принципі, нічого, проте вони свідчать про зростання зацікавленості до цієї галузі виробництва, хоча б у вигляді зростання майже на 200 осіб зареєстрованих учасників ринку, порівняно з верес­нем 2007 року (3781 суб’єкт книговидавничої справи: 3078 — юридичні особи, 703 — фізичні особи). Також позитивним і характерним є вирізнення лідерів у кожному сегменті ринку, створення чітко впізнаваних брендів. Наприк­лад, те ж таки видавництво «Фоліо», яке у 2007 році із загальноукраїнських 17 987 видань книжок та брошур надрукувало 329 видань (140 українською мовою та 189 — російською), забезпечивши тим самим загальний наклад понад 1,5 млн. примірників (570000 примірників українсь­кою мовою та 953990 примірників російською) із загальноукраїн­ських 56 млн. примірни­ків. Візьміть до уваги, не підручників, а комер­ційної літератури, що вільно обертається на ринку України і навіть експортується в Росію. Свої експортні ніші на ринку Росії мають і такі українські видавництва, як київське видавництво «Софія», що спеціалізується на філософській, езотеричній і художній літературі, львівська «Кальва­рія», що продає права на свої видання не лише в Росію, а й у Польщу, видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — культове дитяче видавництво України. Втім, як було зазначено у поширеній 31 травня заяві Кабінету міністрів України, наш внутрішній книжковий ринок більш як на 90% заповнений іноземною, переважно російськомовною літературою.

З огляду на це, особливу увагу привертає розвиток сегмента розповсюдження книжки — хоча б і за рахунок роботи великих іноземних мереж, які вийшли на український ринок зі своїми мережами книгарень. Так, на сьогодні основними гравцями на книжковому ринку України (окрім «Книжкового клу­бу», що успішно працює у ніші «Книга-поштою») стали такі гіганти, як «Книжный супермаркет», «ТОП-КНИГА Украина», мережа «Буква». Кожен із них має національну мережу магазинів і робить досить вагомі інвестиції в подальший розвиток торгівлі книжками. Так «Книжный супермаркет» налічує 26 книгарень, представлених в усіх великих містах України. Не менше можливостей для розвитку має і «ТОП-КНИГА Украина», яка презентує інтереси новосибірської «ТОП-КНИГИ», що володіє в Росії мережею із 582 магазинів (станом на квітень 2007 року) і на український ринок виділила для дочірньої компанії статутний капітал на суму 385 тис. грн. Проте найшвидші темпи розвитку демонструє мережа книжкових супермаркетів «Буква», що представляє інтереси польської компанії Empik, «доньки» інвестиційного фонду NFI Empik Media & Fashion. Так 65% заснованого у 2005 році ЗАТ «Сеть книжных супермаркетов «Буква» у грудні 2006 були викуплені поляками за 6,25 млн. доларів, чим було поставлено рекорд зацікавленості у торговій книжковій мережі України. На тлі відкриття лише за 2007 рік семи книгарень нового «великого» формату (площею не менше 400 м² з представленням не лише книжкової продукції, а й усієї лінійки «інтелектуальних товарів») і модернізації вже наявної мережі супермаркетів під брендом «Буква», на що, за деякими даними, було витрачено близько 25 млн. доларів, поваж­ними видаються представлені «Интерфакс-Украина» цифри: за 2007 рік новому власнику вдалося збільшити чистий прибуток мережі у 8,4 разу, порівняно з 2006 роком, і довести його до показника 10,278 млн. грн. Поряд із повальним розвитком мереж, що цікаво, свої позиції зберегли і такі дистриб’ютори, як «Саммит-книга» та «Джерела М».

Але найважливішою для розвитку української книжки є поява самостійних брендів українських авторів, бо про яку українську книжку можна говорити, якщо лише перекладати іноземні бестселери чи на 100 відсотків копіювати, хай і визнані, улюблені, але «затаскані» й наявні в кожній, навіть приватній, бібліотеці класичні твори? Та й поширювати свою культуру неможливо без розповсюдження своєї літератури, свого погляду на світ. Книжки Андрія Куркова, Оксани Забужко, Любка Дереша тощо користуються незмінним попитом на нашому ринку.

Водночас особливістю книжкового ринку України залишається відсутність фахового інституту літературної критики. Якщо за кордоном долю автора визначають критик і його рецензія, що інколи можуть як зламати «молоде дарування», так і підняти його на вершину популярності, то в Україні ситуація протилежна: рейтинги виникають майже стихійно. Це, з одного боку, дає більше можливостей для появи нових імен, з іншого — звично віддзеркалює не якість творів, а ім’я-бренд. Наприклад, у рейтингу журналу «Кореспондент» перше місце в художній літературі посідає Софія Андрухович із книжкою «Сьомга», а в документальній — перша і друга позиції залишилися за Юрієм Андруховичем та Оксаною Забужко, тоді як трете, шосте і сьоме місця зайняли книжки серії «Українські політики від «А» до «Я» Сергія Руденка.

Звісно, книжки не можна оцінювати за цифрами. Книжка — це весь світ. Світ автора, його фантазії, його відчуття довкілля, його таланту. Можна визнати, що показником тут є не кількість, а якість, і не розділ, а смак. Проте... Чим більший вибір, тим більшу кількість людей можна «спіймати на гачок», зачепити, захопити в полон... Українській книжці зробити це важче, бо читач проходить повз, залишаючись у чужому полоні. І не допомагають тут ні гордість за минулі часи, ні знання того, що ми були першими. А як би хотілося, щоб можна було прийти до книгарні поблизу дому, де наразі міститься якийсь незрозумілий бутик, і, потягнувшись до найближчої книжки, не шукаючи, а просто — до найближчої, побачити в руках світовий бестселер українського автора, виданий в Україні, для українців і розповсюджений світом завдяки добрій волі українців...