Чому друга державна — російська?

«Від великоруського — до російського. Це передусім проблема України... від правильного вирішення її залежить саме буття Росії. Завдання для нас формулюється так: не лише втримати Україну в тілі Росії, а й вмістити й українську культуру в культуру російську. Ми присутні при бурхливому і надзвичайно небезпечному для нас процесі: зародженні нової української національної свідомості, по суті — нової нації. Вона ще не народилася остаточно і її долі ще не визначені. Вбити її неможливо, але можливо працювати над тим, щоб її самосвідомість стверджувала себе як особлива форма російської самосвідомості», — так сформулював у 1928 році «українське питання» для Росії провідний російський філософ поч. ХХ ст. Георгій Федотов.

Вочевидь, така відверта постановка проблеми стала уособленням стратегічної лінії, якої дотримувалися щодо України як еміграційні прибічники відродження Російської імперії, так і тоталітарний режим колишнього СРСР після того, коли під час української революції 1917—1921 рр. український народ виразно задекларував свою політичну зрілість та державницькі устремління. Можливо, саме тут слід шукати коріння тотального і системного наступу на українство, який наприкінці 20-х — на початку 30-х рр. минулого століття було розпочато Сталіним і продовжено всіма наступними керівниками Комуністичної партії колишнього СРСР. Форми виявів цього наступу сьогодні добре відомі і загалом задокументовані. Питання мовної асиміляції українців було важливим елементом стратегії боротьби влади проти української національної самосвідомості, і це також є доведеним і задокументованим фактом. Очевидно, геополітичні реалії сучасного становища України на пострадянському просторі підтверджують той факт, що триває битва за українську культуру та мову як елемент змагань за те, в який бік далі розвиватиметься процес формування національного самоусвідомлення більшості українців та всіх громадян України, незалежно від їхньої національної приналежності.

Такий погляд на питання визначає наше ставлення до проблеми офіційного визнання російської мови другою державною (саме другою державною, бо у висновках Конституційного суду України чітко зафіксовано, що державна мова є водночас і офіційною). Наголосимо — суть справи не у запереченні російської мови як такої загалом та як факту українських реалій. Тож одразу відкинемо будь-які спекуляції на цю тему. Ідеться про стратегію розвитку України та процес розвитку модерної української політичної нації, її національну самосвідомість. Власне, вона буде українською чи якоюсь іще? Якщо не українською, то якою? Як має відбуватися сам цей процес, бо визначена стратегія передбачає певні конкретні заходи? На ці питання ми маємо дати чіткі й однозначні відповіді, а не ховатися за абстрактними формулами та туманними натяками.

Для будь-кого зрозуміло, що важлива умова консолідації нації — створення єдиного інформаційного простору, в якому мова є ключовим елементом, котрий об’єднує націю в єдиний організм. Доцільно нагадати, що, за результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року, в Україні живуть представники понад 130 національностей (це тільки тих, які були оголошені під час перепису!). Очевидно, у процесі їхнього життя і діяльності їм доводиться спілкуватися як із українцями, так і між собою. Постає принципове питання — якою має бути мова міжнаціонального спілкування в Україні?

Це питання добре розуміли колишні радянські політичні стратеги, які намагалися творити «нову політичну спільність — радянський народ». Згадаймо, що, за конституцією колишнього СРСР, мовою міжнаціонального спілкування на території колишнього СРСР була визначена російська мова. Відгомін тієї норми ще й тепер залишається в українському законодавстві, зокрема в Законі про мови Української РСР, який діє досі. Але вона є вже недіючою нормою — як немає колишнього СРСР, так перестала діяти і ця частина відповідної статті закону. Роль фактора мови як консолідуючого елементу у багатонаціональній країні розуміють і в сучасній Росії, де запроваджено спеціальну програму розвитку та поширення російської мови, яку патронує дружина президента Путіна.

Але повернімося до України. Отже, за переписом, маємо на її території понад 130 національностей. Але маємо й інші дані. 77,8% усього населення України становлять українці. За винятком АР Крим, українці становлять етнічну більшість в усіх регіонах України. Українську мову, за даними перепису, визнали рідною 67,5% населення. Отже, маємо реальну ситуацію: 1) існує держава під назвою Україна, політичні кордони якої визнано міжнародним співтовариством; 2) назву цієї держави визначив корінний етнос, який тисячоліттями формувався на її території і назва якого — українці; 3) цей етнос становить абсолютну більшість населення цієї держави; 4) цей етнос має свої давні традиції та свою власну українську мову; 5) в державі під назвою Україна законодавчо визначений статус української мови як державної. Постає логічне запитання — якою за таких умов має бути мова міжнаціонального спілкування в Україні? З позицій здорового глузду, відповідь може бути лише одна — українська мова! А якщо хтось скаже — російська чи якась інша, то нехай спробує це логічно пояснити.

Так, в Україні живуть 8,33 млн. росіян, які становлять 17,3% населення держави. Решта національностей становлять 4,1% населення. Але це не дає нам відповіді на запитання — а чому саме російська мова має стати другою державною мовою в Україні? Наприклад, татари, які живуть у Росії, вважають себе другою за чисельністю національністю в цій державі і на цій підставі вимагають надання татарській мові статусу другої державної. Але ж поки що ніхто з російських депутатів та уряд не поспішають вносити в Державну думу Росії відповідний законопроект. Тим часом російські татари вимагають реформування російської абетки — на їхній погляд, для правильного написання татарських імен та прізвищ до сучасної російської абетки необхідно додати ще шість знаків.

Нам кажуть — у нас є російськомовне населення. Але ж абсолютна більшість цього «російськомовного населення» — білінгви, тобто, у принципі, розуміють і говорять українською мовою. То до чого тут статус російської мови як другої державної? Проблеми, які існують для російськомовного населення, дотепер абсолютно успішно розв’язувалися в межах чинного українського законодавства. Тож нема жодних підстав поспішати його переглядати.

Очевидно також, що ті, хто намагається використати європейську Хартію регіональних мов або мов меншин для консервації мовної ситуації на так званих «російськомовних» Сході та Півдні України в цілому по Україні, вже прорахували: буквально застосовуючи норми Хартії, їм не вдасться повною мірою досягнути поставлених цілей. Тому в хід пішла пряма атака із внесенням законопроектів про надання російській мові статусу другої державної.

У цій ситуації важливо, аби в здорової частини українських парламентаріїв та в нової української виконавчої влади вистачило волі й витримки спокійно та з огляду на стратегічні інтереси української держави вивчити мовне питання в Україні і знайти оптимальні шляхи його вирішення.

У контексті складної мовної теми висловимо кілька зауважень щодо позиції національних меншин України в мовному питанні.

Господь створив безліч народів, і всі вони мають право на своє місце під Сонцем. З огляду на промисел Божий та норми демократичного людського співжиття, слід всіляко вітати захист прав громадян різних національностей, створення та діяльність численних національних товариств та їх зусилля на підтримку рідної мови, культури, традицій. Хто, як не українці, які століттями змагалися за право бути собою, розуміють і вітають їх.

Але позиція багатьох лідерів національних громад України висуває перед нами низку запитань, на які нам необхідно знайти спільну відповідь. Якщо узагальнити вимоги, які національні громади сьогодні висувають до української влади, то їх стисло можливо сформулювати так: забезпечення освіти рідною мовою, від дошкільних установ до вузів, запровадження культурно-національної автономії, врахування національного фактора при адміністративній реформі і фактичне створення національних округів, участь керівних органів національних товариств у політичній системі та здійсненні владних повноважень. Реалізація положень Хартії регіональних мов або мов меншин частково вбирає в себе ці вимоги, а частково надає їм додаткових нюансів.

Спробуємо уявити, що всі ці вимоги реалізовано. Деякі райони, а то й області України будуть поділені за національною ознакою. В них буде фактично своя національна адміністрація. Пріоритети матиме мова провідної в цьому районі національної меншини, включно з системою дошкільного виховання, середньої та вищої освіти для випускників цих шкіл. Матимемо окремі регіональні ЗМІ. Неминуче виникнуть політичні партії, які змагатимуться на виборах до місцевих органів влади (уже маємо дві угорські партії). Що з цього вийде вже в недалекій перспективі?

Чи будуть спроможні національні громади інтегруватися в єдиний культурно-інформаційний простір соборної української держави? Чи знайдуть собі роботу поза межами національних районів та товариств ті, хто від дитячого садка вивчатиме лише рідну мову? Для кого готуватимуть кадри відповідні вузи та інші навчальні заклади? Чи зможуть вони взагалі жити в інших районах України, якщо не знатимуть у достатньому обсязі державної мови? Адже підсумки досліджень організації двомовної освіти на базі Закарпаття, опубліковані в наукових журналах, невтішні. Учні двомовних шкіл недостатньо володіли державною мовою для соціалізації в українському суспільстві. Випускники шкіл з угорською мовою мали змогу дістати вищу освіту лише на філологічному відділі Ужгородського університету. Незнання української мови стало фактором відпливу кадрів до Угорщини — для подальшого навчання або роботи. За висновками науковців, наявна концепція національної школи веде до культурної закритості етнічних спільнот, їх взаємоізоляції, не сприяє взаємодії та комунікації в поліетнічному середовищі. Додайте сюди трошки політики, і стане зрозуміло, що йдеться про національну безпеку та єдність Української держави.

Отже, питання стоїть принципово. Чи національні меншини виявляють внутрішню готовність, при збереженні своїх національних особливостей, повноцінно інтегруватися в єдиний український культурно-інформаційний простір як складові частини модерної української політичної нації, що формується на базі домінуючого українського етносу? Чи вони намагаються збудувати свої власні мікросвіти, власні національні гетто або резервації, що фактично переводить ці національні громади у становище «внутрішньої еміграції»? Ці питання виникають тому, що поряд із вимогами задоволення своїх прав ми не бачимо повного розуміння необхідності виконувати ті конституційні обов’язки, зокрема в частині знання державної української мови, які на них покладає звання «громадянин України».

Переконаний — ніхто в Україні не заперечує і не може заперечувати прав національних меншин. Але зрозуміло, що повноцінна політична українська нація відбудеться тоді, коли кожен представник якоїсь національної меншини з гордістю говоритиме: «я українець російського походження», або «я українець угорського походження», або «я українець польського походження», або «я українець єврейського походження» тощо. Коли всі вони піднімуться до розуміння того, що їхні права не повинні забезпечуватися ні за рахунок українців як титульної нації, ні за рахунок єдності та соборності української держави, включно з єдністю всього громадянського суспільства України.