ЧОГО ВАРТІ ПОДАТКИ НА ЧИТАННЯ?

Важлива сміливість, та ще більше потрібне вміння.

(Народна мудрість)

Попри те, що надворі вже ХХI століття й інформаційне суспільство, коли все більше робочого і вільного часу витрачається на продукування та споживання інформації, видання книги в Україні й надалі залишається прирівняним до звичайнісінького матеріального виробництва. Годі теревенити про таємничу магію книги, насправді це такий самий побутовий об’єкт як, скажімо, кухоль чи пральна машина. Принаймні так було до останнього часу з усіма жорстокими механізмами податкового регулювання підприємницької діяльності. Але про це детальніше трохи згодом.

З одного боку, видавничою діяльністю опікується величезна кількість державних інституцій. Серед них Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Кабмін, Міністерство освіти, Міністерство культури і мистецтв, Комітет Верховної Ради з питань культури та духовності, Державний фонд фундаментальних досліджень, Всеукраїнська координаційна рада з питань розвиту духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян (існує ще й такий орган), Головне управління юстиції Міністерства юстиції України та низка інших галузевих міністерств.

Але вкотре потверджується прислів’я: багато чабанів — вовкам привілля. Насправді існує кілька указів Президента України, постанов Кабінету міністрів, законів України, що стосуються книжкової справи, але гармонії у цій химерній галузі українського підприємництва не побільшало. Хіба що краси та спокою, оскільки згідно з президентським указом «Про деякі питання державної підтримки книговидавничої справи» від 23 липня 1998 року, зокрема, до 1 січня 1999 року вирішене питання перепідготовки фахівців видавничої справи та підвищення їхньої кваліфікації. Усі вони тепер майстри найвищого класу, готові до справжньої роботи. Указом Президента від 25 травня 1999 року затверджене «Положення про книжкову серію «Президентська бібліотека: духовні першоджерела України», яка має на меті, за текстом, «ознайомлення з духовною спадщиною України широких верств населення…». Відповідно до цього указу мали створити дорадчий орган — Раду з питань видання книжкової серії «Президентська бібліотека: духовні першоджерела України». Положення про таку Раду затверджує Держкомінформ, але або так дотепер і не затвердив, або зробив це настільки ж непомітно, наскільки видавці перепідготувалися та підвищили свою кваліфікацію.

Успішнішим є свіжіший Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюдження» від 9 листопада 2000 року. Згідно з ним, принаймні у Києві, розробляється проект «Заходів щодо поліпшення стану забезпечення населення українською книгою та розширення мережі книгорозповсюдження у м. Києві», що розглядатиметься на сесії Київської міськради. Щоправда вже існують прецеденти: влітку 2000 року сесія Львівської обласної ради ухвалила постанову, згідно з якою всі видавництва, що випускають україномовну продукцію сплачують лише 1% належної орендної плати, тоді як 50% від суми реалізації російськомовної літератури має бути скеровано до місцевого бюджету. Дія останньої постанови наразі непомітна, проте вона і не скасована. Можливо, столиці пощастить більше, особливо, якщо крім бажання вносити зміни міцнішатиме довіра до фахівців книжкової справи, без яких не розроблятиметься жоден юридичний документ, що стосується регулювання діяльності галузі.

Реальним полегшенням може стати постанова Кабінету міністрів України від 21 травня 2001 року «Про внесення змін до методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна», у десятій позиції якої зазначається, що для підприємств, які видають або розповсюджують книги українською мовою чи торгують шкільним приладдям (у частині площ, що використовуються з цією метою) діє пільгова ставка 4% вартості орендної плати, тоді як для тих, хто видає чи розповсюджує книги недержавною мовою, ставка орендної плати зростає до 15% (згідно з коментарем журналу «Дебет-кредит»). Хоча зараз постанова лише вкотре нагадала про одвічну дилему української законотворчості у книжковій галузі: надавати перевагу україномовній книжці чи українському виробникові.

Тим часом, як відомо, державна політика здійснюється також і шляхом податкового, митного, валютного та інших видів державного регулювання. Якнайповніше вона може проявитися у вирішенні питання сплати ПДВ українськими видавцями та книгорозповсюджувачами. Серед центрально- та східноєвропейських країн та країн Середньої Азії найбільший ПДВ — 25% сплачують у Чорногорії (хоча в цій країні паралельно існує нульовий відсоток на книги особливого значення для науки, мистецтва, культури та спорту, перелік яких встановлюється шляхом консультацій із відповідним міністерством). Україна ж має щастя тулитися до блоку 20-відсоткового податку разом із Азербайджаном, Болгарією, Вірменією, Молдовою (хоча й у цій країні податок на книги з культури, освіти, науки є нульовим) і Таджикистаном. Щодо менших ставок: 18% податку має Латвія, 12% — Угорщина, 10% — Словаччина, 9% — Сербія, 8% — Словенія, 5% — Чехія, і, нарешті, нульовий — Литва, Польща, Росія, Румунія, Узбекистан та Хорватія. Хоча у деяких країнах, наприклад, в Угорщині, Румунії та Словаччині, існують так звані податки на культуру. В Угорщині він складає 1% від вартості книги. У Румунії його ввели 1994 р. як літературний збір, що становить 1,96% від роздрібної ціни кожної проданої книги.

Не менш важливим є пом’якшення сплати податку на прибуток. Тому значним полегшенням міг би стати Закон України «Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування» в частині, що стосується книговидання та книгорозповсюдження, який набув чинності 1 червня 2001 року. Та націлитись значно простіше, ніж поцілити. Відповідно до тексту цього Закону, тимчасово — лише на 18 місяців — книготорговці цілковито звільняються від сплати податку на прибуток (!!!), з видавцями складніше, оскільки вони є проміжною ланкою між замовником та безпосереднім споживачем (останній — нематеріалізований, бо ніяк не окреслений українським законодавством). Залишається невідомою й доля оподаткування спонсорських внесків. Здавалося б, досить негараздів на кілька сторінок тексту, але й це ще не все. Закон набув чинності фактично у другий квартальний звітний період, а офіційні тлумачення, як завжди, забарилися, поступившись місцем вболівальникам, які від імені місцевих податкових адміністрацій пропонували свої коментарі, звісно ж, за відповідну плату.

Найбільш загрозливому для бюджету України російському книжковому ринку пощастило більше. Наприкінці 1995 року російська Дума ухвалила Закон «Про державну підтримку ЗМІ та книговидання РФ», що полягала у звільненні не лише від ПДВ, а й від муніципальних зборів, встановленні пільгових тарифів (половина вартості) за телефонні розмови, поштові послуги, транспортування сировини тощо. Поряд зі значними інвестиціями сприятливе законодавство призвело до того, що зараз галузь книговидання та книгорозповсюдження входить до десятки найбільших донорів державного бюджету Росії (така позиція справджується і для більшості європейських країн). Унаслідок цього наклади російських видавництв «Ексмо-прес» та «АСТ» становлять 500—600 назв нових книжок на місяць, а в Україні 2000 року найбільше назв нових книжок видало харківське видавництво «Фоліо» — аж 242 за рік!

Ми любимо порівнювати ціни на російські та українські книжки на ятках, але ж, як бачимо, їх підґрунтя абсолютно відмінні. Так і купуємо українську книгу вдвічі дорожче від сусідньої російської, викладаючи з власної кишені у віртуальну державну кишеню (навіть не в кишеню видавця чи книготорговця!) податки на читання.

Як завжди, маємо те, що маємо: інституції держпідтримки галузі існують, закони, укази та постанови ухвалюються, а виконання/невиконання фактично ніким не контролюється. Нормативна база щодо книговидання та книгорозповсюдження залишається невпорядкованою і, що значно гірше, суперечливою.

Насамперед бракує визначень наріжних понять, що є наслідком відсутності внутрішньої згоди. Цікавий епізод: на «круглому столі» «Перспективи українського книжкового ринку у зв’язку з набуттям чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування» експерти (справжні професіонали, а не хтось із вулиці) так і не дійшли згоди щодо визначення термінів «українська книжка» та «український видавець». Позитивом є хіба те, що вони продовжують працювати над цими поняттями.

А що ж лишається? Народна мудрість: щоб лиха не знати, треба власним плугом на власній ниві орати. І не будь-як, а з допомогою цивілізованих та дійових заходів, адже поле справді неоране.

Можна розпочати з найголовнішого: нині потребує змін Закон України «Про видавничу справу» від 5 червня 1997 року. Як бачимо, не він регулює порядок оподаткування діяльності видавництв, і це створює значні труднощі в роботі галузі. Натомість саме ним передбачається існування органів, уповноважених контролювати зміст інформації, що розповсюджується. Але це певним чином суперечить Конституції України, яка кожному гарантує право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — за власним вибором.

Як зазначають іноземні експерти, такий контроль з боку держави за змістом інформації є занадто централізованим й існують сумніви щодо прийнятності (чи навіть можливості взагалі) такого рівня централізації для співробітництва з країнами ЄС.

І знову в цьому Законі актуалізується наша одвічна проблема визначень, що в більшості випадків виявляються самовизначеннями. Наприклад, важко усвідомити відмінність між видавництвом («спеціалізоване підприємство, основним видом діяльності якого є підготовка і випуск у світ видавничої продукції») та видавничою організацією («підприємство, установа або організація, статутом якої поряд з іншими видами діяльності передбачено підготовку і випуск у світ видавничої продукції»), а це все-таки два різні поняття!

Тривожнішим є те, що «виданням» називається «…твір (документ), який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення і відповідає вимогам державних стандартів, інших нормативно-правових актів щодо видавничого оформлення, поліграфічного і технічного виконання…». Як же тут бути зі свободою творчості?

Закон також містить визначення видавничої справи (уся друга стаття), що на Заході, зокрема у Великій Британії, вважається обмеженням, яке лише стримуватиме подальший розвиток галузі. Метою видавничої справи є, зокрема, «…забезпечення доступу українського суспільства до загальнолюдських цінностей шляхом перекладу державною мовою кращих здобутків світової літератури, науки тощо…», але ніде не зазначено, що має бути обопільна згода на такий переклад, та ще й ліцензією підтверджена. Ось і пряма суперечність із Бернською Конвенцією, яку Україна теж підписала.

Отже, необхідне нагальне визначення таких понять як «українська книжка», «видавництво», «видавничий дім», «українське видавництво», «електронне видання», «видання рекламного характеру», «видання еротичного характеру» тощо. Кілька слів про останні: як може існувати цензура на еротику? Адже це пряма заборона більшості літературних текстів, які мають, можливо, не лише мистецьку, а й соціальну цінність. Висновки чиновника про наявність еротичного змісту видання може позбавити цей продукт авторського права чи іншої юридичної охорони.

Як бачимо, перелік проблем зростає, а отже, збільшуються обсяги роботи саме фахівців книжкової галузі. Головне — окреслити потреби та взятися за них із розумом. А розмову можна продовжити відтепер і у спеціалізованому віртуальному просторі для обговорення таких проблем: www.elitprofi.com.ua/pravo, створеному в рамках спільного проекту Центру рейтингових досліджень «Еліт-профі» та Міжнародного Фонду «Відродження». Адже однією з ознак інформаційного суспільства є швидкість та влучність поширення інформації.