БУКЕТ ПРОТИРІЧ

Що таке «прекрасна епоха»? Срібний вік російської культури. Принаймні так вважає режисер Ігор Славинський, котрий представив на сцені майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» виставу, яка видалася мені ще одним компліментом на адресу Срібного віку. Щоправда, у неоковирності та грубості цьому компліменту не можна було дорікнути. Навпаки, він виглядав тонким і не позбавленим дотепності.

Блискучий початок ХХ сторіччя в особі Цвєтаєвої, Гумільова, Мандельштама, Сєверянина, Вертинського і Хармса в цій постановці не просто поставили на ще один п’єдестал й увінчали лаврами. Творці виставою під назвою «Срібний вік» зуміли — щоправда, за допомогою Хармса — беззлобно поіронізувати з великої російської літератури та її стовпів. А «стовпи» ці на чолі зі Львом Миколайовичем Толстим були піднесені глядачам як примхливі і буркотливі діти, із котрими охоче возяться дорослі, — тобто читачі.

У виставі були представлені основні «срібновікові» типажі: франт у блискучому барвистому жилеті, який мріє про бананово-лимонний Сингапур, зворушлива Коломбіна в білому трико, фатальна жінка — то в чорній сукні, то в червоному «негліже» і з хрипким ресторанним голосом тощо. Фатальній жінці, природно, дісталася Цвєтаєва, а франту (незрозуміло чому) — Гумільов. Режисер же в недбало накинутій на плечі військовій шинелі зайнявся Мандельштамом і Сєверяніним.

Здавалося б, маски розібрано цілком традиційно — нічого незвичного. Не так сталося, як гадалося! Оригінальність цієї постановки полягала не в якомусь особливому розподілі масок-ролей, а в тому, як було перетасовано колоду. Режисеру вдалося так хвацько перемішати, перетасувати та склеїти між собою фрагменти вистави, що звичайні штампи поетичного театру, яких у цій постановці не вдалося уникнути, здавалися милими дрібницями. Зате як хвацько перемежовувалася висока поезія з легковажними прозаїчними етюдами Хармса, а романси Вертинського із кабацькими пісеньками! У цьому вінегреті і полягала основна принадність вистави.

Завдяки прем’єрній постановці «Сузір’я» публіка побачила не лише урочисто-парадний варіант Срібного віку, а й його несерйозний виворіт. Виворотом, звичайно, виявився Данило Хармс із його анекдотичними історіями про стовпів російської літератури — від Гоголя до Достоєвського.

У результаті актори увійшли в смак і хвацько зобразили сімейку Толстих: Льва Миколайовича, котрий «як упіймає дитину, як почне її по голівці гладити», і бідну залякану Софію Андріївну, зайняту приготуванням рисових котлеток. Словом, усім перепало на горіхи, і навіть безневинному Достоєвському.

Перша — піднесена і навіть трагічна — частина вистави контрастувала з другою: веселою і легковажною. Щоправда, як мені здалося, акторам — Ірині Калашниковій, Сергію Мельнику, Катерині Тижновій та Олені Даньшиній — більше вдалася друга. Її вони зіграли легко і по-гусарськи — з перегонами на стільцях, табірно-ресторанними танцями й іншими проявами широких, «купецьких» веселощів.

Виявилося, що Срібний вік — це не тільки сумно-смутно, а й до неподобства весело, а пронизливі інтонації Вертинського прекрасно поєднуються з хармсівськими жартами. Виходить, що прекрасна епоха хороша саме своєю клаптевістю, мозаїчністю. І що менше фрагменти мозаїки схожі один на одного — то краще. У своїй виставі режисеру вдалося представити Срібний вік як букет протиріч, але від цього букета не можна було відірвати око. І саме тому, що так багато фарб і пахощів сплелися у ньому воєдино.