Будинок-фантом та інші кінопривиди

Минулий сезон на вітчизняному ТБ відзначився черговим «телекінезом»: обойма екранізацій українськими режисерами популярних детективів помітно збільшилася. Першість тут посіла авторка Тетяна Устинова, яку ніби приватизував «1+1» (буквально фільм за фільмом), залучаючи до рейтингово-прибуткової справи найповажніші кадри з кіностудії імені Довженка. Серед них — В’ячеслав Криштофович («Приятель небіжчика», «Самотня жінка бажає познайомитися», «Ребро Адама»), який тільки протягом останнього року тричі входив у детективну телекінорічку. Нещодавно відомий режисер завершив зйомки ще одного фільму – «Будинок-фантом у придане», а в інтерв’ю «ДТ» поскаржився, що держава поки що так нічого й не зробила для прокатного кіно.

— В’ячеславе Сигизмундовичу, чому ви поки що відійшли від прокатного кіно? І наскільки взагалі сьогодні в Україні реально знімати таке кіно?

— Головне — дістати гроші. Для цього, у принципі, є різні можливості. Необов’язково гроші брати в держави.

— Але в держави цих грошей не допросишся, як у скупого взимку снігу.

— Можна знайти лише частину коштів. Та особисто я не йду цим шляхом, бо не хочу позбавляти такої можливості молодих режисерів. Є дуже багато режисерів, які закінчили інститут уже в часи незалежності і не можуть почати працювати. Саме вони й можуть розраховувати тільки на державу. Я майже нікого з них не знаю — тільки своїх колишніх студентів: Олександр Ітигілов сьогодні теж знімає в «Українській медійній групі» фільм «Пограймося». Олександра Хребтова зняла зараз хорошу короткометражку — дебют на Ялтинській студії. А є ж ще багато дуже здібних молодих людей, які працюють на телебаченні і ще десь.

— Сьогодні багато говорять про ситуацію на Одеській кіностудії — якісь скандали, протистояння. А що на вашій рідній довженківській студії? Можливо, вона вже відродилася, а ми й не помітили?

— Для того, щоб сказати — відроджується вона чи ні, треба побачити, що вона зробить.

— Але ж на території студії працюють стільки компаній...

— Ці компанії пов’язані з нашою студією лише присутністю на її території. А, між іншим, у більшості кіношників, принаймні старшого віку, трудові книжки лежать у відділі кадрів кіностудії. Не у всіх, але в багатьох.

— І ваша книжка там лежить?

— Звісно. І залишати студію я не збираюся.

— Незважаючи на те, що керівництво кіностудії час від часу змінюється...

— А що може зробити керівництво, один директор чи інший директор, без грошей держави? Анічогісінько. Держава багато чого не зробила для кіно — не запровадила закон про податки щодо кіно, як це зробили в Росії. Тепер у них замість п’яти фільмів знімають 105 картин. І лише завдяки цьому закону, який, правда, вже перестав діяти, – але навіть за час його дії люди якось устигли стати на ноги. А в нас цього не було. Чому? Хоча з десяток членів Спілки кінематографістів працювали у Верховній Раді. Нехай це були не режисери, а письменники, але вони були. Ніхто нічого для кіно не зробив.

— А з вашого боку немає бажання взяти участь у цих громадських справах? Он у парламенті як весело сьогодні...

— Розумієте, я не громадський діяч. В усталеному сенсі цього слова. Я — режисер, я вмію виконувати свою роботу. У мене є думки стосовно того чи іншого, але адміністративною діяльністю я ніколи не хотів, не хочу і не хотітиму займатися. У мене є робота, яка мені подобається і мене влаштовує. Гадаю, що всім цим повинні займатися спеціально навчені люди — економісти, менеджери. Ті, хто має досвід, має уявлення, совість, душу. Хто знає, що ці стіни бачили це, це, це... і що поселяти в ці стіни щось інше — неправильно. Кіностудія — це не військовий завод, який перестав випускати підводні човни, його виселили і роблять там, скажімо, музей. Це різні речі. Якщо ніхто не скасовує кіно, то, будьте ласкаві, зробіть так, щоб кіностудія працювала нормально. Або скасуйте кіно. Скажіть: нам, нашій державі кіно не потрібне. Тоді всі звільнюються — і далі робіть що хочете. Я розумію, що в держави багато проблем. Та це теж державна проблема. Тільки про це чомусь або взагалі не говорять, або говорять дуже мало. І, між іншим, на цій студії знімалися фільми, які принесли нам світову славу.

— Але все-таки ближче до конструктиву. Що, на вашу думку, можна змінити в ситуації, що склалася? Хоча б шляхи вирішення проблеми?

— Готового рецепту в мене немає. Звісно, набагато дешевше побудувати нову студію за новими технологіями, ніж відремонтувати стару. Водночас правда й те, що студія Довженка — це наша історія і наше життя. І я, м’яко кажучи, засмутився б, якби на її місці з’явилася дискотека. До чого, я так розумію, все поступово і йдеться. Про це ніхто не говорить, та ось я знаю, що «Ленфильм», наприклад, переселяють, а на його місці буде якесь казино. Гадаю, охочих зробити те ж саме й зі студією Довженка — безліч. Проте це державна кіностудія, і ремонтувати її має держава. Оснащувати — теж вона. Треба створити хоча б нову базу, а люди, які підтримають, підсилять, примножать, знайдуться. Люди ще живі й повернуться, щойно студія почне працювати. І там достойно платитимуть.

— І ви б туди повернулися?

— А я звідти й не йшов. Я там і залишаюся. Просто фільмів там не знімаю. Останній фільм — «Приятель небіжчика» – зробив десять років тому — копродукція з Францією. Після цього я знімав лише серіали, які виходили не під копірайтом кіностудії. Тому я не люблю теоретизувати з цього приводу. Студія державна — і крапка. Отже, держава має про неї піклуватися. Не просто платити зарплату плановому відділу і дирекції та ще комусь, а піклуватися про неї. Держава повинна шукати інвесторів. Адже потрібні дуже великі гроші, щоб на кіностудії було все як годиться. І не треба думати про те, як ці гроші повернути. Це треба зробити.

— В’ячеславе Сигизмундовичу, якщо не заперечуєте, поговорімо про вашу нову роботу. Чомусь знову Устинова, хоч і новий її роман...

— Фільм абсолютно відрізняється від роману. Змінено було як персонажів, так і фабули. Деякі акценти розставлено інакше, але дух роману збережено. Це детективна історія, однак без слідчого, тут головні герої — всі дійові особи, і до останньої секунди нікому не відомо, хто винен у трагічних подіях. Усе відбувається в одному будинку, що нагадує твори Агати Крісті. І, звісно ж, у нас є окремий жанр — «Устинова».

— Наскільки мені відомо, у ваших найближчих планах – робота над іще одним її детективом, у якому дія відбувається в Україні.

— У наступному кінопроекті «1+1» та «Української медійної групи» дія розгортатиметься саме в Києві.

— Чому раптом такий інтерес до детективного жанру? Чи це суто комерційна складова?

— Будь-який жанр має право на життя. «Кримінальне чтиво» — це ж свого роду стьоб Тарантіно. І має право на існування. У «Будинку-фантомі» зав’язка залишається та ж сама, що й у романі. Ті ж самі трупи. Ті ж самі смерті. Або майже ті ж самі. Головну героїню Ліпу в нас грає дуже хороша акторка Марія Скосирева. Вона добре вписалася у цю роль, і це не лише моя думка. З переважною більшістю акторів, які зараз працюють у нашому проекті, я ніколи раніше не працював. Ми ж не можемо знімати одних і тих самих людей. Доводиться шукати нових виконавців для Устинової. Велика удача, що Ігор Кваша, наприклад, якого я знаю вже 30 років, не знімався у серіалах за книжками письменниці, — тепер знімається тут. Це мене дуже тішить. Ім’я актора виникає у зв’язку з роллю, зазвичай під час прочитання сценарію. Спочатку я думаю про тих, із ким уже працював. Їх багато. Передусім думаю про друзів, і якщо для них є роль і в них є час, то з великим задоволенням працюю з ними.