Діагноз «інтерна». Іван Охлобистін: якщо дуже боляче, вдавайте, що смішно!

Народ «підсів» на «Інтерни» («1+1»). Комедійний серіал, що яскраво описує веселу діяльність як недосвідчених, так і бувалих медиків, викликає лавини коментарів у транспорті і цитування на форумах. Як і у випадку з «Доктором Хаусом», нашому телеглядачу необхідна кваліфікована допомога персонажа-лікаря. Сакраментальне «і тебе вилікують!» не втрачає актуальності.

Ніхто не посміє сперечатися, що головною зіркою «Інтернів», окрасою ситкому ТНТ став Іван Іванович Охлобистін. У ролі Андрія Євгеновича Бикова, завідуючого терапевтичним відділенням і керівника інтернатури.

— Іване Івановичу, в одному інтерв’ю ви впевнено зронили, що серіал «Інтерни» є показником «одужування суспільства». Виходить, якщо зняти зо два десятки «медичних» комедій, то діагноз суспільства буде повсюдно оптимістичним?

— Я інше мав на увазі. По-перше, наш проект — незлий. У ньому немає спекуляцій — на крові, на сексі... На всьому тому, на чому всюди спекулюють виробники різних-різних серіалів.

А по-друге, ми прагнемо показати людські взаємини. Якщо глядач цими взаєминами захопився і перейнявся, відмовившись від жорсткого криміналу на конкуруючому каналі, отже...

— Отже, ви даєте підказку ідеологам серіальних лінійок: майбутнє за іронічними історіями з присмаком незаперечного професіоналізму?

— Та мені взагалі здається, що наразі стартує нова «епоха» у серіальній промисловості. І багато що виходить на інший — якісний — рівень виробництва...

— В «Інтернах» чимало персонажів. Багато заплановано серій? Наскільки відомо, ТНТ спочатку замовив 60 епізодів.

— 60 — готові. А ось скільки все це триватиме? Ми мали перший сезон завершити раніше. Але в травні в Росії почалися пожежі. Жах і пекло! Під час зйомок артисти навіть непритомніли. У декого кров із носа йшла. Нас тоді пожаліли, зробили перервочку. Тому зйомки трохи зсунулися.

— Особисто ви — як довго маєте намір красуватися на телеекрані в образі лікаря Бикова? Відчуваєте, на скільки терпіння вистачить?

— Я працюю не «над фільмом», а з конкретними людьми. З ними з усіма перезнайомився, подружився. Доки вони працюватимуть, трудитимусь і я. Звісно, рано чи пізно будь-який продукт... не те щоб умирає. А відходить. Ну то й що? Адже люди залишаються.

— «Талант — единственная новость, которая всегда нова…» Це визначення відомого поета. А якщо пошукати варіанти до того ж таки «таланту» — уже від святого отця...

— Господь дає кожному свій дар. Декому дає комплексно. Залежно від сил, зісланих людині... Ми ж не можемо контролювати волю Небес? Скільки й кому чого дано? Панацеї немає. Зараз випустили нові орфографічні словники російської мови, в яких «кофе» відмінюється як завгодно... Загалом, плутанина. Ви хочете, щоб було винайдено «рецептуру» для природного таланту?

— Лікарі ставлять діагнози. Отці церкви зціляють душі... Ось ви — як «лікар» (у ролі) і священик (у миру) — як ставитеся до істерики навколо «кінця світу» у фатальному 2012-му?

— «Ніхто не знає строків, крім Отця мого». Це Святе Письмо. А решта — будемо бачити. Ну настане, ну не настане? Виходить, так і має бути. Я, між іншим, син військового хірурга... Колись мені батько казав: «Якщо боляче, вдавай, що смішно! І тоді заплутаєш сам себе». Усе залежить від нашого ставлення — до себе, до ситуації, одне до одного. І від нашого ставлення до землі. А вже так, як ми ставимося...

— Ви — багатодітний батько, у вас шестеро дітей. Ви — чоловік кіноактриси Оксани Арбузової («Аварія — дочка мента»). Якщо говорити про сімейні цінності... Про принципи виховання...

— Що сказати? Мати в сім’ї — це все. Батько — годувальник. Але в сімейні стосунки втручаються побічні чинники. Такі як «татусеві дочки», «мамині синочки». З дівчатами мені легше. Оскільки я не розумію, що з пацанами робити і як їх виховувати. Ну хлопці та й хлопці... Про що поговориш? Нуднуваті вони такі... А ось дівчатка — веселі! І використовують мене як можуть. Ставляться до мене як до тварини — без жодної «психології»! Завжди передчасно мене будять! А щоб не будили, я показую, в якій кишені взяти 100 рублів. І в них завжди є безліч заздалегідь заготовлених для мене історій, щоб я не міг відмовити їм у жодному проханні. І зберегти 40 хвилин здорового сону. Вони діляться зі мною, інколи делікатним... Ну не в тому сенсі «делікатним», до цього не дійшло... Їдемо, наприклад, із Дусею, я кажу: «Дусю, доцю моя, моя потайна крихітко! Ну чому ж ти не розповідаєш мені про своє особисте життя? Може я, старий жеребець, можу підказати тобі щось...»

— І що?

— А то. Розповідає. У мене з ними — «змова» проти мами. Наша мама «піонерка — туга коса»: треба те зробити, треба це зробити! А я потай приношу диски з різними мультиками (нарешті навчився їх скачувати і закачувати)... І «накачав» аж на 200 годин різних видовищ! Мама, коли дізналася, сварилася. Але все одно — посвариться, потім задоволено йде на кухню. Або до любимої своєї подружки Маші Голубкіної — пліткувати, дівочі питання вирішувати... А діти — бум! — і далі мультики дивляться... Такі от «сімейні цінності».

— Діти визначили для себе улюблену кінороботу батька? І ви самі для себе її якось «прораховуєте»? Часто відмовляєте режисерам, навіть якщо пропозиції спокусливі?

— Чесно? Все починається з грошей. Уже потім — зацікавленість. Іноді жартую на майданчику: «Чого ми стоїмо? Символізуймо щось і уособлюймо за певні гроші!» Регочуть...

…Звісно, спочатку — матеріал. Потім — режисер. Хоча, як правило, це все паралельно. Потім виясняєш місце зйомок. Якщо не в Москві — неохота! Та й сім’ю залишати не хочеться. Сім’я не повинна розлучатися надовго. Діти, коли вони з батьками, мимоволі вбирають від них щось краще... Втім, і гірше.

Ви запитали про улюблені роботи? Одна з них сумна — фільм «Нога». Сумна тема, оскільки майже всі з цього фільму... Перебралися на той світ. А тоді, під час зйомок, у мене було неймовірне юнацьке марнославство! Хотів стати відомим. Потім зрозумів: не потягну з харизмою! Взагалі, у ті часи кіно жодним чином зі славою не було пов’язане. Це ж 90-ті! Буремні, дзвінкі...

— Деякі актори й режисери, розпочинаючи чергову роботу, частенько дотримуються «ритуалів». Творці — люди забобонні. А ви?

— Не знаю.

— А що, перед зйомками — відразу у вир з головою?

— Ну, тренуюся... Припустімо, декого на майданчику від мату відучую. Так і кажу: «Не матюкайся, бо грошей не буде!» Людина спочатку — «ги-ги!». А потім розуміє, що все не так просто.

Так, знаю деякі «кіношні» прикмети. Наприклад, не можна насіння лузати. Якщо впав сценарій, то треба на нього відразу ж хитро сісти. Але я ніколи цих дурниць не дотримуюся. Окрім однієї — бабусиної... «Усі прикмети — до грошей!» Дуже вірив своїй бабусі. Трепетно люблю її. Царство їй небесне!

— Іване Івановичу, і глядачі, і читачі чудово інформовані про те, що на початку 2000-х Охлобистіна було висвячено у священики. Це сталося в Ташкентській єпархії, здається... Ви намагалися згодом навіть відмовитися від акторського ремесла. А що тепер? Мабуть, не можна без гріхів під час зйомок у веселому фільмі?

— Чи грішив я під час зйомок «Інтернів»? Ну... Не більше, ніж за час самої пастирської діяльності. Та й ніколи мені грішити! Не такий я вже кмітливий грішник. Не дуже розумію, що змінилося з тих пір, коли я не був пастирем... Але це привід до дуже тривалих роздумів...

Так, у мене сьогодні широка
аудиторія — віруючі, атеїсти. Декому з них абсолютно байдуже, з якого приводу зі мною з’ясовувати «стосунки». В Інтернеті різні люди стосовно моєї персони, припустімо, перескакують із теми на тему — з церкви на політику, потім на економіку, а згодом з аватарки і з їхніх текстів розумієш: одні й ті самі люди про тебе пишуть і пишуть! І чого вони пишуть...

— Напевно, можна зрозуміти пориви «письменників». Особливо після образу юродивого у фільмі Павла Лунгіна «Цар».

— Переді мною в «Царі» стояло чітке завдання — зіграти огидну скотину! Блазня. І я доклав усіх зусиль, аби бути на екрані огидною скотиною. Вранці бігав по холодному снігу. Повірте, коли бігаєш «по причинне місце» по снігу, весело розмахуючи каптаном (а важить він кілограмів сорок) — це праця важка. Галас після «Царя»? Додатковий привід покритикувати церкву... Але ж нічого такого «особливого» не було в кіно, щоб це помітно спростувало чимало наукових праць (на тему епохи Івана Грозного). Це вже досліджувалося світлими умами...

— Активно знімаючись і будучи більш ніж затребуваним у кіноіндустрії, ви так і не інтегрувалися у світське життя? Чому не видно отця Івана у програмі «Ти не повіриш!»?

— Я чудуюся, коли розглядаю деякі глянцеві журнали, в яких описуються чергові пригоди гламурних «перців» незрозумілої сексуальної орієнтації в тому чи іншому клубі... І завжди дивуюся: а коли ж вони встигають працювати? Чи в них є двійники? Адже абсолютно неможливо активно тусуватися, а потім ще й зніматися!

Мене одна журналістка дістала запитаннями: «А як ви тусуєтесь?» Відповідаю: «Ну... тусуюсь у спортклубі... Ще тусуюсь у знаменитому Хімкінському парку разом з дружиною Ксюхою та дітьми...» Її не зацікавили мої відповіді. Не задовольнив цю панянку! Ще дошкуляють запитаннями: «Чи правда, що артисти найбільше п’ють?» Відповідаю: «Та помиляєтеся ви! Подивіться статистику! Ми тільки на 35-му місці. А на першому — льотчики-рейсовики — і з хронічного алкоголізму, і з цирозу, і панкреатиту...»

Ще — регулярно чіпляються з допитами про мого кума, Михайла Єфремова: «Чи правда, що його б’є дружина?» Вирвали з контексту фразу — і вона пішла гуляти Інтернетом. Адже у нас блогери сьогодні головні інформаційні постачальники! Журналіст став розбещеним. Я навіть не знаю, чого їх навчають у вузах... Давно не зустрічав таких, хто б намагався докладно написати про цікавий предмет. Усіх цікавить формальний список: п’єш? спиш? тусуєшся? Мене Ролан Биков колись навчив: «Ти спочатку не відповідай на поставлене запитання, а з’ясуй, що ця людина від тебе хоче...»

— Знову до «Інтернів». Хто з героїв цього ситкому найближчий вам за настроєм, характером?

— Усі хороші. Олександра Ільїна люблю, він у ролі Лобанова. Ілля Глинніков розкрився як актор глибокий і здатний удосконалюватися. І взагалі хороша людина. Христина Асмус (Варвара Черноус) — чудова людина. Світлана Пермякова (Скрябіна) — чудова. Вадик Демчог (Купітман) — теж. Він безумно активний, усе робить одночасно, пише якісь програми на радіостанції, одночасно веде блог... Вражає мене працездатністю. Серіали для мене — щось нове. Те, що було колись — ніби серіали, і те, що тепер, — це небо і земля. Упіймав себе на думці, коли дивився Lost, що мені не байдужі долі персонажів. А коли дивився «Втеча з в’язниці», мене не цікавив навіть фінал, а тільки — життя героїв. Я наче жив їхніми історіями. Трохи посварившись із Оксанкою, потім посміявшись, потім посваривши дітей, потім обмінявшись новинами, ми беремо колу або швепс — і дивимося цю «Втечу»... Де він колупає цвяхом одну стіну всю серію! Взагалі, кіно зсувається в нішу театру кабуки... Попри всю мою повагу до цього мистецтва. І при тому що я більше відданий кіно, ніж серіалу. Але серіал дедалі щільніше заповнює простір. До цього треба тільки правильно і професійно ставитися.

— А таке запитання... про Україну. Де вас особливо «зацінив» глядач після «Інтернів»?

— Якщо про Україну, то неодмінно згадую Колю Кривенка, чудового, просто геніального оператора, з яким ми робили перші роботи. Ну, а коли почалися політичні чвари... Ну, послухайте, мене, наприклад, смішить назва російського або українського свята — День Незалежності... Незалежність від кого, від чого? Я дивуюся! У Москві в мене більша частина оточення — хохли. Хто наполовину, хто на третину. І дружина моя Оксанка наполовину хохлушка. А «хохли» — це нічого, якщо я так сказав? Це образливо чи ні?

— Важливий контекст.

— Так і ми — москалі. Чесно кажучи, поки що не можу відрізнити українця від росіянина... Принаймні в Москві це складно.

— У довідниках про вашу творчість є цікава цифра: 21 (!!!) нагорода — за найкращі сценарії. Серед них — «ДМБ», «Даун Хаус», «Сміттяр». Хтось пригадає ваші літературні псевдоніми — Іван Чужой, Леопольд Роскошний...

— Літературна творчість, власне, сценарій — це ніколи не «на догоду публіці», це — натхнення. А натхнення, як правило, починається в мене десь на сторінці десятій. Попередні дев’ять лише примушуєш себе працювати. Літератор — транзистор. Себе треба «настроїти». Примусити «сісти»... І тоді — on-linе. І тоді воно саме собою відбувається: масове несвідоме знаходить адекватну літературну форму. Знаєте, хто для мене літературний ідеал?

— Хто?

— Петроній. Котрий «Сатирикон». У нього завжди складно сконструйована фраза. При цьому зрозуміла і об’ємна. «Він спокушався поділяти насолоди, не облачаючись у гордовитість влади, але цінуючи говіркість приятельства». Га? Будь-який серйозний сценарій — це насамперед літературний твір. Люди повинні отримувати задоволення від авторського стилю. Я переконаний: хороший сценарний текст можна і треба виконувати як пісню! А решта, якщо воно не співається, — це вже не хороший текст...

— Ваші шанувальники проводять паралелі між лікарем Биковим і Грегорі Хаусом із відомого серіалу. Самі знаходите ці паралелі?

— Просто в обох випадках це один з найбільш затребуваних «стереотипів» людини. Людини, яка потрібна людям. Людини, яка не морочитиме голови роздумами про велике, як зараз це робив я — у попередніх відповідях... А говоритиме тільки щиро: «У вас, звиняйте, там щось із... І навряд чи вам допоможе езотерик Леопольд Роскошний... Швидше за все, вам допоможе проктолог, венеролог... І його кабінет — отам!» Такі люди потрібні. Тому що ці люди тяжіють до реальності.

З досьє

Іван Охлобистін народився в будинку відпочинку «Поленово» Тульської області. Його батько був 60-річним головлікарем цього ж закладу, а мати — 20-річною студенткою. Охлобистін служив у Ростові-на-Дону в ракетних військах, навчався у ВДІК. У стислий термін став секретарем Спілки кінематографістів СРСР. Фільм «Нога» з його участю отримав приз на фестивалі «Молодість-91». Потому він став активно писати кіносценарії, знімати фільми. У 2001 році вийшов його гучний «Даун Хаус». Тоді ж розпочався новий період його життя у статусі священика. Володимир Путін нагородив Охлобистіна іменним золотим годинником №239 («За заслуги перед Отечеством»).

Коментар

Чому глядач вибирає «медичні» серіали?

— Серіали як жанр і «вид» телевізійної творчості, як правило, дивиться не найактивніша соціальна частина населення, — каже соціальний психолог Майя ШАХОВА. — Ці глядачі, їх багато, дуже зациклені на власному здоров’ї. Їм, безперечно, завжди цікаво подивитися на себе — але у відображенні інших образів. Таких самих хворих, які «на прийомі». Ця частина глядачів насправді не зосереджена на кар’єрі, у цих людей завжди вдосталь вільного часу. Крім іншого, є й такий синдром — синдром Страху... Такий совковий комплекс. Який змушує людей уважніше придивлятися до оточення. Навіть на телеекрані. А отже — вдивлятися в самих себе. У певному сенсі, захоплення «Хаусом» — прихована форма протесту проти навколишньої хворобливої дійсності. Хоча у того ж таки Хауса багато проблем і комплексів! Люди завжди люблять проектувати — своє на чуже… У такій проекції й інтерес — до «Хауса», до «Інтернів».

— Телеглядач зазвичай живе життям тих героїв, до яких уже звик, — каже психолог Тетяна СЕМЕНОВА. — І, виходячи з кола своїх власних проблем, телеглядач занурюється в коло проблем героїв фільму. А фільм, у нашому випадку — «Інтерни», здебільшого відволікає від багатьох проблем, не бере на себе драматичні акценти нашого життя, зумисне не провокує якихось трагічних ситуацій. Можна просто дивитися, усміхатися, отримувати задоволення. До того ж фільм — динамічний. Кожна серія — це новий несподіваний хід, у якому не замшілий, а досить-таки життєвий гумор, що впізнається, підхоплюється глядачами... У цьому плані творці скидаються на людей дотепних, якщо зуміли заручитися підтримкою такого масиву телеглядачів, серед яких — чимало інтелектуалів.