Підтримати
Український фестиваль високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage вперше відбувся поза межами України, у британському Оксфорді. Так організатори продемонстрували вдячність британському народові за підтримку України.
Ініціативу Ukrainian Culture Weeks 2022 було започатковано навесні 2022-го Cherwell College Oxford, Oxford University Ukrainian Society та культурним центром «Дом Майстер Клас» на підтримку України та українського культурного надбання. Підтримали його партнери, British Council, Український інститут і UA/UK Seasons.
Оксфорд обрано для першого закордонного Bouquet Kyiv Stage невипадково. Ірина Буданська, співзасновниця фестивалю, що традиційно відбувається в самому серці Києва, в Софії Київській, під склепінням Christ Church в одному з найстаріших оксфордських коледжів розповідає: «Вибір у засновників Фестивалю був між кількома країнами і знаковими містами. Але обрали місцем проведення Велику Британію, яка у фарватері міжнародної підтримки і союзник України у дні її випробувань. Цей фестиваль — наша вдячність британцям».
І хоч Україна на вустах усього світу — українська культура все ще terra incognita. Непізнане вабить. Українське мистецтво — зачаровує.
У перший день фестивалю на фешн-перформанс, яким відкрився Bouquet Kyiv Stage, авторства дизайнера Федора Возіанова Face the Future сходяться глядачі. Вони зупиняються перед величезним вікном, завбільшки наче вітрина, за яким непорушно, розвернуті спинами до них, височіють жіночі постаті в довгих драматичних сукнях, на їхні плечі накинуті чорні світшоти з дрібним написом St.Sophia Kyiv. Піаніст Євген Громов ударив по клавішах фортепіано твір Йоганна Баха, — втім, постаті стоять незрушно, аж поки одна з них — вбрана у біле, немов наречена, з синьо-жовтими стрічками на голові, не вихопила скрипку й не підхопила мелодію. Це відома українська скрипалька Богдана Півненко. За задумом одного з найкращих українських дизайнерів, цей перформанс мав донести: Україна, попри війну і страждання, залишається у світі мистецтва, а відтак — у світі живих.
Приголомшені глядачі обговорюють побачене пошепки, намагаючись не заглушити останніх звуків мелодії Баха, які все ще висять у повітрі. Та відвідувачів уже кличуть у кінозал, де на них чекають нові враження.
У темній камерній кімнаті з великим екраном — показ стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Майже всі, хто прийшов до кінозали, висиджують до фінальних титрів. На батьківщині Шекспіра сюжет українських «Ромео і Джульєтти» зрозумілий і без перекладу. Ось уже титри пропливають червоним по чорному, і глядачі неквапом виходять надвір. Одна з волонтерок фестивалю цікавиться їхніми враженнями, заздалегідь виправдовуючи перевантажений смислами візуальний ряд стрічки — мовляв, знятий фільм півстоліття тому. У відповідь жінка з високо зачесаним волоссям, у шубі зі штучного хутра, каже: «Я й сама вінтажна, а тому просто обожнюю вінтажне кіно».
Тимчасом в іншому куточку центру Оксфорда збираються меломани. Один із них у футболці з написом «Проти Путіна», надітій під піджак, дістає український прапор і демонструє його оточенню. Він із родичами проїхав три години авто, аби потрапити на виступ Камерного хору «Київ». Чоловік чіпляє на лацкан синьо-жовту стрічку й розповідає українською з відчутним британським акцентом, що довго чекав цього виступу. Пана оточують зацікавлені місцеві, і він їм уже чудовою англійською розказує про виступ, який ось-ось має розпочатись. У церкві St. Michael/North Gate Church завершилася служба Божа і вже все готове до виступу. За півгодини на лавках храму — немає вільних місць. Пастор виносить зі сховку додаткові стільці. У програмі Камерного хору «Київ» звучать мелодії живого українського класика Валентина Сильвестрова.
Композитор в оточенні родини заходить до зали і, намагаючись не привертати уваги до себе, сідає неподалік проходу. Виступ відбувається в цілковитій тиші. Глядачі заплющують очі і розхитуються з боку на бік, ніби медитуючи під складне багатоголосся. Та несподівано їх будять звуки литаврів, — виконавці хору вишиковуються й заводять «Червону калину», розгортаючи гігантський державний стяг. Зал від такої несподіванки підводиться й довго аплодує. «Червону калину», завдяки багатьом каверам, які підхопили поп-співаки, тут уже знають усі. Концерт Камерного хору «Київ» зчинив справжній фурор. Музиканти, вдячні за теплий прийом, роблять Оксфорду подарунок — із дзвіниці середньовічної St. Michael/North Gate Church вони виконують «Боже великий, єдиний». Їхні голоси линуть над вечірнім містом, яке розчинилось у світлі ліхтарів, і розносяться довколишніми вулицями.
Цього теплого вечора естафету в хору «Київ» перебирають скрипалька Богдана Півненко та піаністка Анна Хмара, які під склепінням Holywell Music Room дарують слухачам музику Мирослава Скорика та Валентина Сильвестрова. Експресивна гра Богдани Півненко, що надзвичайно майстерно володіє інструментом, змушує глядачів тамувати подих. Публіка аж ніяк не бажає відпускати двох музиканток і знову й знову викликає їх на біс.
Окрім музики, організатори фестивалю привезли до Оксфорда роботи сучасних українських митців. Фотовиставка War фотографа-документаліста Олександра Глядєлова та портрети іноземних воїнів, які стали на захист України, з серії Warriors of the World — Warriors of Light. Portraits («Воїни Світу — Воїни Світла. Портрети»), виставлені у Cherwell Art Gallery, чиї вікна виходять на найбільш велелюдну вулицю Оксфорда — Cornmarket Street. Тут тихо, бо працюють оператори британських телеканалів — фільмують інтерв’ю співзасновника Bouquet Kyiv Stage Євгенія Уткіна, який навесні нинішнього року сам захищав Київ у лавах тероборони. Про героя кожного виставленого портрета в нього своя власна історія. «Подивіться, ця людина — мультимільйонер з Грузії. У нього мережа магазинів і ресторанів, але він приїхав захищати нас», — Євгеній вказує рукою на чорно-білу фотографію дорослого чоловіка з пронизливим поглядом.
Тимчасом на іншому боці центру Оксфорда — презентація фільму Олесі Моргунець-Ісаєнко «Щедрик». Він теж про війну, щоправда — Другу світову, і теж про музику. Це щемлива історія про дітей, яким швидко довелося подорослішати в жорстоких реаліях, але, попри це, через усе життя вони пронесли любов до української колядки. Головні герої «Щедрика» вірили, що музика може врятувати світ, — у це вірять і українські музиканти. Піаністи Євген Громов, Олег Безбородько, Антоній Баришевський влаштували марафон — виконуючи найскладніші твори Гайдна, Лятошинського, Станковича, Шуберта і сучасних українських композиторів Польової, Луньова, Шалигіна та Сильвестрова. Сам Сильвестров, якому завтра виповнюється вісімдесят п’ять років, теж у залі й уважно слухає, як «його» грає талановитий піаніст Безбородько.
«Це фантастично. Вперше я був на концерті й сидів поруч із композитором!» — каже в перерві працюючий пенсіонер Кріс, що прийшов на концерт із дружиною Ліз. «Це вона мене покликала, вона товаришує з українкою, яка недавно сюди приїхала». Коротко підстрижена сивоволоса Ліз на це лише всміхається. Завершує вечір Антоній Баришевський. Йому тридцять чотири, він чудово володіє англійською, приходить стильно вбраний навіть на репетиції, а ще — він «геніальний піаніст»: так кажуть усі, хто чув його виконання. Антоній заворожує своєю майстерністю весь зал. І після концерту ще неодноразово виходить на біс. «Ви втомлені?» — питаю я його після виступу. Сором’язливо не зізнається. «Дуже важливо грати українську музику. Вона чудова й не дуже знана. Я відчуваю, що це моя місія», — каже він, дивлячись утомленим поглядом.
На фестиваль в Оксфорд прилетіла композиторка Вікторія Польова, — її твори теж звучать на концертах. Вона підтримує музикантів і багато спілкується з ними. «Як на вас вплинула війна? Багато хто з митців каже, що не може творити...» — запитую її під склепінням знаменитої університетської церкви Christ Church, де британський хор Apollo5 виконував її музику. «Все ж таки, коли я пишу, я відгороджуюсь. Це мій порятунок», — каже одна з найкращих сучасних композиторок і спиняється, замислившись.
Під склепінням Sheldonian Theatre про тисячолітню Софію Київську розповідала її берегиня — директорка заповідника Неля Куковальська. Десятки британців прийшли послухати історію найдавнішого мурованого собору України, що зберігся до наших днів. Один із відвідувачів запитує в Нелі Куковальської: «Як можна врятувати українські цінності від знищення, чи можна їх потім повернути назад?» Директорка національного заповідника «Софія Київська» запевняє, що механізм повернення викрадених історичних цінностей існує, і Росія його не уникне. Вона зізнається, що війна заскочила зненацька директорів музеїв, і вони не були готові до бойових дій. «Але ми ще почуємо багато історій про те, як, на свій страх і ризик, музейники рятували українську історію», — запевняє пані Куковальська.
«Ми посіяли зерна», — каже засновниця Bouquet Kyiv Stage Ірина Буданська. Вона стоїть посеред Christ Church, де щойно завершився один із концертів фестивалю, дивиться на стіни старовинного храму й додає майже пошепки: «Ці зерна мають прорости. Аби ми могли зібрати букет».
За стіною цієї університетської церкви — кабінет Льюїса Керрола, який у другій половині XIX століття працював тут і навчав маленьку доньку ректора — Алісу та її сестру. В церкві Christ Church є невелика хвіртка, а за нею — таємний сад, куди й досі нікому не можна заходити. Аліса так мріяла потрапити в той сад, де ростуть таємничі квіти... Українська культура схожа на квіти Аліси. Незвідана для світу, таємнича і прекрасна.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google