Обпалене покоління: українські арт-зірки в контексті революції й війни

У видавництві «Основи» вийшла книжка «НеСвідоме мистецтво. Художні рефлексії. Україна після 2013-го». Авторка книжки Олеся Геращенко (Шамбур) пропонує поглянути на зріз сучасного українського мистецтва в період надзвичайних історичних зрушень у новітній історії України: Революція Гідності, російсько-українська війна, анексія Криму. Видання вміщує понад 50 інтерв'ю з українськими митцями, що розповідають як про власні творчі пошуки, так і про свою громадянську та художню реакцію на сучасні події в Україні.

35-річний митець, арт-зірка харківського художнього небосхилу Гамлет Зіньківський каже: «Образотворче мистецтво працює опосередковано, а якщо воно пряме й зрозуміле, то це — плакат». Ще навесні 2014-го Гамлет зробив колажну серію «В очікуванні війни»: старі радянські фотографії, від 1920-х аж до 1980-х. Один із доволі дотепних його колажів, як каже сам митець, присвячений Криму, а другий — Кремлю. «У своїй творчості прагну говорити про сучасність глобальніше. Мене не цікавлять політики-сучасники. Я не хочу нічого взагалі присвячувати людям влади й намагаюся триматися від них якомога далі», — зізнається на сторінках «НеСвідомого мистецтва» харківський Гамлет.

Видавнича група "Основа"

Знаменитий 62-річний художник із Києва Матвій Вайсберг розповідає авторці книжки: «Коли Майдан тільки розпочався, я туди пішов не як художник, а як громадянин — для того, щоб нас було там більше. З ходом часу назбиралися мої враження та фотографії з місця подій.

І коли настало перемир'я, я зрозумів, що буду потрібніший у своїй майстерні».

Вайсберг реалізував свій арт-проєкт «Стіна» в період Майдану як «живопис прямої дії». Обрана художником форма безпосередньо пов'язана з біблійною Стіною та подіями Старого Заповіту. Свою «Стіну» митець згодом назвав «28 робіт про Майдан». Проєкт Вайсберга виставлявся в Офісі Єврокомісії, в Лондоні, в польському Сеймі у Варшаві, в Берліні — в рамках акції «Майдан. Україна. Шлях до свободи». На думку художника, перш ніж обговорювати місце українського мистецтва у великому світі, ми спочатку самі для себе мусимо з'ясувати що то, власне, є — «українське мистецтво», і в жодному разі не повинні віддавати Росії тих, кого держава-агресорка поспішає задекларувати як росіян, — від Казимира Малевича до Володимира Боровиковського. «Тих художників, у яких є українське коріння, навіть якщо вони потім і поїхали в Москву, Петербург чи Варшаву, потрібно визнавати частиною українського мистецтва», — зазначає художник у своєму спічі на сторінках новодруку.

Легендарний 85-річний митець, живий класик українського мистецтва Іван Марчук, відповідаючи на запитання пані Олесі про позицію сучасного митця стосовно подій в Україні після 2013 року, каже: «На моїй творчості соціальні події не відбиваються, бо я не ілюструю життя. Певні катаклізми можуть вплинути на мене, але не відразу і опосередковано. Наприклад, я був у Нью-Йорку, коли сталася трагедія 11 вересня 2001 року, й сам бачив, як падали сумнозвісні вежі. За кілька років у мене з'явився цикл «Виходять мрії з берегів». Я виставив ці картини в музеї-майстерні Івана Кавалерідзе у Києві, і глядачі мені казали: «Іване, це ж вибух!» Я глянув на ті свої картини — і справді, я ж бачив той страшний вибух у США і, мабуть, він потрапив у моє підсвідоме. Й урешті я написав дуже експресивний цикл. Я люблю імпровізацію і певну одержимість, а не конкретику. Пояснювати, що саме мав на увазі художник, марно, — хай кожен бачить своє».

40-річний художник-графік із Харкова Роман Мінін, який за останні роки став однією з найяскравіших арт-зірок сучасного українського мистецького небосхилу, пригадує, що одного разу вирішив створювати власний «шахтарський фольклор», бо зрозумів, що весь наявний «шахтарський фольклор» в СРСР було створено «однією людиною заднім числом», та ще й на замовлення Держтелерадіо СРСР. «Гроші, які зараз отримую, я вкладаю в нові творчі експерименти, технічні новинки, талановитих людей та в подорожі», — зізнається художник. І додає, що вирішив долучитися до світового художнього процесу без усіляких комплексів меншовартості — без відчуття, що, мовляв, український художник — це людина третього світу.

Видавнича група "Основа"

«Зростання суперечностей у країні я відчував ще з 2007 року. І пропонував тоді впливовим людям возити донецьке мистецтво на Захід України і творити таким чином обмін культурою, але палець об палець тоді ніхто не вдарив», — каже Мінін зі сторінок книжки.

Особливо щемлива локація у книжці-галереї «НеСвідоме мистецтво» — Олександр Ройтбурд з Одеси. Здається, ще зовсім недавно він жартував і проводив авторську екскурсію залами свого Художнього музею в Одесі, а нині Ройтбурд, який пішов із життя рівно рік тому — в серпні 2021 року, — вже й сам став яскравим розділом художньої Історії України періоду революції та війни. «Обивательський пацифізм я сприймаю як зраду, хоча у війну я й не занурений. Майдан же став частиною мого власного життя, Майдан примусив мене повернутися обличчям до реальності, хоча й опосередковано», — роздуми Олександра Ройтбурда на сторінках «НеСвідомого мистецтва».

***

Понад 50 яскравих фігурантів сучасного українського арт-простору об'єднано під обкладинкою однієї книжки Олесі Геращенко (Шамбур) «НеСвідоме мистецтво». Персонажі від таких ікон національного арт-Олімпу, як Іван Марчук, Анатолій Криволап та Анатолій Дубовик, — до супернових арт-зірок нашої з вами сучасності: Романа Мініна, Нікіти Тітова, Павла Макова, Марії Куліковської, Жанни Кадирової, Артема Волокітіна та інших.

Загалом понад 50 персоніфікованих арт-сюжетів, для кожного авторка забронювала в межах книжки ще й персональну арт-галерею з вибраним арт-контентом від того чи іншого митця.

Видавнича група "Основа"

Тобто видання «НеСвідоме мистецтво» є одночасно і серйозним дослідженням у царині сучасного арт-простору, і вишуканим художнім альбомом, що концентрує увагу поціновувача українського мистецтва на яскравих і принципових творах сучасного вітчизняного арт-контексту.

Мені особисто як одному з поціновувачів саме такого контенту особливо приємно зустріти під обкладинкою книжки пані Олесі багатьох сучасних українських митців, своїх давніх знайомих, котрі останніми роками були героями численних публікацій «Дзеркала тижня».

Що насамперед привертає увагу в авторському концепті видання «НеСвідоме мистецтво»? Це свідома відмова авторки від тургенєвського поділу сучасних українських художників на батьків та дітей. Тобто на представників молодшого і старшого арт-таборів. Відмова від такого поділу, на мій погляд, базується не на прагненні мистецтвознавиці тихо оминути тему одвічного конфлікту поколінь у мистецтві, а на тому факті, що кожен із українців митців, героїв книжки, й так перебуває у зоні постійних конфліктів теперішнього часу. І когось така конфліктологія надихає до актуального радикального арт-жесту, а хтось, такі як великий Марчук, давно веде свій постійний поміркований діалог із Вічністю.

Грайливе використання частки НЕ у назві книжки «НеСвідоме мистецтво» — як щире прагнення авторки, аби кожен із нас — арт-фігурантів і читачів (поціновувачів) — сам для себе визначив пріоритетність території мистецтва: свідома це чи несвідома територія творчого маневру. Загалом особисто для мене живе мистецтво і здатне існувати виключно в ареалі підсвідомого, бо в мистецтві там, де відразу відкривається кордон «свідомого», — починається соцреалізм.

Отже, в полі зору нового дослідження — яскраве покоління сучасних українських арт-зірок не за паспортним (віковим) принципом, а за принципом хронотопу (часу і місця). Час дії — драматичні події в Україні після 2013 року. Місце дії — Україна, Майдан, Схід країни, де починає розгортатися російсько-українська війна. І саме в такому хронотопі, виходячи з моїх суб'єктивних відчуттів від прочитаного, закладено те, що єднає українських митців різних поколінь та подекуди контрастних арт-таборів. Така спільна риса — небайдужість усіх наших митців до вже історичних подій в Україні та їхня художня «увімкненість» у драматичні події, хай навіть хтось сприймає революцію й війну опосередковано, а для когось це — перший план сучасного арт-фронту.

Усі вони як діти Майдану і свідки (спостерігачі) гарячої фази війни на сході України насправді — єдине українське обпалене покоління, що, обпікаючи долоні, грілося в зимові місяці при багатті на Майдані, а потім, з обпаленими душами та вологими від сліз очима, спостерігало за гарячою війною у центрі Європи, на сході України.

Пані Олеся Геращенко (Шамбур) ставить героям свого дослідження запитання про час і місце художника в теперішньому часі, про роль мистецтва у розв'язанні конфліктів, про місце України у загальносвітовому арт-контексті.

І жодної шаблонної або вимученої відповіді. Обпалене покоління говорить щиро і образно, подекуди з історичними екскурсами.

Видавнича група "Основа"

48-річний харківський художник Нікіта Тітов, відповідаючи на запитання про конструктивну роль мистецтва в конфліктному середовищі, правильно пригадує великого миротворця Пабло Пікассо й каже: «Голуб миру» Пікассо закликає до миру вже десятки років, а його «Герніка» показує всі жахи війни, але це поки що так нікого й не зупинило.

З погляду творчого надзавдання ця нова книжка «НеСвідоме мистецтво» презентує авторку Олесю Геращенко (Шамбур) відразу в кількох іпостасях. Як мистецтвознавицю, що прагне глибоко зануритися та уважно дослідити нинішні творчі течії сучасного українського мистецтва. Як публіцистку, що живо та образно реагує на больові точки сьогодення України, екстраполюючи погляди майже п'яти десятків сучасних українських митців, представників обпаленого покоління, не претендуючи на соцзмагання з Гертрудою Стайн, яка своїх сучасників Першої світової війни назвала «втраченим поколінням».

І ще одна іпостась авторки книжки — як історика, бо в такій серйозній роботі «вкарбований час», саме цей час, наш із вами час, — історія України в лещатах Революції Гідності та російсько-української війни.

Видавнича група "Основа"

З приводу останнього лиха виділив особисто для себе пряму мову свого улюбленого художника Анатолія Криволапа, лауреата Шевченківської премії, видатного митця й одного з «найдорожчих сучасних українських художників».

Ось що він каже: «Компроміс у будь-якому конфлікті — чудова річ, без якої не може жити ні людина, ні суспільство загалом. Але є межа компромісу. Коли інша країна нападає на твою, то це та межа, після якої компроміс неможливий. Ворог підлягає знищенню, якщо він не хоче чи не може домовлятися. Однобічний компроміс — це не компроміс, а здача інтересів держави. Тому мистецтво, звісно, іноді здатне спрацьовувати миротворчо, але й перебільшувати його вплив не варто».

Олеся Геращенко (Шамбур) народилася у Маріуполі. Отримала магістерський ступінь з міжнародного бізнесу (2001) та міжнародного права (2008), навчаючись у Києві, Ліллехамері та Берліні здобула кваліфікацію медіаторки. Є аспіранткою з культурології докторської школи Національного університету «Києво Могилянська академія» з дослідницьким проєктом щодо ролі візуального мистецтва у конфліктних та постконфліктних середовищах, а також науковою співробітницею Центру медіації та діалогу.

У березні 2014 року у відповідь на суспільні виклики заснувала громадську організацію «Український центр злагоди» як платформу для розбудови взаєморозуміння між громадянами в різних регіонах України та підвищення компетентності людей щодо трансформації конфліктів мирним шляхом. Живе в Києві.

Більше статей Олега Вергеліса читайте за посиланням.