БОУЛІНГ ПО-КАЧАНІВСЬКИ

Якщо, звичайно, добратися сюди задля цього із Києва за більш як 200 кілометрів, звісно ж не «хайвеєм». Краще їхати на «позадорожнику» із своїм пальним чи на коні зі своїм вівсом. У чичиківській бричці вас, точно, розтрясе…

Якщо не змерзнути взимку в скромних, але цілком пристойних номерах. Харчування беріть із собою. Або, якщо належите до адреналінників, пройдіться ближнім селом Качанівка (поки що незаповідним) в неробочий для магазина час і полякайте мирних качанівок своїм голодним: «Бабко! Млеко, яйки... ми самі не місцеві...».

…Якщо зможете потрапити на екскурсію в палац, вісім років тому розділений між міністерствами культури Баварії й України з метою мирного реставраційного змагання. Німецький «бік медалі» уже теж почав сипатися після чверті мільйона вкладених дойчмарок. На українському, ніде правди діти, кінь не валявся.

На це, очевидно, й міністерство, щоб затверджувати штатний розклад, приїжджати з інспекціями і вирішувати кадрові питання.

Перший місяць у «Качанівці» новий директор. Володимир Буренко — історик, який був директором місцевої школи та головою місцевої сільради. Усе, що відбувалося в Качанівці два десятиріччя, сталося переважно на його очах. Себе він вважає дванадцятим за рахунком качанівським директором.

Приватне розслідування показало, що Володимир Борисович — не дванадцятий, а все-таки десятий. Шановний перший директор (1981—1983) Григорій Міщенко, відставлений «при старому прижимі», здається, за те, що розвів за палацем оранжерею помідорів, через кілька років був повернутий на посаду і «правив» ще достатній термін. Це, до речі, був перший приклад вдалого госпрозрахунку в заповіднику — на рік на реставрацію дали тисячу рублів, а Міщенко помідорами заробив у бюджет близько трьох тисяч. Заступник голови сільради виконував директорські обов’язки за сумісництвом у тривалий період пошуків директора, і, формально кажучи, у качанівську «династію» не потрапляє.

Отже — десятка. З якого лише боку вони не підступалися до бездонної бочки «комплексу», хоч яку тактику не застосовували в управлінні колективом (останній навіть після скорочення майже вдвічі становить 79 чоловік).

«Закодовані» Качанівкою діячі намагалися пояснити свої муки закляттям цього місця. Як аргумент про містичність заповідника наводили той факт, що тут забагато чорної бузини, яка, «як відомо», вибирає місця «непевні».

Особливою магією наділяють парк. Він жив і живе своїм таємничим життям. Частина аборигенів незмінно продовжують називати його «лісом». У народній підсвідомості справіку били потужні джерела власницьких інстинктів. Ворушилися гени славнозвісних предків—обслуги самого палацу, Парафієвської економії, а чого на світі не буває, і самих господарів, відомих своїм нищівно-вітальним і дуже народолюбним темпераментом. Добрі люди приходили вирішувати за рахунок «лісу» проблеми опалення та бартеру. Щорічно спускалися і спускаються багаті на рибу ставки, а рибу вивозять в засіки зовсім не фольклорного «дядька Васі». Хто винний — нехай доз’ясовують компетентні товариші. На порядку денному — наступні, як з’ясувалося, десяті за рахунком «що робити» та «з чого почати».

Залишити все як є — отже, дати собі як народу недвозначну характеристику.

Негласно підштовхнути заповідник у бік приватизації — отже, піти на порушення законодавства, зрадництво суті музейно-заповідної справи і, в остаточному підсумку, втратити його для наших дітей за умов «дикого капіталізму».

Ну, і?..

Ну, й те, що в Качанівському заповіднику можна «потягнути» за будь-який об’єкт, і він спровокує більш-менш комплексне вирішення більшості проблем.

Беремо об’єкт несподіваний і провокуючий.

Палацево-парковий комплекс на початку ХХ століття був лише частиною Парафієвської економії Харитоненка. За мільйон викупив Качанівку Павло Іванович Харитоненко в Тарновських, які промеценатствували сімейне майно. Збудував заводи, провів водопостачання, електрифікував усе, що міг, облаштував свої корівники, стайні, теплиці... А 1898 року Тарновські почали будувати перший в Україні боулінг! Завершив будівництво і став катати в ньому із гістьми кулі П.Харитоненко. Наступного року качанівському боулінгу виповнилося б сто років, якби зараз від нього залишилося що-небудь, крім фундаментів...

Ні, ми не закликаємо розпочати все із відновлення боулінга в Національному заповіднику і вибудувати всю інфраструктуру на прийомі «крутих», що катають кулі.

Ми тільки хочемо (за правилами боулінга) виставити десять «рамок», влучивши в які, десятий директор зміг би наблизити всіх нас до втілення задуманого в Качанівці.

1. Що зробити так, щоб Національний заповідник став потрібний, нарешті, Міністерству культури та мистецтв?.. Для цього тільки й треба, щоб зробити, для почину, на рік—другий його виїзною базою.

2. Президентським указом Кабінету міністрів доручено «затвердити персональний склад спостережної ради». Цілком природно думати, що до складу цього колективного «ока владного» слід було б у рівній пропорції, дотримуючись «системи стримання і противаг», ввести головних добродійників, головних знавців і головних адміністраторів. Так, напевно, і вчинило Міністерство культури, тільки цей самий «персональний склад» має зрештою стати надбанням громадськості. Щоб ця сама громадськість знала, із кого запитати за те, що не запитали з директора.

3. За що першому директорові Григорію Леонтійовичу Міщенку варто було б поставити пам’ятник при житті — це за те, що він ще за андроповських часів домігся акта про відвід землі заповіднику. Цей історичний крок врятував сьогодні Качанівку від сповзання в позицію магнатського мисливського господарства, як це сталося, скажімо, із заповідником «Трахтемирів» на Канівщині.

Проте в заповіднику стався поділ землі та вод, зовсім не біблійний за своєю суттю. Поетичні ставки Великий Майорський і Судіно до 1997 року були в балансі рибної станції «Чернігівська». «Балансує» ними «Чернігівська» і до цього часу, хоча ще 1997 року Ічнянська райрада прийняла постанову про передачу їх заповіднику. Є побоювання, що за цією тяганиною стоїть довгий ланцюг нашого кумівства. Десятому директору добре було б домогтися, щоб уже прийняті рішення виконувалися.

4. Непогано б все-таки ввести контрактну форму трудових стосунків у заповіднику — від директора до охоронця. Здається, це було б додатковою формою взаємного контролю та довіри.

5. Залучити б усіх старих директорів як консультантів. Розкинути мізками і досвідом — знову вдарити по держкарману. Приймати рішення все одно буде один, та для чого викочувати кулі як заманеться...

6. У листопаді 2000 року Тетяна Хайн-Тарновська та її чоловік зареєстрували за своїм місцем проживання в Шотландії добродійний фонд «Друзі Качанівки». Кілька років з’їжджалися на землю предків Тарновські Санкт-Петербурга, Києва та Англії, розписали чудовий бізнес-план... Проте нелегка доля коштів, витрачених тут міністерством культури Баварії, і європейська завбачливість змусили фундаторів засновуватися в краю кланів і зволікань.

Хуторянські побоювання, що Тарновські вимагатимуть коли-небудь повернення маєтку, просто смішні. Заморські нащадки готові залучати в Качанівку західний капітал, створювати робочі місця, але лише під конкретні проекти та за наявності ефективного контролю.

7. Місцеві за походженням бізнесмени — це більш ніж серйозна підмога. Заступник голови партії «Єдність» Ю.Пальчуковський і президент компанії «Інкомхолдинг» Н.Ващевський поки що сприяли організації виставки живопису в Музеї історії Києва, присвяченій Качанівці та іншим приватним, але помітним акціям. У спостережній раді заповідника вони б явно не лише «спостерігали», а й ефективно «підпирали» би палац, парк і служби. «Чернігівське земляцтво» — слово за вами.

8. Інфраструктуру слід вибудувати наново, починаючи від туристично-екскурсійного маршруту і закінчуючи послугами продовольчих кіосків, будівництвом на під’їзді до заповідника бензозаправки та станції техобслуговування. Пишатися п’ятьма тисячами гривень річного доходу за екскурсії та проживання для такої перлини, як Качанівка, не годиться. Готелі хотілося б бачити трохи комфортнішими за «бунгало».

9. На початку ХХ століття палац і парк були тільки частиною Парафієвської економії, і її господарі заробляли на всьому, щоб прикрашати палац і парк, поповнювати їх колекціями. У «Романтичних руїнах» Харитоненко влаштував свічковий заводик і шампіньйонну грибницю. Стайня — для коней, для платних прогулянок і школи верхової їзди. Літні майстер-класи — за свій і казенний кошт. Акції компаній-добродійників витримані як качанівський антураж.

Повчимося в поляків. В якомусь там замку Потоцьких одночасно, лише в різних залах і кабінетах, відзначає день народження дружини посол іноземної держави (за все заплачено), малюють студенти (сплачують самі чи держава), проводиться екскурсія (квитки біля входу чи в агентствах)... І це ще не межа.

10. І десята, переможна «рамка» нашого «боулінга» — це робота з місцевим населенням. «Варяги» на такій відстані від Києва чи не приживаються, чи перестають бути киянами. Качанівка може розчинити в собі без залишку, а може й підняти. Охорону можна набрати з місцевих, можна — із парафієвських, можна привозити зміну розвозкою з Ічні. Але керувати охороною, а не танцювати під її дудку! І все зводити до того, щоб працівники і сусіди із села розуміли: у процвітанні заповідника — їх єдиний шанс на гідне життя. Не сьогодні, не завтра, а в перспективі життя твого, твоїх дітей і дай, Боже, онуків. Не «ліс» — а парк, не «панщина» — а спільна справа, не «ми» й «вони» — а лише «ми».

* * *

От такий боулінг виходить.

Легкої вам руки, пане десятий директор. І прихильності живих і мертвих, у Качанівці й над нею сущих.