Якби скласти список артистів, розташувавши їхні прізвища за примхою настільки популярного сьогодні Його Величності Рейтингу, перший рядок зайняв би Богдан Ступка. І проти цього заперечень немає, навіть якщо залишити за дужками його офіційні регалії — народний артист України, народний артист СРСР, академік Академії мистецтв України. Він просто Лицедій. І велика літера тут цілком доречна. Бог був настільки щедрий, заклавши в його акторську природу одчайдушність і розум, поставу і безмежну сміливість, що, здається, немає образу, який він не зміг би втілити. Від Тевьє (незабутній зоряний спектакль «Тевьє Тевель») до шекспірівського короля Ліра, від брехтівського Артуро Уї до незабутнього Панаса Івановича («Старосвітська любов»). Від нещодавно народженого на франківських підмостках Зигмунда Фройда до пластичного царя Едіпа, вирішеного в неповторній манері Роберта Стуруа. Кількість ролей, зіграних у театрі Богданом Ступкою, перевалила за 100, а в кіно актор перейшов 50-й рубіж. Створені ним образи через його потужну енергетику неповторно запам’ятовуються. Кінорежисери — від Єжі Гоффмана до Павла Чухрая та Дмитрія Месхієва — вважають за честь працювати з ним. Володар численних премій, людина невгамовної енергії та фантазії, спробувавши себе в ролі міністра культури, очолив свій улюблений Театр імені Франка. І за короткий час не лише встиг його обладнати найсучаснішою апаратурою, а й, не слухаючи глухого хору незадоволених, шукає та запрошує до театру для постановки кращих режисерів. Добре, що на ім’я Богдана Ступки «злітаються» і спонсори, і зірки світового театру.
При цьому Богдан Сильвестрович уміє щиро радіти успіхам колег, а потрапивши на фестиваль (я спостерігала це на «Кінотаврі»), з цікавістю дивиться всю програму, намагаючись нічого не пропустити. Продовжує навчатися.
Він багато працює і мало спілкується з пресою — життя розписане по хвилинах, а робота, як він вважає, свідчить сама за себе. Ексклюзивне інтерв’ю з ним — неоціненний подарунок.
— Богдане Сильвестровичу, розпочнемо не з вас, а з театру, вірніше, із його майбутнього. Що, на ваш погляд, відбувається нині з українською театральною школою?
— Не треба її оплакувати, можу сказати, що акторська школа непогана. Два роки тому був чудовий педагог у Дніпропетровському театральному училищі — Неллі Михайлівна Пинська. Вона випускала дуже сильні курси, але вони якось не потрапляли до Києва. Я дозволив собі ризикнути: взяв чотирьох акторів із цього училища. Чудові хлопці. Три хлопці й одна дівчинка. Стежу за ними, думаю про них. Вони постійно в роботі. З нашого театрального інституту запросив нинішнього року шість чоловік. Школа непогана. Випускники цієї школи працюють і в Москві. Взяти хоча б режисуру — Саша Ануров закінчував Київський театральний інститут, потім працював в Анатолія Васильєва, ставив спектаклі в Європі, і в нас поставив «Буквар світу». Його батьки працювали в Російській драмі. Нині він готується ставити «Наталку Полтавку». Ми хочемо, щоб молодь пішла на цей спектакль. Проект разом з Олегом Скрипкою.
— Мюзикл?
— Так, це буде мюзикл. Музика Лисенка, однак, у сучасному опрацюванні. В центрі сюжету любов літнього чоловіка до молодої дівчини... Ануров каже, це український Набоков — «Лоліта». Адже тема яка актуальна! Згодом «Наталка Полтавка» обросла якимись традиціями, і ми вже маємо той продукт, що маємо. А українська театральна школа є. З дуже гарними педагогами. Я взяв у Зимньої Валі Таню Шляхову. З Харкова — Міхіну, Зубкову, Ребрика... Треба враховувати, до якого режисера артист потрапляє, як він бачить усе тощо. Я закінчував дворічну театральну студію при театрі М.Заньковецької. Керівником курсу був Борис Хомович Тягно — прямий учень Курбаса. Йому 23 серпня виповнилося б 100 років. Це великий педагог. Я був на його могилі у Львові, ми пом’янули його, потім обійшли всіх колег. Згадався дипломний спектакль, який ставили чудові режисери Анатолій Аркадійович Горчинський та Анатолій Олександрович Ропінштейн. «Місто на зорі». Курс наш був просто чудовий.
— Ми самі часто винні в тому, що знижено планку людського сприйняття.
— Глядач отримує те, що він хоче.
— Сьогодні зростає нове покоління театралів, зростає на тому, що йому «згодовує» комерційний театр. Самі виховуємо таку публіку. Які, у такому випадку, перспективи розвитку театру?
— Театр має відчути час. Це дуже складно. Деякі режисери не розуміють, що таке сучасність. Усе, що відбувається в житті, люди вже проходили. Просто з’явилися мобільні телефони, космічні кораблі, відео... Та завдання мистецтва, особливо театру, — людина. А якщо людина думає, що вона має мобільний телефон і моральні якості їй не потрібні, буде трагедія — скрізь необхідна культура. В економіці, юриспруденції, міліції та будівництві — скрізь. Театр не вирішує проблеми, тільки ставить питання. Нині люди повертаються до театру. От ми зробили «Буквар світу» Сковороди. Сковорода — великий філософ. І найцікавіше — на цей спектакль із задоволенням приходить молодь. Адже це філософські сентенції. Чи не це вирішення проблеми — не упустити підлітків?
— Ви поставили дуже високу планку, запрошуєте сильних режисерів, у репертуарній політиці дуже послідовні, йдете від класики. Приклад тому останні роботи — Едіп, Фройд...
— Для мене Зигмунд Фройд — біла пляма. Його забороняли. Потім стали з’являтися якісь книжки. І ми вже розпочали самостійно читати та орієнтуватися. Коли Григорій Гладій запропонував цю тему, я за неї вхопився. Потім довідався, що Фройд народився в Україні, що його друг Іуда теж народився в Україні. Хто такий Фройд? Що таке психоаналіз? Чи може людина бути відвертою до кінця? Крім того, мене завжди цікавив шлях до Бога. Фройд був атеїстом. Та все одно прийшов до Бога. Це дуже важлива штука. Стільки всього ще хочеться зробити. У мене, приміром, немає «Оскара». Хочу «Оскара» отримати!
— За що?
— За що-небудь.
— Не уявляю вас поза роботою.
— Мріяв завжди бути рантьє. Щоб у мене був маєток, а мені надсилали б гроші. Люблю подорожувати. А все життя працюю.
— Чи завжди ви були перебірливими щодо ролей?
— Данченко часто казав: «Ну, треба там тобі вийти, для театру треба». І я йшов на це. Тому що був при ньому. Та він нас не балував. Завжди була конкуренція. Це нині популярний артист вважає, що він має бути одним-єдиним. І ходять, вмовляють його: може, ви це хочете зіграти?
— Наскільки нині серйозний комерційний чинник у театрі та у кіно?
— Якщо порівняти з іншими театрами, то в нас статус «національного» і якісь зарплати платять. У комерційному театрі можна більше заробити. Я не проти, щоб артист заробляв у кіно, в інших театрах, але не на шкоду нашому театру. Життя складне та важке. Раніше всі були однаково бідні, стояли в чергах. Той, хто хоче зніматися в кіно, у рекламах, грати в антрепризах, — будь ласка.
— Як позначається на внутрішніх стосунках у колективі те, що ви із сином задіяні в усіх спектаклях?
— Я граю в двох спектаклях — «Цар Едіп» і у Фройді. Далі збирався грати сам Гладій. Потім Остап набрав оберти, і Гладій його вибрав.
Не знаю, що кажуть у театрі. Мене це не цікавить. Головне, Остап довів, що він хороший актор. І я його не тягну за вуха.
— Ви живете роботою?
— Я ненавиджу роботу.
— Це правда?
— Ледачий (сміється), працюю над силу все життя.
— Навіщо ж так багато брати на себе? Ось ви граєте в театрі, у вас багато успішних ролей у кіно, працюєте на телебаченні...
— Ну, на телебаченні мене, напевно, не буде. Зараз дуже багато знімаюся в кіно.
— За такої «нелюбові» до роботи, навіщо вам потрібно ще й ТБ, «Мільйон» цей?
— Цікаво. Коли грає хтось, я теж граю, і теж не знаю, який результат буде. Я гравець, не ведучий. Та в мене дуже велике завантаження. Нині знімаюся в Дениса Євстигнєєва в комедійному детективі на «Мосфильме». Граю викладача ВДІКу. Зіграв дві психологічні ролі в «Водії для Віри» і в «Своїх», відразу почали пропонувати ролі генералів, міністрів. Не підходить — там немає долі. Відмовляюся. А за цю роль узявся. Вона зовсім інша. Моєю партнеркою буде Людмила Гурченко. Дуже цікава робота.
— У «Водії для Віри» ви долю зіграли більшу, ніж було написано в сценарії. В усіх характерах, долях, про які йшлося вище, все замішано на політиці. Вам це цікаво?
— Чи граю я гетьманів, президентів, генералів — це передусім людина. А політика — антураж, який цікавить мене остільки оскільки... Це сюжетна лінія.
— Навіщо вам, людині, яка може повелівати людьми в силу своєї органіки, дозволяти себе використовувати як міністра, як «групу підтримки» на виборах?
— Тож живу в цьому суспільстві. Чудово працював із Ющенком в уряді. Потім прийшов Янукович. Ми тісно працюємо з прем’єр-міністрами. Не хочу займатися політикою, але тут — змушений. Захищаю інтереси театру.
— Попрацювавши в уряді, вважаєте, одна людина може щось змінити?
— Може. Якщо встигне. Думав, створюватиму образ творчого чиновника. Були цікаві плани. Україна при мені потрапила на бієнале. Я вибив гроші. Відразу ж злетілися шуліки.
— Що передбачається цього ювілейного сезону в театрі?
— «Брати Карамазови» Достоєвського. Ставить Юра Одинокий. Ступка не задіяний. Знайшов у Франції одну емігрантку, яка написала «Сентиментальний круїз». Ще ставимо казочку про Монтеккі й Капулетті. Про Соломію Крушельницьку буде спектакль. Індійський епос. «Наталка Полтавка». Приїде Някрошюс. Якщо домовимося, ставитимемо «Пер Гюнта» — пам’яті Данченка. І з Григорієм Гладієм хочемо спробувати поставити«Тіні забутих предків», які ніякого відношення, крім першооснови, до однойменного фільму Сергія Параджанова не матимуть. Можуть ще спонтанно виникнути якісь ідеї.
— Свого часу ви відмовилися поїхати до Москви. Що вас тут тримає?
— Мене туди не кличуть. Вже не кличуть. Звикли. Лише їжджу зніматися. А тримають корені, які підживлюють. Я не можу переїхати до Голлівуду, припустимо. Відчуваю: якщо переріжеш корені, може бути катастрофа. Мати моя тут, природа, мова. Зніматися ж, працювати — готовий їздити.