Блукаючий форвард. Режисер Роман Ширман: «Колись «Київнаукфільм» вирував. Сьогодні ця студія скидається на крематорій»

З дитячим кіно, як відомо, в Україні так само туго, як і з серйозним «дорослим» (крім ТБ-муві). Нещодавно режисер Роман Ширман (творець гучного фільму про Параджанова «Небезпечно вільна людина») презентував свою «Прикольну казку» — незвичайний дитячий фільм із Георгієм Делієвим у головній ролі (й оригінальною музикою Мілоша Єліча, який співпрацює з «Океаном Ельзи»). Нову картину вже запросили на кілька фестивалів. Попереду в неї прокатне життя. Роман Ширман в інтерв’ю «ДТ» розповів про драматичні перипетії, пов’язані з «Київнаукфільмом». Про свій гучний фільм, присвячений Сергію Параджанову… А також про те, чи потрібне комусь нині дитяче кіно у принципі.

«Назву фільму про Параджанова нам підказав Балаян»

— Ваше життя певний час було тісно пов’язане з «Київнаук­фільмом». Тільки долі самій студії не позаздриш…

—На слово «Київнаукфільм» у мене виникають тяжкі відчуття. Формально цей фільм було зроблено там. Однак реально він уже жодного стосунку до цієї студії не має. Колись студія вирувала. На ній знімали по триста-чотириста фільмів на рік. Це був Голлівуд. Ну не Голлівуд, але мурашник — точно. Тепер я туди навіть заходити не можу. Боляче. Раз на три роки опиняюся в цих стінах... Порожні холи, схожі на крематорій. Випадкові люди тиняються, як тіні. У декому з них впізнаю своїх колишніх співробітників. Одній із таких зустрічей я й зобов’язаний фільмом про Параджанова...

Коли ми запустилися, мені дали кімнатку. У ній стояли поламаний телефон і продушене крісло. Знімальну апаратуру потрібно було орендувати. Монтажну — десь шукати. Те, що раніше можна було назвати добрим устаткуванням, давно стало непридатним, застаріло. В основному все списали й викинули. Через цю студію офіційно йшли гроші. Так вирішило Міністерство культури. На фільмі — державна марка. Вона мені дорога як пам’ять. Була студія, і дуже прикро, що вона впала від першого віяння нового часу.

— Чи не дивно, що такий розкручений бренд, як «Київнаукфільм», у нові комерційні часи виявився нікому не потрібним?

— Нині студія могла б стати основою, якби зголосилися зацікавлені продюсери. А ті менеджери, що на ній залишилися, її тільки добили.

Ну а коли кажуть про колишню славу «Київнаукфільму», то я це слово на дев’яносто відсотків пов’язую із Феліксом Соболєвим. Уперше я усвідомив, що він справжній класик, коли ще навчався у ВДІКу. Нам тоді щосереди і щоп’ятниці показували фільми Фелліні, Антоніоні, Бертолуччі. У ці священні дні ми займали місця заздалегідь. На вході юрмилося пів-Москви. В одну з п’ятниць, коли ми зайняли свої місця, вийшов на сцену якийсь чоловік і сказав, що обіцяного фільму не привезли. «Ми вам покажемо науково-популярний фільм київської студії!» У залі свист, тупіт. Пішла перша хвилина. Зал затихнув. На третій усі захоплено переглядалися. У фіналі була овація. Я її досі пам’ятаю. Багато хто потім підходив до мене (я був із Києва). Перепитували: «Це що, у вас у Києві таке прекрасне кіно знімають?». Я гордо відповідав: «Так!» А коли потрапив на студію, зрозумів, що це не в Києві так знімають. Так знімав Соболєв. Рівних йому не було. Це він знайшов драматургічний метод вести розповідь із допомогою експерименту. Ця форма примусила глядача співпереживати й чекати, що буде далі.

— Але без підтримки — у повному вакуумі — хіба він зміг би створювати свої фільми?

— Він не був скривджений. Хоч я бачив і ревнощі, і заздрість до нього. Безумовно, на студії тоді працювали талановиті люди. Там було з ким радитися і сперечатися. Головним редактором був надзвичайно інтелігентний Євген Петрович Загданський. Сценарист Аліков дуже глибоко вникав у кожен сюжет і тонко подавав його. Директор Борис Остахнович розумів, як багато різної дурні доводиться знімати, що таке замовлення і в яку гру грають. У Соболєва були послідовники — Олександр Роднянський та Анатолій Борсюк.

…Але прийшли часи, коли майже всі режисери стали блукаючими форвардами. І я зокрема. Кожен новий фільм я знімаю на різних каналах і на різних студіях. У роботі над фільмом про Параджанова, наприклад, мені багато чого підказав Роман Балаян. Він був справжнім другом Сергія Йосиповича. Одним із тих, хто не відвернувся від нього у тяжкий момент. А знаю багато псевдодрузів Параджанова. Тих, хто тепер б’є себе в груди... Та коли потрібно було допомогти... Тому я й прислухався до порад Балаяна. Роман Гургенович подарував назву моєму фільму: «Небезпечно вільна людина». Я йому вдячний за його ж фільм «Ніч у музеї Параджанова». Він мені здався дивним, не схожим на інші серйозні біографічні науково-популярні фільми.

— Ваш теж не дуже схожий...

— Зі сценаристом Сергієм Тримбачем ми вирішили діяти від протилежного, відмітаючи те перше, що спадає на думку. Хто в наших широтах не знає фільму «Тіні забутих предків»? Чи хто не знає, яка ноша дісталася Параджанову? Сидів, хворів, помер... Хоч це й цинічно, але цей джентльменський набір відомий усім. Мені хотілося розповісти про те, що мене найбільше в ньому вражає. А це божевільна фантазія, іронічний погляд на світ і повне неприйняття радянської влади. Мені хотілося, щоб фільм був як бризки шампанського. Щоб усі прийшли на перегляд зі скорботними обличчями, а пішли сміючись.

«Виробники серіалів відігруються на наших дітях»

— Мабуть, ви, як і багато режисерів-документалістів, теж мріяли про ігрове кіно?

— Я? Ніколи! Якби в мене була така мрія, я б уже щось зробив. Мені подобалося існувати на межі документального й пізнавального кіно. Коли починав, мені й на думку не спадало, що здорово було б потрапити на студію імені Довженка або на «Укртелефільм». Попри всю повагу до деяких метрів, котрі там працювали, я розумів, що більшість — штампують фільми про сталеварів. Але, працюючи півтора року над програмою «Сплеск культури», став помічати за собою дивну річ. Адже здебільшого мій фільм залежав від того, чи правильно я вибрав своїх героїв і наскільки зміг їх розкрутити. Вони мені щось розповідають, а я ловлю себе на думці: «Так, усе це може бути. Але було б цікавіше, якби тут із ним сталося не це або якби в цей момент мій герой вчинив інакше». Я тоді був одночасно режисером, автором сценарію і ведучим. Доводилося все робити швидко. Відчував, що впаду від утоми десь між монтажною й пультами. Але ще щось тямив і казав собі: «Стоп! Що ти додумуєш? Бавишся? Це ж чужа доля!». З іншого боку, мені було вже прикро, що я залежу від тих, хто мені трапляється.

— І ви вирішили відігратися на дитячому фільмі?

— Відігруються на наших дітях ті, хто робить усі ці серіали... І ті, які нас невтомно ними годують. Там продумано день у день оболванюють глядачів. До речі, народ і в літературі за чимось схожим потягнувся. Одного разу на Петрівці вирішив зазирнути не в ті кіоски, до яких зазвичай ходжу, а підійти туди, де народ товпиться. На прилавку в ядуче яскравих обкладинках прочитав якісь містичні назви «Крах долі», «Вогненне перехрестя». А люди жваво цікавляться, чи вийшла вже п’ята частина назви, про яку я гадки не маю. Розгорнув першу що трапилася... Підмети з присудками не узгоджуються. Однак здогадався, що так пишуть про велике кохання. Подумав: люди шукають щось таке, чого в них у житті ніколи не було. Вирішив зробити експеримент — написати книжку, в якій, як я приблизно здогадувався, має бути інтрига, чекання, ревнощі, розчарування, впізнаваний смисл у часі (тільки для інтелігентної публіки). Назву придумав — «Тепер я буду кохати тебе». Тираж сім тисяч. Видавець задоволений. Продається. Коли я написав цю книжку, остаточно зрозумів, що мені подобається вигадувати нісенітницю. Тут саме й зателефонувала продюсер Олена Фетисова і запропонувала: «Зробімо казку».

— Ганна Чміль одного разу обмовилася, що ви погодилися знімати дитячий фільм, за який не хотіли братися інші режисери через його непомірно малий кошторис.

— Вважаю, що в будь-якого режисера є вибір і два способи дій. Перший — чекати ідеальних умов. Може, мільярди почнуть давати й Міністерство культури стане надсилати лімузини під будинок... Я особисто не вірю, що настануть такі часи. Мій варіант — ризикнути. Кинутися в авантюру, розуміючи, що грошей може вистачити на чверть фільму.

Цей фільм я задумав як колаж. Мені подобається різна фактура. Може, вона нахабно з’єднується? Так задумано. З одного боку — це казка, з іншого — гра в казку.

«Для Делієва гонорар виявився вторинним питанням»

— Як вдалося домовитися з Георгієм Делієвим? Як він сприйняв пропозицію зіграти такого недалекого героя після серйозної роботи в «Настроювачі» Кіри Муратової?

— Коли я тільки починав працювати, Олена Фетисова запропонувала Делієва на роль військового міністра. Я з радістю погодився. Але, знаючи наші кошториси, дуже сумнівався, що це може статися. Думаю: він із Полуніним грає, літає в Бразилію. Але Олена виявилася геніальним продюсером: пропонуючи мені Делієва, вона вже отримала від нього згоду. Він читав сценарій. І той йому настільки сподобався, що питання грошей відсунулося на другий план. Він мені сподобався ще з дивним коконом у «Масках шоу». Я розумів, що він першокласний мім, клоун, актор. Але, зіштовхнувшись із ним на знімальному майданчику, був вражений, яка колосальна різниця між образом, який він творить на сцені, і особистістю. Той недалекий, неотесаний персонаж, котрого ми йому запропонували зіграти, не має нічого спільного з його людською суттю. Для мене зустріч із цим актором стала одкровенням.

— І все-таки задум зробити суто український дитячий фільм не вдався. На якому етапі до вашого проекту підключилася естонська сторона?

— Мені відразу запропонували знімати в Естонії. Там прекрасна натура. У них, на відміну від України, завжди було інакше ставлення до історичних замків. За ними стежили, вчасно реставрували, тому вони чудово збереглися. Не дивно, але й до природи в них дбайливіше ставлення. Там трапляються казкові куточки. Все це межує з цивілізацією й чистотою. До того ж там і послуги дешевші. Без їхньої допомоги ми б фільм не витягнули.

— Якою може бути прокатна доля цієї картини? Скількома мовами її дубльовано?

— Прем’єра українською мовою вже відбулася. Готуються російський і англійський варіанти. Фільм пройде в Україні у кінотеатрах. Їх не так багато. А дитячих фільмів мало.

Щодо нинішньої ситуації в прокаті у мене своя теорія. Але боюся, вона не реалізується. Я вважаю, що дубляжу взагалі бути не повинно! Внизу мають іти субтитри. Коли я був в Естонії, перед сном умикав телевізор. Там ішли чудові англійські, французькі, американські фільми мовами оригіналу з естонськими субтитрами. І це при тому, що ми добре знаємо, як прибалти ще в радянські часи бережно ставилися до своєї культури й мови. Правда, у них є один виняток. Якщо це дитячий фільм, він має бути переозвучений: діти швидко не читають.

Я намагаюся зрозуміти логіку. Приміром, є вже фільм, у якому Ж.Депардьє розмовляє російською мовою, а внизу — українські субтитри. По-моєму, тоді він повинен говорити французькою мовою. Одного разу на фестивалі «Молодість» ішов фільм «Париж — любов моя» французькою мовою. Усі сміялися, аплодували. Постає запитання: хто з тисячного залу не зміг прочитати субтитри? Чому всі отримали задоволення? Тому що актори грають не тільки обличчям, вони й голосом щось роблять. А в нас один і той самий актор двадцять п’ять фільмів озвучує одним голосом.