БЛАГА ВІСТЬ ІЗ ПЕРЕСОПНИЦІ

ХVI століття. Час збуреного, неприборканого підйому людського духу, потужного cплеску енергії самоствердження особистості, зухвалих відкриттів у всіх сферах знань. Час руйнації непорушних, здавалося, підвалин середньовічних догматів церкви. Час злету.

Відродження — значеннєвий стрижень, домінанта епохи.

Могутність імперій у ХVI столітті зміцнюється самовладдям монархів:

— Генріха VIII на британському престолі змінює Єлизавета I Англійська, і півстоліття правитиме в інтригах і славі;

— Порта будує мечеті на славу аллаха і Селім-хана, постійно й повсюдно мечем стверджуючи свою виняткову войовничість і переможну силу;

— Франциск I іменним указом вводить у державне користування французьку мову замість загальнозрівнювальної папської латини;

— Іспанія розширює своє морське панування на нововідкритих континентах, прокладаючи шлях глобальній політиці;

— у Москві на царство вінчається юний цар Іван, якого народ назве Грозним, і це ім’я буде заслуженим.

Вогнища інквізиції, работоргівля, дикість, зашкарублість, жадібність, сморід повальних епідемій — повсякденне середовище для проростання геніальних провидницьких відкриттів законів світобудови і нових континентів, для видатних творів мистецтва, зокрема музики, архітектури.

В одні й ті ж роки на європейській землі живуть і працюють Коперник і Маккіавеллі, Томас Мор і Леонардо да Вінчі, Пітер Брейгель і Тиціан, Мішель Нострадамус і Мішель Монтень, Еразм Роттердамський і Рафаель Санті, Томас Мюнцер і Мікеланджело Буонаротті, Лукас Кранах і Жан Кальвін, Мартін Лютер і Христофор Колумб, Максим Грек і Франциск Скорина...

Трудами видатних просвітителів Біблія перекладається «низькою» німецькою й англійською мовами — стає доступною широким народним масам. Вільнодумства вже не приборкати, не зупинити: ні терором інквізиції, яка відстоює право церкви на монопольне володіння істиною, ні силою королівської влади.

З серпня 1555 року по серпень 1561-го в Пречистенському Святої Трійці православному монастирі на Волині перекладалося з грецької і писалося перше вітчизняне рукописне Євангеліє, відоме як Пересопницьке. Його збережено до наших днів і зберігається воно у фондах Інституту рукописів Академії наук України в Києві.

На руїнах
князівського граду

На високому місці біля злиття річок Стубли і Горині на Волині стояв у ХVI столітті скромний православний Пречистенський монастир, іменований ще Пересопницьким. Це ім’я дане було обителі за назвою стародавнього княжого граду, що розташовувався в минулому саме тут. Княжі поселення того періоду будувалися всюди приблизно однаково, суворо притримуючись принципу ландшафтного домінування: замок на високій горі, оточений оборонними спорудами, ровами, валами, стінами, і посад між містом і берегом ріки. Переспа — земляний оборонний вал, звідси, на думку істориків, і походить назва міста. Пересопниця будувалася на землях Київського князівства (тепер це Рівненська область) для удільного господаря в період дробіння княжих володінь — сини в сім’ях Ольжичів і Мономаховичів підростали, вимагали власних наділів.

1149 року, заволодівши Києвом, тобто вкотре порушивши княжі домовленості, клятви і цілування хрестів, Юрій Долгорукий посадив у Пересопницю свого сина Гліба, потім молодшого Андрія. Пізніше Пересопниця належала галицькому князю Данилу Романовичу. А вже 1227 року місто входить до складу Луцького князівства. Спустошливі набіги, численні війни виснажують князівський град, він поступово втрачає своє значення. Вали обсипаються, заборола старіють, стіни валяться. Литовський князь Любарт, який отримав при хрещенні ім’я Дмитро, заволодів уже колишньою славою міста, на місці посаду якого під замком гніздиться невеличке сільце. Тут і засновано монастир Пречистої Трійці, який називали ще Пересопницьким.

У середині ХVI сторіччя у Пересопниці було перекладено і написано перше наше Євангеліє. Цей подвиг віри і духу вчинили архімандрит Пересопницький Григорій і протопіп Саноцький Михайло Васильович. Ми нічого про них не знаємо, крім того, що вони самі залишили в стислих супровідних словах приміток до праці свого життя. Їхній твір — пам’ятник епохи Відродження — цілком законно посідає особливе місце в галереї національних скарбів поруч із Геннадієвою біблією, першодрукованими інкунабулами Івана Федорова, із книгами доктора Франциска Скорини.

Що означало в ХVI столітті на острівці православ’я в оточенні поширюваного католицизму задумати, розпочати і здійснити такий грандіозний проект, як переклад і написання повного зводу чотирьох Євангелій? Хто міг підняти таке, зібрати воєдино, знайти потрібні матеріальні та людські ресурси?

Зрозуміло, що син протопопа чи навіть батька-настоятеля монастиря не могли б самостійно підготувати, спланувати і здійснити подібне. Це стало можливим лише за допомогою людей заможних і добрих християн із місцевих можновладців, які побажали неодмінною умовою своєї участі абсолютну анонімність. І хочеться вірити, що не тільки через страх.

Пергамент
і очеретинка

Аби уявити собі рукописне Чотириєвангеліє, достатньо знати: лише листів пергаменту для виготовлення цього фоліанта знадобилося 482. Не кажучи вже про чорнило, фарби, золото й інші вихідні матеріали.

Пергамент — це особливим чином вироблена шкіра ягнят чи телят, яку спочатку вимочують у спеціальних розчинах, очищують, висушують і потім ретельно вишкрібають наждаковим каменем до необхідної товщини та гладкості. Назва походить від міста Пергама, де ще в другому столітті до нашої ери виробництво листів із козлиних і ягнячих шкір досягло значних успіхів. Звідси листи розвозилися по містах Європи і приносили торговцям чималий дохід. Найтонший і найретельніше вироблений пергамент називався веленевим, коштував дуже дорого і використовувався для написання королівських і герцогських грамот, указів, церковних документів і важливих постанов. Такий пергамент фарбували в пурпур чи фіолет. Дуже значні й дорогі книги виготовлялися з пергаменту, котрий вирізнявся давно поміченою властивістю відмінно зберігатися століттями, не втрачаючи первісних фарб і форм.

Писали на пергаменті чорнилом — спеціально приготовленим водним розчином закисів солей заліза та дубильних речовин. Або різноманітними фарбами: гуашевими чи клейовими. Здавна рукописні книги оздоблювали барвистими орнаментами, вигадливими буквицями та мініатюрними картинками найтоншого листа. Обріз книги нерідко зафарбовували в самостійний колір або золотили — і для краси, і для більшої цілості.

Звичайні глави і зачала всіх чотирьох Євангелій написано на полях червоним чорнилом, «чорнописані глави» — відповідно чорним. Всі титли — золотописані, тобто прописані клейовою фарбою на сухозлітнім золоті. При цьому особливу увагу варто приділити й тій обставині, що кожне Євангеліє відкривається мальовничою сторінкою — барвистою мініатюрою, що складає широкий рослинний орнамент рамки і зображення відповідного євангеліста. Матвію книгу з хмар подає ангел. Марку — орел. Луці, оточеному книгами, ще одну подає телець. Іоанн диктує учню Прохору, а книгу їм подає лев.

Остання з мініатюр, дуже соковита колоритно, примітна ще й тим, що ніби зливається з образом самих пересопницьких перекладачів і писців. Так само, як Іоанн і Прохор, Григорій і Михайло сиділи в одній келії і п’ять років день у день, схилившись над сторінкою, виводили літери Євангелія. Хто малював мініатюри, достеменно не відомо. Але немає підстав гадати, що перекладачі замовляли їх якомусь відомому майстру — у картинках дуже багато очевидної місцевої принадності і безпосередності. Добір квітів і рослинних мотивів, єдиний для всієї книги, теж красномовно свідчить про Пересопницьке походження мініатюр. Більше того, варто звернути увагу на обличчя зображених євангелістів. Не виключено, що в них відбито портретні риси переписувачів і перекладачів Пречистенського монастиря. Образи позбавлені звичайної в таких випадках пригладженості, узагальненості, трафаретності. У мініатюрах все конкретно: і підставка під ногами, і стільниця, і чорнильниця, і те, чим писалося Євангеліє.

Це дуже важлива деталь. Оскільки пташині пера крихкі й ламкі, професійні переписувачі використовували для роботи патик — по-особливому заточене стебло очерету, що водиться по болотах. Варто підкреслити, що пересопницькі писарі були майстрами своєї справи: всі півтисячі листів пергаменту заповнені неймовірно чітким, чистим, красивим почерком певного розміру, натискування і кольору.

Хрест першопрохідників

Однак технічний бік справи, хоч і цікавий сам по собі і привабливий для дослідника своєю багатогранністю, у даному випадку, безсумнівно, другорядний. Бо створення рукописного Євангелія — це не тільки і не стільки послух, щоденна багатогодинна праця, а й високий духовний подвиг.

Зупинимося на особливостях першого перекладу Євангелія, на проблемах, пов’язаних із ставленням офіційної церкви до священних книг «простою мовою», до історичних парадоксів, які очікували першопрохідників в галузі перекладу.

Тут не станемо зачіпати глибини староєврейські, грецькі, церковнослов’янські. Ми в ХVI столітті. І вже є приклад перекладу Біблії німецькою мовою.

Мініатюрні книжки Лютера, надруковані в друкарні Лукаса Кранаха, із його ж гравюрами та коментарями перекладача, розходилися величезними як на той час накладами. Низька ціна робила їх доступними всім городянам, ремісникам, орачам. «Низька» німецька мова, якою книги були написані, — та ж мова повсякденного спілкування в полі, у шинку, на ярмарку і на сповіді, — робила Біблію ближчою, зрозумілішою. Мартін Лютер своїм перекладом викликав обурення охоронців підвалин католицької церкви, він замахнувся на найважливіше в церковній владі — на незаперечність, непорушність авторитету, слова вимовленого з амвона.

Його кляли, гнали, засуджували. Та правота його протесту сформувала широку народну підтримку і матеріалізувалася в лютеранську протестантську гілку християнського віросповідання.

Під явним впливом справи Лютера почав друкувати глави своєї «Біблії руської» доктор філософії Краківського університету і доктор медицини Падуанського університету Франциск Скорина. До Скорини Біблія в нашій Батьківщині існувала лише церковнослов’янською та грецькою мовами.

Зрозуміло, що ні Русь Литовська, ні Русь Московська не вітали перші паростки вітчизняного друкарства Скорини. У Віленській друкарні доктору Франциску вдалося надрукувати 1525 року лише дві книги. Потім грандіозна пожежа, що знищила більшу частину міста й інші злигодні відвернули Скорину від великого просвітницького подвигу.

Він сидів у борговій в’язниці. Його книги забороняли і спалювали. Після Люблінської унії 1569 року просвітницька праця Скорини стала просто обурливо антидержавною. З іншого боку, і Русь відгородилася від книг Полочанина за приписувану кревність із Біблією Лютера.

Дата смерті Скорини невідома. Вважається, що він прожив шістдесят років і залишив цей світ 1551 року. Що вельми і вельми символічно, бо саме в ці самі роки в Пересопницькому Пречистенському монастирі вже вели підготовчі роботи до перекладу і написання першого руського Євангелія, — тобто позначається пряма естафета і спадкоємність традиції просвітництва на отчих землях.

Михайло та Григорій працювали самозабутньо, плати за свою працю ніякої не вимагали й не одержували. П’ять років день у день двоє подвижників віри, схилившись над листами пергаменту, виводили літеру за літерою. Чи поставало у них питання — навіщо, власне? Задля чого? «День і ніч молилися лише про те, щоб Господь сподобив бачити справи сеї кінець, — пишуть вони. — І почитати в ній написані письмена».

Серпня місяця 29 дня року 1561 у монастирі на високому місці біля злиття Стубли і Горині закінчено було писання чотирьох Євангелій.

Доля цієї книги втілює в собі долю всього народу нашого, нелегку, але праведну.

Шлях Книги

Вже 1630 року Пересопницький монастир стає єзуїтським колегіумом. Зрозуміло, що до того разом із православними ченцями, що втікали на схід від окатоличення слов’янських земель, а може і в кареті заможного богобоязливого і свідомого обивателя, було вивезено і Чотирикнижжя. Усвідомлення цінності Євангелія асоціювалося з відстоюванням природного права на власну мову, власну душу, власну віру, за які наші предки ніколи не шкодували життя.

І все сімнадцяте століття Пересопницьке Євангеліє послухом вірних ченців і стараннями чесних громадян перевозилося і переховувалося, як реліквія, як символ віри, як слово правди. Його читали священики, слухала паства, і воно діяло сильніше за інші заклики чи переконання — адже Бог говорив із народом його рідною мовою.

На початку Північної війни 1701 року Пересопницьке Євангеліє спливає з півторастолітнього небуття: гетьман Іван Мазепа приносить його в дарунок Переяславскому єпископському престолу. Дарчий напис зроблено писарською рукою на старому пергаменті. Таким чином, у долі Пересопницького Чотирикнижжя гетьман Мазепа відзначений документально. Саме старанням Переяславської кафедральної братії підказано було належне оформлення Євангелія за рахунок гетьманських пожертв на відновлення храму.

1837 року Пересопницьке Євангеліє було знайдено Осипом Бодянським.

Осип Максимович Бодянський (1808—1877), славіст, який закінчив філологічний факультет Московського університету, навчався (1825—1831) у Полтавській семінарії, де його однокашниками були Андрій Козачковський і Ігнатій Павлович Житецький, друзі Шевченка. Син Житецького Павло Ігнатійович (1856—1911), бувши членом-кореспондентом Академії наук, надрукував 1876 року в Києві книгу «Опис Пересопницького рукопису». Сам же Осип Максимович став знаменитим після того, як, закінчуючи університетський курс, поїхав на батьківщину, і в Переяславі в бібліотеці духовної семінарії йому показали два пергаментні Євангелія. Бодянський описав їх у своєму звіті міністру освіти: «Писано найпрекраснішим великим уставом, дуже гарним чорнилом, усіх листів у ньому 482. Це єдиний пам’ятник перекладу всіх чотирьох Благовістій Південноруською (малоросійською, русинською, українською) мовою».

Те, що Бодянський поїхав у Переяслав не випадково і звернувся саме в семінарську бібліотеку із наміром виявити там щось видатне, підтверджує збережений в архівному фонді Київської духовної академії «Каталог казенних книг бібліотеки Полтавської духовної семінарії», складений у 20-ті роки ХІХ століття. У розділі «Б» каталогу — «Бібліотека російська» читаємо:

«1. Четверо-євангеліє. Писане на пергаменті. 1568 р. у малиновому оксамиті.

2. Четверо-євангеліє. Писане на пергаменті. 1561 р. у зеленому оксамиті».

Як ми пам’ятаємо, Осип Максимович зовсім недавно, саме в роки складання каталогу, навчався в цій семінарії і не міг не чути про те, що в тамтешній бібліотеці зберігалися два унікальні примірники рукописних Євангелій. Вочевидь, як і всі семінаристи, він мало значення надавав такій обставині життя, як перебування в одній будівлі із пам’ятником ХVI століття. Проте, ставши молодим ученим, Бодянський по-іншому глянув на книги, що зберігалися в бібліотеці, і відкрив світу Пересопницьке Євангеліє. Саме воно значиться під номером два — у зеленому оксамиті.

1842 року Бодянський уже став професором кафедри слов’янської літератури. 1845 обраний секретарем Московського товариства історії та старожитностей російських. Редагував періодичне видання цього Товариства — знамениті «Чтения». За редакцією Бодянського надруковано було, зокрема, «Літопис Самовидця».

Саме з опису Осипа Бодянського в його повідомленні міністру і починається, власне, наукове освоєння й усвідомлення феномена Пересопницького Євангелія.

Сучасна польська енциклопедія «Ведза о ксенжке» («Знання про книгу») відводить цьому неабиякому пам’ятнику цілу сторінку. Свою кваліфіковану інформацію автор статті підсумовує жалем, що книга досі недоступна читачам і не видана факсимільним способом. Все це на сьогодні так. Гнітюче становище недоступності раритету погіршує той сумний факт, що багато людей навіть із вищою гуманітарною освітою взагалі нічого не чули про Пересопницьке Євангеліє.

Книга, породжена в середині ХVI сторіччя, збережена стараннями безвісних героїв і подвижників, по праву стала часткою національного духовного скарбу всіх слов’ян, невід’ємною складовою нашого минулого, нашої живої історії і нашого сьогодення.

Саме на Пересопницькому Євангелії тримає руку Президент України, коли дає народу присягу на вірність. Для цього раз на чотири роки книгу витягають зі сховища.