Бієнале у Венеції: сміття Анголи і Папський престол

У Венеції вирують традиційні пристрасті навколо такої ж традиційної бієнале - однієї з головних арт-експозицій планети Земля. Експерти відзначили "Золотим левом" найкращий національний павільйон, представлений Анголою. Величезний інтерес викликає експозиція Ватикану. Український проект, судячи з реакції суворих цінителів, теж не пасе задніх.

55-та Венеціанська арт-бієнале - Автодор сучасного мистецтва - завершила свій стартовий пробіг, так зване вернісажне прев'ю. На цей час виставку дивляться куратори, художники, критики, галеристи. І поспішають винести свій вердикт: куди рушить у найближчі два роки contemporary-art? Потім цей найстаріший (і досі ще впливовий) арт-ярмарок з репрезентацією національних поглядів на мистецтво і професійне кураторське бачення залишають публіці. Яка мало що розуміє, але покірна бренду бієнале.

Нинішнього року наймолодший за всю історію бієнале куратор - Массіміліано Джіоні - запропонував осмислити мистецтво як "енциклопедію знань" і порефлексувати на тему непідйомності масиву contemporary-art.

Ідея накопичення, жадоби до пізнання та спроби його структурувати - настільки іронічна, як і безуспішна. Вона підказана Джіоні роботою італійського емігранта Маріно Ауріті, чий "Енциклопедичний палац" 1955 р. куратор знайшов в Американському музеї народного мистецтва в Нью-Йорку.

Ауріті задумав зібрати під дахом "палацу з'їздів на Капітолійських пагорбах" найвидатніші досягнення людської цивілізації. Але цей утопічний проект мета-музею зберігся лише в макетному варіанті. І він прикрашає початок кураторської експозиції в стінах колишнього венеційського військового Арсеналу.

Музейна Венеція (до речі, вічний конкурент бієнале) чудово вписується в концепцію "Енциклопедичного палацу". Так, цими днями на дорозі до двох головних локацій виставки - Арсеналу і Джардіні - головною перешкодою була виставлена в Палаці дожів "Олімпія" Мане. Та й сам вердикт 2013-го щодо національних проектів, чимало яких окуповують палаццо по всьому місту, підтвердив цю вічну дифузію і суперництво.

Так, найбільш провокаційним і вдалим, на думку журі, виявилося вторгнення в "золоту старовину" дебютного павільйону Анголи. Власник "Золотого лева" за найкращий національний проект розмістив свою експозицію, а це - стоси видрукуваних плакатів-сувенірів, в інтер'єрах ренесансної колекції Вітторіо Чіні. Міністр зв'язку при останньому кабінеті Муссоліні й один із найвпливовіших бізнесменів венеційського регіону в період фашистської окупації нарівні з графом Вольпі (одним із засновників Венеціанського кінофестивалю) мав славу великого поціновувача мистецтва!

У такому амбіційному місці ангольські куратори роблять спробу перефокусувати глядацьку увагу. Від стін з П'єро делла Франческа - на артефакти урбаністичного сміття рідної Луанди в серії фотографій Едсона Шагаса "Знайдене, але не торкнуте". У мінімалістичній манері Шагас поетизує викинуті у п'ятимільйонному мегаполісі речі.

А той, кому недосить художніх знімків, вирушає під дах палацу Чіні, щоб доповнити враження невеликим екскурсом у сучасне ангольське мистецтво під патронатом тамтешнього міністерства культури.

Дивний сам факт: на бієнале преміювали країну-дебютанта! Серед 10 новачків уперше взяв участь у бієнале і Папський престол. Саме так нарікає себе павільйон Ватикану, що вирішив налагодити діалог між релігією та мистецтвом.

Діалог, прямо скажемо, ведеться з помосту. Проект програмовано повчальний. Чотири секції робіт озаглавлені не багато не мало - "Першопричина". Так само називається основна інтерактивна робота міланців Studio Azzurro: велетенські відеополотна з метушливими людьми оживають із допомогою доторків. Викликаний теплом глядацької руки відеоперсонаж розповідає свою історію - або вербально, або жестами.

Услід за цією грою куратор павільйону, за сумісництвом - директор найбагатших ватиканських музеїв Антоніо Паолуччі, пропонує завмерти перед чорно-білими фото "Руйнування" Йозефа Куделкі.

У пролозі престольного проекту - римейки Сікстинської капели від римського художника Тано Феста. А в епілозі - кімната "Відтворення" з "картинами" Лоуренса Керролла (найцікавіша з яких - це шмат льоду в скляній рамі, розтанути якому не дає вбудована холодильна система).

Бієнале не зраджує свого розмаху. І, попри легку тінь кризи, тут, як і раніше, розбігаються очі.

У Російському павільйоні, наприклад, сліпить золото "Данаї". Московський концептуаліст Вадим Захаров препарує античний міф і заливає грошовим дощем (одиниця - "даная" з вигравіюваними збиткуваннями "любов", "свобода", "єднання", "правда").

Румунський проект "Нематеріальна історія бієнале", на мій смак, - найбільш захоплюючий. У зовсім порожньому павільйоні грається багатогодинний перфоманс. Своєрідний каталог знакових робіт за більш ніж столітню історію бієнале. П'ятеро акторів періодично "виходять" із натовпу глядачів. Оголошують назву та рік виставки. І впродовж кількох хвилин показують, що таке ретроспектива Модільяні 1930-го, Джеффа Кунса -90-го або "Останнє повстання" групи AES+F - у Російському павільйоні 2007-го.

Несподіваний експеримент з обміну будівлями зробили два давніх конкуренти з обойми топ-павільйонів - Франція й Німеччина. Спроба довести, що "не місце прикрашає", взагалі-то, вдалася. Бо Равель у Французькому павільйоні (в помпезних німецьких стінах) однак ніжний і нескінченно ліричний. Такими, у принципі, й запам'ятовуються французькі проекти на бієнале. А Німецький павільйон козиряє Ай Вейвеєм. Вони завжди на боці уражених.

Одна із сильних (у прямому сенсі) - звукова інсталяція в Польському павільйоні, для якої на вході видають бервуха. Дзвін двох саморобних дзвонів із максимальним примноженням вібрацій включає в процес сприйняття насамперед тіло, перевіряючи такою музичною дисгармонією теорії нескінченної фізики Джуліана Барбура.

Складнощі концептів інколи валяться абсолютною наївністю національних репрезентацій. По-своєму цей треш милий. Коли, наприклад, Єгипет у своєму приміщенні малює на стінах наскельний живопис і виставляє позолочені модернізовані саркофаги.

Можна порадіти, що Український павільйон уник такої порочної ідентифікації. Хоча б у самій експозиції. Але відкриття проекту "Пам'ятник пам'ятнику" на одній із найгаласливіших площ (перед мостом Академії) все одно не обійшлося без вінків та шароварів. Втім, цей фолк-флер, як і безладна організація павільйону (несвоєчасна доставка матеріалів, що доводила художників до стресів), - на совісті чиновників українського Мінкульту. Інакше, очевидно, там свою діяльність і не мислять, вважаючи, що ощасливили молодих у головному - делегували їх у Венецію.

Українські роботи здебільшого вже відомі вітчизняній публіці. Але їхня присутність на бієнале дає привід без ніяковості запрошувати гостей у рідний павільйон. Це заголовний проект Жанни Кадирової "Пам'ятник пам'ятнику" - монумент із кахельним "простирадлом", що чекає "відкриття", який став частиною міського середовища Шаргорода. Для бієнале Жанна зробила відеодокументацію життя своєї роботи. І впакувала її в голографічні інсталяції.

Тему пам'ятника підхоплює відео Миколи Рідного, який задокументував знесення радянської скульптури в Харкові.

А ось роботи Гамлета Зіньковського - знамениті портрети в сірникових коробках і кулькові малюнки серії "Наодинці з собою" - вибиваються із загального контексту павільйону. Вони все ж таки більше вписані в лейтмотив "Енциклопедичного палацу". Так чи інакше, та український слід на 55-й бієнале виявився закінченим.