Берлін, сторінки щоденника (64)

«Проза – це хода, а поезія — танець», — так одного разу, десь і колись, зажартував Поль Валері. Я про це його стрибуче означення не знав би й донині, якби воно не стало гаслом для нашої останньої (а для мене — таки дійсно вже останньої, перед поверненням додому) берлінської імпрези. Йшлося про те, що кожен літературний стипендіат повинен представити одне велике поетичне ім’я зі своєї країни — таке, що вважається культовим, сакральним, визначальним, унікальним тощо. Акція мала назву «Вшанування поетів Європи». І не обов’язково мертвих. Головною передумовою стало те, що це видатне ім’я не повинно бути знаним у німецькомовному просторі, це має бути цілковите відкриття і культурний шок.

У нас в Україні такими іменами хоч греблю гати. Хоч кого назви — для німецькомовних читачів суцільні відкриття. Було б лише бажання відкривати.

Я вибрав Антонича, інтерес до якого в Німеччині спровокований «Дванадцятьма обручами». Спершу мені не вірили, що він справді колись жив на цьому світі. «Він жив, — запевняв я у відповідь. — Він був хрущем і жив на вишнях». Це заплутувало їх ще більше.

Тоді я вибрав перших п’ятнадцять Антоничевих віршів, і Марія з Відня зробила німецькі підрядники. «У мене хлопець із Центральної України, але й він не може пояснити мені значення деяких слів», — здивовано писала Марія у своїх листах. Я допомагав чим міг. З Антоничем ніколи не можеш бути цілком упевненим, що все до кінця розумієш, — навіть якщо ти не з Центральної України, а з Західної.

Проте Маріїні підрядники все ж здійснилися і потрапили до рук Уве Кольбе. Ми з ним приблизно однолітки, і все, що я про нього знав, – це що він надзвичайно сильний поет і його сила виявляє себе ще й у тому, що він абсолютно сильний перекладач. І ось наприкінці березня ми зустрілися з ним у Ляйпциґу, а тоді — один за одним — що називається, продерлися крізь усі п’ятнадцять Антоничевих віршів у його перекладах. Добре, що й Марія нагодилася. Ми кілька годин пили втрьох якийсь невиправдано дорогий чай і збуджено смакували кожен рядок. Переклади Уве Кольбе виявилися конгеніальними. Видавництво «Зуркамп» захоплено прочитало і зважилося на цілу збірку Антонича. Вона побачить світ наступного року.

Я з цього приводу просто щасливий: одним порятованим із небуття стало більше.

Уве щасливий також: він відкрив для себе прекрасного поета і знайшов йому адекватне за силою поєднання німецьких слів. До того ж він радіє, бо ще ніколи не отримував за переклад одного й того ж автора гонорари аж із двох інституцій. «Поясни мені, — запитує Уве, — в чому таємниця цього Антонича, що мені за нього подвійно платять?».

Я думаю, таємниці ніякої немає. А є закон сполучених посудин.

Тієї п’ятниці й суботи ми, поети з Литви, Словенії, Ірландії, Чехії, Швеції, Португалії і ваш покірний український слуга, представляли в Берліні своїх, досі тут незнаних поетичних патронів і патронес. Ми публічно стояли на колінах перед ними. Нашою метою було викликати у присутніх любов до текстів, які свого часу зробили наш вибір за нас. Як у випадку з моїм ірландським другом Метью Свіні (упс, ось він і знову виринув!) — одного разу, десь на початку 70-х, він, студент інженерного факультету, випадково потрапляє на читання такої собі Айлін Ні К’юллінайн і після цього сам стає поетом. І це назавжди. І якщо на світі існує вдячність, то це вона: через тридцять із гаком років він представляє вірші цієї Айлін у вперше і спеціально для цього зроблених німецьких перекладах.

Нашу вдячність було вагомо підсилено німецькою організаційною машиною. Вона як завжди спрацювала. І настільки чудово, що само собою напрошується типово вітчизняне запитання: кому це треба і вигідно? Їм що, грошей вкладати нікуди, крім як у тих литовців зі словенцями, в їхніх мертвих поетів? Навіщо й чому?

Тому що — наші культфункціонери ще цього як слід не розуміють — культура є безліччю сполучених посудин, більших, менших, велетенських і зовсім крихітних, але їхнє взаємне наповнювання є їхнім взаємним доповнюванням. Тому що переклад — це порятунок передусім для мови, якою перекладають. Тому що німецька мова виявилася б значно біднішою, якби одного разу її інструмент Уве Кольбе не виконав із неї українські вірші Антонича.