Берлін, сторінки щоденника (61)

Учора ми востаннє зіграли мого «Нелеґала Орфейського» на сцені театру в Дюссельдорфі. Проект завершується, режисерка переїздить до іншого міста, актори з трьох країн — Німеччини, Італії й України — роз’їжджаються у протилежних напрямках. І від цього на душі шкребуть велетенські верескливі коти. Під час заключної розмови з глядачами Стас Боклан, український виконавець ролі Перфецького, сказав, що це стало фантастичним відтинком (насправді він назвав це «шматком») його життя і йому жахливо прикро, що цей відтинок уже позаду. На це італієць Розаріо Тедеско пронизливо заволав «Стасю!» і карикатурно заридав у нього на плечі. Актори — це справді квіти.

Натомість німецький виконавець тієї ж ролі, Міхаель Фукс, розповів публіці про те, що для нього абсолютним потрясінням став Київ. «Це відчуття новонароджуваної демократії, — казав він, — зовсім нестійкої, такої, що її фактично слід відстоювати щодня і щогодини, це просто незабутньо. Я ніде більше не зустрічав такої чутливої публіки, вона дихала і пульсувала разом з нами, саме в Києві ми врешті зрозуміли, для чого це все робилося».

Ті два березневі вечори на сцені Молодого театру в Києві і справді неможливо забути. Я сидів у першому ряду і спиною, потилицею, всім собою відчував те, що звичайно називають драйвом. Але це було навіть щось більше, ніж драйв.

«Нелеґал» вийшов досить еластичним спектаклем. Найбільше в ньому мені подобається те, що кожен з учасників може привносити до його тканини щось цілком своє — і тканина від того аж ніяк не тріщить і не рветься, а навпаки — набуває додаткової цупкості і пружності. Це трохи джаз.

Скажімо, Ґетц Арґус, німецький виконавець ролі отця Антоніо, здоровенний фактурний чолов’яга з голеною головою й потужною шиєю, привніс до цієї спільної тканини анекдот. Він смачно розповідає його Фуксові–Перфецькому під час їхньої пиятики на Острові Мертвих. До речі, отримавши роль венеційського священика, Ґетц під час літньої відпустки пустився в подорож до Венеції, знайшов тамтешній цвинтар на острові Сан-Мікеле і познайомився з настоятелем тамтешньої церкви — своїм, так би мовити, майбутнім прототипом. Він кілька разів сфотографувався з ним і, здається, розпив плящину вина. Вони, здається, потоваришували. Щоб бути більше схожим на свого прототипа, Ґетц навіть вирішив схуднути і скинув цілих сімнадцять з половиною кілограмів.

Але назад до Ґетцового анекдоту. У тій сцені він, священик, раптом з’ясовує, що його чужинський гість — українець. До такого здогаду він приходить, почувши від Перфецького, що з його нікому не відомої країни «у центрі Європи» назавжди їдуть жінки. Отцеві Антоніо стає зрозуміло: ця таємнича країна — Україна. «До речі, — каже отець Антоніо з погано приховуваним передчуттям зловтіхи, — що робить італієць у борделі?». Перфецький знизує плечима. «Amore», — відповідає отець. І тут-таки запитує далі: «Що робить німець у борделі?». Перфецький і цього разу знизує плечима. «Liebe», — каже отець і тоді бере бика за роги: «А що робить українець у борделі?» і, не давши Перфецькому навіть знизати плечима, радісно повідомляє: «Він шукає свою жінку!».

Навряд чи він це вигадав, Ґетц. Швидше за все, це справді фольклор. Ми стали інтеґральною частиною загальноєвропейського фольклору.

Зізнаюся щиро: коли у вересні минулого року я вперше почув це на дюссельдорфських репетиціях, в мені почав різко прокидатися хтось, кого я найбільше у цьому світі ненавиджу — цензор. Я — тобто він у мені — внутрішньо обурився. Але я подолав його, своєчасно відрубавши цю обурену драконячу голову. Анекдот заборонити неможливо. Сперечатися з анекдотом безглуздо. Якщо він уже існує, треба вміти його вислухати. Якщо він існує, на це мусять бути підстави.

Пам’ятаю, як під час другої київської вистави все напружилося. Частина публіки сміялася разом з Ґетцом. Частина не сміялася. Хтось за моєю спиною ображено сказав: «Нічого смішного в цьому немає». Я, автор, був і з першими, і з другими водночас. Коли ми сміємося з себе, ми стаємо сильнішими. Хоча це справді прикро — це не ми, це інші сміються з нас. Нам залишається приєднатися до них і сміятися разом з ними. Знайти у слабкості силу. Нам залишається стати іншими. Чим голосніше ми будемо сміятися, тим швидше ми ними станемо.