АУП: ВПЕРЕД У МИНУЛЕ

9—10 березня, якраз під час Шевченківських днів, у київському Будинку вчителя відбувся третій з’їзд Асоціації українських письменників (АУП), якій нинішнього року виповнюється п’ять літ. Нагадаю, 1997 року група літераторів, незадоволених принципами існування й методами роботи Спілки письменників України, вирішила створити альтернативну письменницьку організацію нового формату. Гостро критиковане «міністерство літератури» як організація сталінського типу нарешті втратило свою історичну гегемонію. Відтак, народження АУП супроводжувалося здоровою (навіть подекуди агресивною) конфронтацією з НСПУ і пошуком власного способу культурного існування. Спілка здебільшого докоряла асоціації розкольництвом та ренегатством. Однак головною причиною спілчанського незадоволення був страх втратити політичну «ексклюзивність» та… майно. Попри те, що Асоціація українських письменників, щонайменше, на сім років запізнилася зі своїм народженням, саме з нею пов’язується поява багатьох яскравих імен у літературі і спроби входження української літератури в ринок.

З’їзд проходив без особливих фанфар і здравиць, а по-діловому, з несамовитим бажанням якомога хутчій вирішити бюрократичні питання і розпочати неофіційне творче спілкування. Відкриття з’їзду практично збіглося в часі із врученням Шевченківських премій у Маріїнському палаці. Цього року президентову руку тиснув новий лауреат головної (і такої контроверсійної) державної відзнаки Ігор Римарук — віце-президент АУП, а поза тим — чудовий поет. З року в рік держава дедалі охочіше намагається поціновувати своїх альтернативних синів, нагороджуючи їх дзвінкими медалями з ликом Кобзаря та
N-десятьма тисячами національної валюти. І це досить симптоматично, адже за все в цій країні треба платити. Альтернативність влада теж активно обкладає податком оксамитової лояльності. Щоб не дай Боже не дозволив собі виступити проти, не підписував листів інтелігенції, не друкував небезпечних матеріалів, а займався тим, чим мусить займатися — творчістю. Жаль лише, що останнім часом держава повернулася своїм наразі не дуже симпатичним обличчям саме до найталановитіших. І замість того, щоб постійно опікуватися митцями або бодай їм не заважати, ставить їх перед важким, мало не гамлетівським вибором — «брати чи не брати», кидаючи одноразову кістку у вигляді премії з такою небездоганною історією та підпсутою репутацією. Дарма що Шевченківську. А втім, і Тарас Григорович теж не мусить нарікати, адже національна геніальність, як і сучасна альтернативність, також обкладається вічним податком лояльності. Але це, мабуть, недоречна лірична прелюдія. Насправді це наша держава так опікується митцями, і владний режим тут, либонь, ні до чого.

Отож, один раз на два роки АУП — альтернативна офіційній Національній спілці письменників України організація — збирається, щоб послухати звіт президента, розв’язати поточні проблеми та виробити стратегію існування на наступних два роки. А ще аупівці з небаченим демократизмом (лише на два роки, щоб не засиджувався) обирають президента. Цього разу делегати були навдивовижу одностайними, давши Тарасові Федюку важелі управління асоціацією ще на два законних статутних роки. Незважаючи на безальтернативність виборів президента і тотальну одностайність «електорату», другий термін Федюка — це чесно заслужена бюрократична каторга для тонкого лірика. Оскільки саме йому за два роки своєї діяльності, після фактичної бездіяльності першого президента Юрія Покальчука, вдалося створити діловий імідж організації, поновити вихід газети «Література плюс», створити сайт АУП, і, що найголовніше, виробити і почати активно запроваджувати видавничу програму асоціації. За підрахунками експертів, 80% репертуару художньої літератури українською мовою, що виходить в Україні, твориться саме її членами. «Найбільше, що зробила АУП за два роки свого існування, — це творчі імена її членів», — зізнається Тарас Федюк і не лукавить. Саме з його приходом пожвавлюється пошук фінансових партнерів асоціації. Відтак, головними донорами аупівських проектів стають Міжнародний фонд «Відродження», швейцарський фонд Pro Helvetia, посольство Королівства Нідерланди та сирійський мільйонер Ківан Аднан, який з доброго дива виступає спонсором видання доброго десятка книжок членів АУП.

Водночас саме внаслідок активної діяльності Т.Федюка відбулася, на мій погляд, також і найконтроверсійніша подія — АУП виборола офіційний статус творчої спілки. Здавалося б, немає тут жодної контроверсійності, оскільки асоціація заслужено отримала потрібні важелі для соціального захисту письменника і «надію» на бюджетне фінансування організації. Паралельно з цим відбувається ще одна подія — міняється влада в НСПУ: на місце інертного, неповороткого й консервативного Юрія Мушкетика приходить вічно молодий та оптимістичний представник когорти депутатів-письменників Володимир Яворівський. Прикметно, що після свого обрання, супроводжуваного гучним скандалом і демаршем спілчанських «сорокарічних» (В.Цибулька, Є.Пашковського, В.Медведя), які намагалися провести на з’їзді свого представника, В.Яворівський, як справжній «голуб миру», одразу пішов на контакт із асоціацією. Окрилений перемогою на виборах, новий голова НСПУ пообіцяв об’єднати усі порізнені літературні сили в лоні матері-спілки.

Нічні дебати лідерів двох письменницьких структур на телеканалі СТБ показали, що, виявляється, їм нічого ділити, окрім української літератури, що цілі асоціації та спілки однаково шляхетні, Літфонд нормально ділиться на два і треба разом батька бити. Тобто популяризувати українське слово, захищати його від російськомовної агресії, видавати українську книжку та поширювати ідеали української незалежності серед мас. Т.Федюк був стримано-ввічливим і не загострював ситуації, В.Яворівський був патетично-грандіозним, як і все його літературне покоління, і взяв на озброєння «екуменічну» риторику, мовляв, усі однаково гідні правити свою службу в храмі української літератури.

Зайве нагадувати, що добра половина членів АУП, окрім хіба її чолівки, ніколи не відмовлялася від спілчанських квитків, не роблячи собі жодної проблеми з подвійного членства. Спілка (так і хочеться написати — «профспілка») ґарантувала їм соціальний статус «професійного письменника», право на якісне лікування в поліклініці Літературного фонду, пільги на поїздку до спілчанських санаторіїв Чорноморського узбережжя України і дармову залу для ювілейного творчого вечора чи, даруйте за чорний гумор, громадянської панахиди, тоді як асоціація як середовище насправді актуальних (так і хочеться написати — «обраних») письменників задовольняла їхні творчі амбіції. Одне слово, нормальний український принцип — і рибку з’їсти, і на мопеді покататися, тобто і в протестанта пограти, і залишатися «своїм у дошку» на Банковій. До речі, і на цьому, дай Бог не останньому, з’їзді АУП принцип подвійного членства (так і хочеться написати — «подвійного стандарту») завзято захищався з високої трибуни. Лише поодинокі голосочки намагалися натякнути колегам на «неморальність» одночасного перебування в АУП та НСПУ, однак були «зашикані» поборниками індивідуального волевиявлення та свободи митця.

Отже, зненацька забулися старі образи «молодих» аупівських ворохобників, котрі раптово із завзятих протестантів перетворилися на опортуністів-прагматиків, а стара як світ спілчанська риторика на кшталт «хто не з нами, той проти нас» поволі відійшла на задній план — либонь, на користь об’єднавчого руху. Позаду ж бо українська література. Тож єднаймося, мовляв, заради неї. Під це святеє діло швидесенько було прийнято «Декларацію про співпрацю АУП із НСПУ», не обговорювану і не винесену, до речі, на з’їзд. Отже, погане забулось і співпраця почалася. Першим наслідком такого колабораціонізму стали чотири кімнати видавництва «Український письменник», обіцяні безмайновій асоціації багатенькою спілкою: «Ось вам, безбатченки, ваших законних «16 аршин», і поки що нам за це нічого не треба». Але, наприклад, особисто я не вірю в альтруїзм спілки, так само як не вірю в альтруїзм цієї держави, яку, хоч-не-хоч, історично представляє ця спілка, що перебуває на бюджетному балансі, знову-таки, цієї ж держави.

Приміром, як учасник АУП, який ніколи не був членом спілки, я досі не можу збагнути, у який спосіб особисто я можу співпрацювати з НСПУ як структурою. І не тому, що я невиправний революціонер, такий собі «дух, що тіло рве до бою» і доктринер «чистого аупівства», який не визнає інших способів літературної соціалізації. Ні, просто я поки що не бачу жодних реальних змін у спілці, крім кадрових перетасовок, жодних реальних проектів спілки, які намагаються змінити жалюгідне становище українського книговидання, жодних намагань відійти від принципу літературного колгоспу, жодної спроби перевести менеджмент літератури на ринкові рейки, жодного реального впливу на суспільство, жодного реального захисту української мови тощо. Тому майбутню «співпрацю» АУП із придворною спілкою можна розглядати, на мою думку, лише як спробу допастися до літературного адміністративного та матеріального ресурсу.

Небезпечний симптом: керівництво асоціації вже не задовольняють ситуативні (і тому ненадійні) ґранти фонду «Відродження», посольства Королівства Нідерланди чи швейцарської фундації Pro Helvetia. Побули п’ять років недержавною неприбутковою організацією поза державним бюджетом, попоневірялися по фондах і громадських приймальнях, тепер — досить: серйозні люди вимагають до себе серйозного ставлення, і держава за це мусить платити. У формі бюджетного фінансування, соціального захисту, державних премій та інших смачних бонусів. Бути ж суб’єктом громадянського суспільства — втіха мала. Не покладеш, виявляється, цю суб’єктність до кишені, тому — let’s go стрункими лавами в обійми рідної держави. Не береться до уваги лише те, що вона — на позір велика альтруїстка й заступниця — завжди знайде спосіб використати тебе і твій талант. Адже цій державі потрібен передусім лояльний письменник, а не протестант чи, не дай Боже, дисидент. Жодним чином свої переконання не збираюся прищеплювати всій асоціації, а тим більше не закликаю до повалення існуючого режиму, однак вважаю джентльменську дистанцію між державою (апаратом насильства) і вільним митцем (творцем сенсів) життєво необхідною. Особливо в контексті останніх політичних подій.

І те, що АУП починає працювати на «канонічній території» спілки, особисто мене насторожує. Здається, аупівські лідери почали забувати, заради чого п’ять років тому вони кидали на стіл спілчанські квитки, задля чого організовували організацію нового типу, навіщо проголошували нові принципи. Хоч би якими прагматичними цілями прикривалися сьогодні керівники АУП, повільний дрейф від «творчої альтернативи спілці» до «декларації про співпрацю» свідчить радше про слабкість асоціації, ніж про силу спілки. І фраза «СПУ залишилася в минулому» віце-президента асоціації В.Моренця, промовлена ним п’ять років тому в «Дзеркалі тижня», настільки ж дисонує із сьогоднішнім висловом «СПУ, яку ми шануємо» Тараса Федюка, як ситуація п’ятирічної давності із ситуацією нинішньою. Невже творче й ідеологічне провалля між ними настільки заросло, що зараз можна собі дозволити таку «унію», навіть у вигляді розпливчастої та одноразової декларації? Виходить, що абсолютно нереформована за ці п’ять років спілка наразі ближча асоціації, ніж тоді? «Краще запалити світло самим, ніж вічно клясти темряву», — саме так метафорично відгукнувся Ігор Римарук на виникнення асоціації. Не вірю, що в темряві з’явився промінь світла. Просто до неї, мабуть, звикли очі. Відтак, асоціація поки що не виконала покладеної на неї історичної місії. Адже, попри реальні і відчутні здобутки, АУП не вдалося здійснити головного — організувати свою діяльність так, щоб не ходити до Яворівського по квадратні метри. І винен у цьому не конкретний або абстрактний Тарас Федюк, а засадничо невироблена стратегія існування організації: менеджмент — справа менеджерів, а не митців.

Парадоксально, однак абревіатура АУП означає не лише «Асоціацію українських письменників», а й «адміністративно-управлінський персонал». То, може, з формування саме цього АУП слід було починати реформу літературного життя в Україні? Ще другий з’їзд 2000 року, за висловом мудрого В.Єшкілєва, констатував наявність в асоціації організаційної кризи, викликаної відсутністю «працівників офісного апарату і професійних менеджерів». То чи не слід було магістральний вид діяльності — видання творів членів асоціації — поєднати із виробленням такої важливої складової, як інститут літературного менеджера, який, власне, й займався б пошуком коштів на розбудову організації та курував різноманітні проекти, переймаючись суто діловою стороною справи? На жаль, в Україні наразі бракує позитивних прикладів для наслідування. Але чи не для того створювалась асоціація, аби самій стати таким прикладом? Прикладом нового ставлення до літератури — не як до вічної знедоленої прохачки, а життєздатної царини, що має потужний творчий потенціал і добре розвинену сучасну інфраструктуру.