Підтримати
Відомі експерти українського арт-ринку розповіли DT.UA, які події на цьому-таки ринку в умовному сезоні (вересень-2016 - червень-2017) виявилися найбільш знаковими, а які тенденції - тривожними.
Якщо до арт-життя застосувати календарні стандарти театральних сезонів, то за такий звітний період теж можна виявити чимало і цікавих подій. Явища української арт-сцени, тим більше сьогодні, цікаві й принципові, оскільки війна на Сході України помітно вплинула на фінансові розклади всередині самого арт-ринку.
Тим часом дедалі активнішими стають молоді українські художники - на Заході.
У суспільстві, як з'ясувалося, давно визріла ідея Музею сучасного мистецтва.
А знаменитий "Мистецький Арсенал" з приходом нового керівництва розпочав новий період мистецького життя.
До речі, Олеся Островська-Люта (гендиректор "Арсеналу") недавно у FB залишила симптоматичний пост: "Здається, театр стає the new cool. Як п'ять років тому було сучасне мистецтво".
Із цього, звісно, не випливає, що сучасне українське мистецтво завмерло на рубежі п'ятирічної давності. Воно розвивається, видозмінюється. І провокує різні думки-коментарі авторитетних експертів - у нашому випадку за підсумками умовного сезону 2016-2017.
"Парламент" Михайлова - достойний проект на бієнале"
Ігор АБРАМОВИЧ, арт-дилер
- Говорячи про міжнародну сцену, її знакові арт-події в період осінь-2016 - літо-2017, насамперед, треба говорити про Венеційську бієнале, де Україну представляє Борис Михайлов з участю груп Жужалка і SVITER, Івана Світличного, Антона Белінського.
На мій погляд, це справді достойна презентація нашої країни. І тема бієнале нинішнього року актуальна. Як і тема проекту Михайлова "Парламент" - не тільки для України, а й для світової політики: скрізь ведеться перманентна боротьба за владу й голови людей.
Documenta 14 - також одна із найважливіших світових арт-подій, яка проводиться раз на п'ять років, і там теж беруть участь українські художники.
В Україні з останніх подій особисто для мене цікавою роботою став масштабний проект Show Promise у Львові (я співкуратором). На цій виставці представлені різні, але часом дуже точні й своєчасні висловлювання багатьох яскравих українських художників. Тема постійних обіцянок, надій і очікувань у наш турбулентний час украй актуальна. І це теж почасти перетинається з "Парламентом" Михайлова.
Із тривог - брак державної підтримки мистецтва. Хотілося б, щоби вкладалися фінанси в культуру як один з основних напрямів діяльності країни. Для держави підтримка мистецтва й формування культурного середовища має бути одним із першочергових завдань. Це канон, показник, міжнародний імідж країни, зрештою.
Не вистачає Музею сучасного мистецтва. В ідеалі - як самостійної інституції.
Нині ініціюється створення такого музею на базі Національного художнього музею. І це вже подія. Головне - щоб у Музею була підтримка й можливість розвиватися та ставати масштабнішим.
"Погромники виставок і пам'ятників - це "русскомирцы"
Костянтин ДОРОШЕНКО, арт-критик, куратор сучасного мистецтва:
- Простір відіграє в сучасному мистецтві не меншу роль, ніж твори. Масштабні об'єкти, гучні імена, хитромудрі концепції можуть розвалитися в експозиції на незв'язний набір артефактів, атрактивність ще не гарантує успіху висловлення. Адже художня виставка - не кунсткамера, не дошка пошани, не ярмарок. Хочу відзначити дві виставки, які апропріювали простір, зробили його органічною складовою частиною проекту.
Високий клас продемонстрував Бйорн Гельдхоф, куратор виставки лауреатів міжнародної премії для молодих художників Future Generation Art Prize 2017. Експозиції виставок у Києві й на Венеційській бієнале вирішені по-різному, і обидві справляють враження масштабного, захоплюючого, небанального зліпка сучасного світу з його проблемами, претензіями, надіями та фрустраціями.
Гельдхофа звинувачують у тому, що він підбирає роботи конкурсантів, насамперед думаючи про їхню поєднуваність в експозиції, а не про ідеї художників. Але останній проект засвідчує розвиток куратора у бік від формалізму до смислової глибини.
Очевидно, Бйорну додала досвіду і гнучкості робота в бакинському центрі сучасного мистецтва YARAT, який патронує віце-президент Азербайджану Мехрібан Алієва. Тамтешня спеціалізація - насамперед національне актуальне мистецтво і твори художників мусульманського й тюркського світу - стала для арт-директора Pinchukartcentre викликом, що примусив відмовитися від колоніального погляду на пострадянську арт-територію.
"In progress. Дрес-код України доби Незалежності" - приклад достойного вирішення складного кураторського завдання. Масштаб і архітектура "Мистецького Арсеналу" таять у собі дві загрози. Заповнити його дуже складно, завжди є ризик залишити експозиційні лакуни, порожнеча тут часто поглинає простір і нівелює твори. З іншого боку - є ризик завалити зали максимальною кількістю артефактів.
Зоя Звиняцьківська змогла обійти ці небезпеки. Роботу полегшувала співмірність більшості об'єктів - одягу, виставленого на манекенах. Але самі манекени сумірні людським пропорціям, що візуально пригнічуються розмірами "Арсеналу".
Тут знадобилися робота зі світлом, ритмом, відеоекранами, розрахунки висоти подіумів, інсталяція певних об'єктів під стелею. Крім того, що наратив виставки прочитується у Звиняцьківської ясно, дозволяючи при цьому глядачеві робити власні висновки, а артефакти цікаві самі собою, проект виявився серйозним антропологічним і соціологічним дослідженням українського сучасного менталітету.
Тривогу викликає те, що після століть боротьби за людську гідність, права і свободу, після того, як більшість громадян України висловилися за європейський вибір, у нас безкарно трапляються рецидиви більшовицького варварства щодо культурної спадщини, мистецтва, які ставлять часом під загрозу здоров'я та життя людей.
Знищення пам'яток минулого - замість цивілізованих демонтажу та музеєфікації. Погроми виставок...
Показовим вважаю розгром проекту "Втрачена можливість" одного з найцікавіших, із погляду європейського мистецького порядку денного, найбільш рефлексуючих молодих українських художників Давида Чичкана.
Люди, прикриваючись патріотичними гаслами, зруйнували галерею, побили її співробітника, частину робіт знищили, а частину найсильніших вкрали. Не здивуюся, якщо вони випливуть у приватних колекціях країни-агресора, яка найбільше зацікавлена в нав'язуванні Україні густопсового ультраправого націоналістичного порядку денного, що дискредитує нашу країну в очах європейських партнерів.
Погромники виставок, пам'ятників, кінопоказів - це "русскомирцы", ряджені у вишиванки.
"Міністерство культури не повинно бути міністерством нерухомості"
Наталія ЗАБОЛОТНА, засновник і керівник Центру сучасного мистецтва Art Ukraine Gallery:
- Найбільш знакові і важливі проекти останнього часу - Future Generation Art Prize в PinchukArtCentre; виставка Олександра Гнилицького в "Мистецькому Арсеналі" (куратор Олександр Соловйов).
Звісно, український павільйон на Венеційській бієнале.
Добре, що основним куратором цієї гучної події була Лілія Куделя: вона розпочинала свою професійну кар'єру в "МА", потім виїхала в Америку, це надзвичайно талановита людина.
Недавно ми відзначали 10-річчя журналу Art Ukraine. Як виявилось, його електронну версію читають 60 тис. передплатників!
Якщо говорити про нові тренди, то, на жаль, український арт-ринок не змінився. У манері міжцехового спілкування - тобто у відносинах художник, куратор, галерист, арт-дилер - немає правил, яких би дотримувалися.
Зараз, відкривши власний арт-простір, зіштовхнулася з тим, що в нас мало галерей. І арт-дилери часто використовують галереї як шоу-руми, аби потім продавати роботи художників прямо з майстерень.
Тобто відносини непорядні. Гра йде не за правилами. Це стосується і художників, і арт-дилерів.
Такий підхід не стимулює меценатів вкладати гроші в розвиток арт-ринку. Як і в інших галузях нашої країни, є закони, яких ніхто не виконує. В арт-бізнесі також має бути надійний ланцюжок з усіма його складовими.
Що стосується недавньої Венеційської бієнале, то куратори вибрали безпрограшний варіант. Адже коли береш участь у виставці такого масштабу, то треба ставити на перемогу, на олімпійське золото, а не просто бігти, аби зігрітися. Добре, що Україна представила Бориса Михайлова - відомого художника, який народився в Україні і визнаний в усьому світі.
Тим часом дивно спостерігати, як ганебно "ділиться" мільйон гривень, що виділений на цю подію. Все вирішується за місяць до відкриття бієнале, коли не залишається часу на оренду достойного павільйону.
На жаль, у нас відсутня культурна політика, яка мусить стати одним із ключових пріоритетів. Міністерство культури не повинно бути міністерством нерухомості.
Для мене цього року був певний челендж - відкриття власної галереї. Що й казати, було складно перебудовуватися. Від моїх проектів у "МА" залишився тільки "Книжковий Арсенал". А нова галерея Art Ukraine Gallery виявилася однією з найбільших у Києві. І робимо ставки також на знакові проекти.
Рада, що в просторі галереї пройшли проекти "Віртуальна міфологія" Степана Рябченка, "РайМузей" (спільна виставка трьох відомих українських художників - Олега Тістола, Миколи Маценка і Романа Мініна).
Зараз завершується гучний успішний проект Арсена Савадова "Сон Гуллівера".
І вже в передчутті відкриття виставки Вінні Реунова.
Важлива подія нинішнього року - заснування громадського об'єднання Art Ukraine Foundation. Ми ініціювали масштабну акцію #SOSмайбутнє. Це соціальна платформа та громадянський моніторинг українських міст і сіл. Оголення болючого нерва країни.
Багато людей відгукнулися на заклик фотографуватися з хештегом #SOSмайбутнє на тлі об'єктів культурної і соціальної значущості, які занепадають.
Таким чином, оголосили народну інвентаризацію країни. Цей проект дозволяє побачити масштаб гуманітарної катастрофи в Україні.
Яскравий приклад - Міжнародний форум Let's Create Our Future Together у зруйнованому недіючому басейні "Чайка". Провели акцію прямо в чаші басейну, де мала бути вода. Міський голова Віталій Кличко також прийшов на цей форум, урочисто заявив, що басейн буде відновлено, й запросив усіх через рік відвідати це місце вже в купальних костюмах.
Якщо повернутися до теми арт-бізнесу, то зараз сучасне мистецтво продається погано. Мабуть, одна з причин цього - загальне небажання купувати картини офіційно. Працюють латентні схеми радянських торгашів. Тому публічний арт-ринок - лише мрія.
"Арт-ринку як такого - немає"
Аліса ЛОЖКІНА, куратор проектів сучасного мистецтва ("Мистецький Арсенал"):
- Вважаю, що не варто говорити про перезавантаження "Мистецького Арсеналу". Чи про його "неперезавантаження". Скажу тільки, що інституція активно продовжує свою роботу, є низка вже відомих проектів, розвиваються нові напрями.
У "Мистецького Арсеналу", швидше, еволюційний, а не революційний період. І в цьому бачу величезний плюс.
Можу сказати про проекти тільки як куратор, що працює в конкретній інституції. Тобто в "Мистецькому Арсеналі".
Персональна виставка Олександра Гнилицького (кураторський проект Олександра Соловйова), на мій погляд, - видатна подія.
І нещодавно відкрився важливий проект - виставка українського й польського сучасного мистецтва "Мистецька праця. Art Work". Усього 60 художників з України і Польщі. Я куратор проекту. Півроку займаюся переважно місцевим дослідженням українського арт-середовища, тому не можу виступати з позиції арбітра всього українського арт-процесу.
Стосовно західних кураторів, то їм насамперед традиційно цікаве критичне молоде мистецтво. Мистецтво, яке працює з механізмами пам'яті нашої пострадянської ідентичності.
Взагалі, українське мистецтво мало відоме на Заході. Але коли виникає інтерес, а експерти бачать його масштаб - тоді маємо досить плідну співпрацю.
Всупереч загальноприйнятій думці, що сьогодні помітно впала платоспроможність деяких поціновувачів арт-продукту - у зв'язку з кризою, війною - можу сказати таке. Активність арт-ринку ущільнилася. Багато напрямів досить інтенсивно розвиваються.
Український арт-ринок зіштовхується насамперед із основною проблемою: ринку як такого немає.
І немає кодексів взаємодії на ринку.
Досі трапляються прикрі казуси. Коли галерист просуває художника, а художник взаємодіє потім безпосередньо з колекціонерами. Або кудись можуть зникнути роботи художника під час транспортування… На цивілізованому арт-ринку таке є нонсенсом.
Загалом, відносини в арт-середовищі, швидше, базуються на договірній основі. Часто це призводить до скандалів, розбірок, непорозумінь. Підриває авторитет українського арт-ринку.
"У суспільства є запит на нові музеї"
Ганна ПАРОВАТКІНА, арт-критик:
- Як на мене, основні тенденції сезону все ще можна назвати наслідком переломних подій Майдану. І, як і раніше, можна говорити про протистояння чиновників та громадянського суспільства.
Причому, мені здається, саме зараз доводиться говорити про спробу чиновницького реваншу. І, на жаль, досить слабку готовність арт-спільноти протистояти йому.
Найбільше, мабуть, запам'яталися гучні конкурси на заміщення керівних посад. У нашім випадку це стосується музейної сфери. Де-факто, кого хотіли - того призначили керувати музеями.
Гучно обговорювалося призначення директором Львівської галереї мистецтв ім. Бориса Возницького - Тараса Возняка.
У Києві досі не вщухає конфлікт між директором НМІУ Тетяною Сосновською та трудовим колективом.
Якщо пожежа "тліє", мені здається, потрібно шукати компромісний вихід із ситуації.
Зараз оголошено конкурс на позицію директора Лаврського заповідника. Втім, багато призначень цілком влаштували музейну спільноту.
Суперечливий сюжет: перейменування російського музею - в "галерею". Всупереч логіці музейників, деякі "особи" в КМДА взяли - й вирішили. Спасибі, звісно, що назвали музей "галереєю", а не "цирком". А могли б. Втім, трагічного цирку нам і так вистачає.
Сказане стосується проблеми "декомунізації", коли вкупі з водою часто вихлюпують і дитину. А мистецтвознавцям залишається хіба що фотографувати пам'ятки матеріальної культури, які гинуть на очах.
І про це варто говорити окремо.
Упродовж останніх років багато хто уважно стежив, чим закінчиться історія зі "скіфським золотом", яке опинилося в Голландії. У грудні стало відомо, що його все ж таки повернуть Україні. Це позитив. Чекаємо, коли повернуть?
Але "бочку меду" і тут примудрилися зіпсувати. Нагадую про скандал, що вибухнув через колекцію картин, вкрадених у Вероні, в музеї Кастельвеккйо, і знайдених в Україні.
17 "повернутих шедеврів", серед них легендарний "Портрет хлопчика з дитячим малюнком" Каротто, полотна Рубенса, Тінторетто, Пізанелло, Якопо Белліні та ін., з невідомих причин не повертали на батьківщину, в Італію, з літа по грудень 2016 р. Й італійці, спочатку до сліз вдячні Україні, уже вголос почали підозрювати найгірше.
З позитиву варто назвати, як мінімум, два моменти. Більш приватний стосується "Мистецького Арсеналу". Уважно стежила за тим, що відбувається з цією інституцією після зміни керівника. Сьогодні можна сказати: "Арсенал", як і раніше, в центрі уваги арт-спільноти. Олеся Островська-Люта дала можливість проявити себе багатьом експертам.
Маємо низку блискучих виставок, про створення яких деякі куратори могли тільки мріяти.
Подіями всеукраїнського масштабу, етапними в історії вітчизняної культури, стали "персоналка" Олександра Гнилицького, виставка "Чисте мистецтво" Петра Гончара та Лідії Лихач.
Нині в Арсеналі проходять зразу два етапних проекти - "Дрес-Код України" Зої Звиняцьківської, масштабна виставка українського і польського сучасного мистецтва "Мистецька праця. Art Work" кураторів Аліси Ложкіної (Київ) та Еви Сулек (Варшава).
"Родимою плямою" минулого для "Арсеналу" залишається невирішений конфлікт із об'єднанням Р.Е.П. (відтак, репівці, як і раніше, бойкотують "Арсенал"). Але тут річ ще й у жорсткій позиції самих репівців.
Найдивовижнішою, життєствердною, для мене особисто - просто чудесною тенденцією останнього часу став чітко артикульований запит суспільства на появу в Україні нових музеїв.
Причому йдеться про державні, великі інституції.
Чим, як не прообразами музеїв, були названі вище виставки в "Арсеналі"? Арт-спільнота (можливо, у відповідь на посилення тиску "адмінресурсу"?) продовжує об'єднуватися.
Профільні групи - вперше з 1990-х - всерйоз обговорюють перспективи появи в країні Музею фотографії. На очах народжується Музей кіно.
Нарешті, про початок створення Музею сучасного мистецтва офіційно оголосив НХМУ, заявивши склад ініціативної групи. Про музей сучасного мистецтва теж мріємо останні 26 років.
"Художники полишені напризволяще"
Ольга ПЕТРОВА, доктор мистецтвознавства, художник:
- Дуже важко з великого калейдоскопу подій вибрати найяскравіші, тому тут перелік не те щоб "найкращих", але незабутих мною проектів…
Це, наприклад, дуже вдалі проекти Музею Ханенків - "Спокуси Ієроніма Босха", "Царство флори", живопис XVII-XIX ст., "Малярство польське"…
Заслуговують уваги проекти в Музеї сучасного мистецтва Одеси. З останніх - "Євген Рахманін. У передчутті Великого Вибуху", BODY & SOUL: Франсуаза Оз і Богдан Перевертун, Друга гастроль Давида Бурлюка…
Зацікавили виставки в Stedley Art Foundation - проект Олександра Животкова "...Аз воздам", "Пластична метафора" Лери Чантурія, "Календар осяянь" Олександра Дубовика та ін.
У галереї "Триптих АРТ" - колекція з фондів галереї, роботи Олега Животкова, Ганни Гідори, Олексія Литвиненка.
У галереї "Митець" - вдала виставка пастелей Катерини Корнійчук "Італійський альбом".
Днями "Щербенко Арт-центр" презентував персональну виставку українського художника Георгія Сенченка, що після тривалої перерви повернувся на українську арт-сцену. До експозиції "Сім видів паніки" увійшли великоформатні графічні роботи в стилістиці нуарного коміксу, а також графіті, яке буде створене художником у просторі арт-центру лише на час виставки.
Вдала виставка Арсена Савадова в Art Ukraine Gallery - "Сон Гуллівера".
Що тривожить у сучасному арт-житті?
Насамперед - відсутність Закону про меценатство (який працює в багатьох країнах). Цей закон сприяв би розвиткові сучасного мистецтва з допомогою грантів від приватних меценатів.
Саме за наявності таких грантів під час безпосередньої реалізації проекту знімається частина податкового навантаження на проект.
В Україні зараз - фінансова незахищеність художників. Байдужість до них із боку держави. Художники полишені напризволяще. А в їхніх майстернях нагромаджене справжнє національне багатство, яке, як бачимо, державі зовсім не потрібне.
Зберігається також пострадянська корумпованість керівного загону Спілки художників і президії Академії мистецтв. Є банальне естетичне невігластво чиновництва, яке керує мистецтвом. Із цього випливає, що українське мистецтво представлене мінімально за кордоном. Можна говорити і про відсутність естетичної дипломатії у зв'язку з цим.
"Сучасне мистецтво без соціальної критики"
Галина СКЛЯРЕНКО, кандидат мистецтвознавства, куратор, художній критик:
- Позначивши головним вектором свого розвитку "шлях у Європу", а головним досягненням - "безвіз", українська культура так і не сподобилася досі зіставити свої цінності з європейськими.
Звідси - постійні парадокси. Чи не єдиний український художник, відомий і визнаний на світовій арт-сцені, лауреат престижних закордонних премій Борис Михайлов удома, в Україні, не відзначений ніяк. Більше того - його роботи жодного разу не експонувалися в українських музеях.
Тоді як більшість і лауреатів державних премій, і нинішніх академіків мистецтв, а також інших представників українського "художнього істеблішменту" - не тільки не відомі в Європі, а й на батьківщині для багатьох як творці не цікаві.
Одна з найважливіших проблем у розвитку мистецтва в Україні, певна річ - сучасного (бо іншим воно просто бути не може), - орієнтація на аукціони, ярмарки, продажі.
"Яскраве, красиве, позитивне" - так бачать і хочуть представляти українське мистецтво вітчизняні галеристи й нові меценати.
Попри надскладну ситуацію в нашій країні, з українського мистецтва поступово зникають або майже вже зникли - і соціальна критика, і чітка концептуальність. І аналітичність, яка вважається однією з головних складових сучасної культури.
"Ідучи в Європу", мабуть, варто, зрештою, зрозуміти, усвідомити, вивчити особливості європейської ідентичності. Вже неодноразово описаної в літературі: це насамперед критика, цінність незалежного судження, гумор, діалогічність, неприйняття унітарності й національної обмеженості, цінність "іншого досвіду" і постійне оновлення.
Без усвідомлення цих надзвичайно важливих якостей культури можемо назавжди залишитися лише "степами Європи", якими цікаво мандрувати, але в яких неможливо жити.
І про події сезону 2016-2017. У моєму професійному житті важливими подіями цього сезону стали виставки, які вдалося зробити: "Інша історія: мистецтво Києва від відлиги до перебудови" в Національному художньому в Києві, "Переведіть мене через майдан" в Інституті проблем сучасного мистецтва.
І якщо перша привертала увагу до українського мистецтва другої половини ХХ ст., то друга, присвячена річниці подій на Майдані, показувала їх у контексті історії останніх десятиліть.
Серед проектів, які привернули увагу, - виставка номінантів премії PinchukArtCentre 2017 р., де, на жаль, українські художники були майже непомітні.
Виставка важлива тим, що показала величезні можливості сучасного мистецтва, в якому нові технології, нові матеріали, нові способи бачення не тільки розширюють простір для творчості, а й розкривають шляхи до іншого осмислення світу і людини в ньому. Мені здається, що для молодих художників це має бути надихаючим фактором.
Ще одна виставка - "Львів: СОЮЗники" у НХМУ в Києві (куратори Станіслав Сілантьєв і Галина Хорунжа). Уперше в українській практиці мистецтво радянського часу показане як частина історії країни, культури, повсякдення. З його парадоксами, суперечностями, безглуздям і драмами. А головне - як частина життя, у якому "поразки і перемоги" переплетені в один тугий вузол.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google