АРИСТОКРАТКА З КУПЕЦЬКОЇ ВУЛИЦІ

Легенда розповідає так: буцімто хмельницький міський голова, блукаючи тель-авівськими вуличками, забрів у майстерню чи то художника, чи скульптора, чи гончара. Майстер творив свої вироби тут-таки, на очах у численних відвідувачів, і бажаючі могли одразу й купити його роботи, а ні — то просто помилуватися готовими виробами, виставленими тут же напоказ. Така майстерня-виставка-крамниця настільки сподобалася гостю з України, що він, повернувшись з мандрівки, розпорядився щось подібне створити і в Хмельницькому — звісно, з національним колоритом і майстром знаменитим. Щасливий жереб випав на долю Ніни Косарєвої — жінки в Хмельницькому й справді дуже відомої. Як-не-як, член Спілки художників, заслужений майстер народної творчості, кавалер ордена княгині Ольги і найвищої відзнаки українського Фонду культури ордена «За подвижництво в культурі». Та просто — людини, яка із звичайнісінької шкіри творить речі незвичайні, щоб не сказати — унікальні: шкатулки, папки, жіночі кептарі та сумочки, футляри, пояси і безліч інших дрібничок для щоденного, можна вважати, ужитку. Але в тому й секрет, що завдяки таланту майстрині вони з буденних предметів перетворюються на справді мистецькі твори, якими важко не захоплюватися і ще важче — відмовити собі в задоволенні їх купити: ну хоч що-небудь, просто на згадку.

Чи так усе було, чи ні — легенда, врешті, має право на художній вимисел. Та головне — в реальності таки з’явилась на Проскурівській, центральній вулиці міста (і, відповідно, його комерційному осередку), галерея-студія Косарєвої — вишуканий острівець мистецької самобутності й гарного смаку. Через мацюпусінькі розміри його, правда, важко величати храмом мистецтва, хоч на кожен з двадцяти квадратних метрів тут припадає чимало живописних полотен, скульптур, вишивок, художніх виробів із шкіри, глини, дерева, порцеляни, металу, ювелірних прикрас. Але домом мистецтва назвати, без сумніву, можна. Адже представлені тут роботи, різні за походженням, народженням і призначенням, усі разом створюють барвисту картину українського мистецтва, багату і неповторну, як палітра народної творчості.

Щоправда, ота первинна ідея — щоб майстер тут же й працював — у життя не втілилася. «Коли я хоч банку клею тут відкрию, звідси не те що відвідувачі — таргани вивтікають», — сміється Ніна Сергіївна. І продовжує відсиджувати півдобові трудові зміни в «своєму підвальчику» — майстерні поруч з домом. Зате її роботам у галереї-студії дуже комфортно: і у прозорій вітрині-шафі, і за віконним склом, а особливо — на стіні, де розміщена експозиція, вироби з якої не продаються. Ювілейна — сота — виставка майстрині, роботами якої захоплювалися Бонн і Париж, Тбілісі і Москва, Модесто й Коломия, Анкара і Силістра, — стала постійно діючою саме в іменній галереї-студії художниці, відкритій у рідному місті. Хоч, може, рідним Хмельницький назвати Косарєвій важко: родом вона з Ярославля, як майстер визріла і відбулась у поетичному буковинському краї — в Чернівцях. Звідти, від фантастичних вишиванок, гуцульських тобівок і тайстр, домотканих плетив і ручних мережив, живляться й досі витончені узори косарєвських творінь. Фахівці називають ї стиль унікальним. Відвідувачі ж, не завжди маючи змогу стати покупцями, несамохіть перетворюються на екскурсантів: заходять у галерею-студію раз, другий, третій. Що характерно — наступного разу вже з дітьми: хай бачать красиве. Освітяни — ті взагалі заручилися згодою майстра приводити сюди цілі класи. Арт-консультант Євгенія Артюх впевнено почувається в ролі гіда, а для особливо цікавих передбачені консультації мистецтвознавця Людмили Рожко-Павленко.

Тим паче, що в галереї — не тільки вироби зі шкіри. Навпроти — змінна виставка-продаж творів хмельницьких художників. Втім, не лише хмельницьких. За кожною роботою «іногородніх» майстрів — відоме ім’я, стиль, своєрідність: Л.Жоголь, Т.Покотило, А.Винтоняк, І.Холоменюк, Б.Негода. Нинішній вернісаж у галереї найбагатший на полотна хмельничан Олени та Ігоря Скорупських, знаних далеко за межами України як самобутні живописці. Крім того, маленькі українці, безумовно, люблять ілюстровані Скорупською книжки: вони яскраві та життєрадісні, із упізнаваним національним обличчям, хоча Олена Василівна, як і Косарєва, етнічна росіянка, для якої український Хмельницький теж став не лише місцем проживання, а й містом творчості та визнання.

У Хмельницькому прийнято вважати, що галерея-студія Косарєвої — явище в Україні унікальне, ніде нічого подібного нема. Ніхто не сперечається. Але коли так, то це не привід для гордості, швидше — навпаки. Бо кожен майстер, чия творчість приносить радість людям і наповнює красою наше з вами життя, вартий і своїх майстерень, і експозицій, і крамниць. Щоб до них не тільки водили екскурсії, як до дивовижі — а й щоб можна було забрести у них, просто блукаючи по місту. І вже по виставлених тут роботах збагнути, де ти — у Львові, Одесі чи Хмельницькому. А головне — відчути, що ти — в Україні, де земля таланти народжує, а суспільство — плекає.

От щоб у Хмельницького — та легка рука!..