Анджеліна у гніві. Клінт Іствуд зробив із «зірки» акторку — з прицілом на «Оскара»

На столичних кіноекранах — «Підміна», новий фільм класика світового кіно Клінта Іствуда з Анджеліною Джолі в головній ролі. У зв’язку з цією картиною (сюжет побудований на документальних матеріалах про викрадення дітей 1928-го в Лос-Анджелесі) колишню Лару Крофт деякі американські критики вже поспішили порівняти з Джоан Кроуфорд та Інгрід Бергман.

Бути авангардистом — велика честь. Але статус класика значно почесніший. Свідомо чи ні, прославлений режисер, володар колекції «Оскарів» Клінт Іствуд на восьмому десятку зняв канонічну для американського кіно історію, вклавши в неї одночасно левову частку громадянського пафосу й трагедійної епічності. Озброєний законами кримінального трилера й запитами рідної публіки на «правдошукацтво», режисер розповів історію, яка має приголомшувати й надихати... Історію подвигу маленької людини, що опинилася перед обличчям великої «Підміни». І, як це часто буває, глядач готовий реагувати на реалістичну кінострічку фразою «Все як у житті!». Тут же саме життя дає кінематографу досконалий жанровий сюжет, який бере за душу своєю документальністю.

До своєї соціальної функції американський кінематограф завжди ставився серйозно. Але «Підміна» Іствуда — це ще й нова якість «соціальщини», яку американські критики охрестили як «економний стиль».

Дуже щемливо. Без надривів та ескапад. Поступальний рух правдолюба, якому гнів і натиск роки заміняють мудрістю. З мудрістю старого самурая (читай — ковбоя) Іствуд воліє не розмахувати мечем — хороший меч має залишатися в піхвах, — а планомірно й наполегливо навчати бути сильним у своїй слабкості.

Так сталося і з героїнею «Підміни» — простою, тихою жінкою без претензій, на яку одного разу звалилося горе...

1928 року в лос-анджелеської телефоністки, яка вийшла на позачергову роботу, зникає залишений удома синочок. Хлопчику дев’ять років. І очевидно, що авантюрним характером він, як і мама, не вирізняється. Хто й навіщо викрав її сина, можливо, стане зрозуміло згодом, коли, паралельно з жахом матері й спробами викликати на допомогу поліцію, буде виявлений серійний маніяк, що рубав дітей сокирою... А можливо, зникнення Волтера Коллінза так і залишиться загадкою, яка дає матері надію?

Разом із пошуками сина Крістін Коллінз влаштує лос-анджелеським охоронцям порядку заваруху й скандал, спираючись на традиційні ілюзії американців про силу закону, що повинен захищати своїх громадян.

Але представникам закону теж треба тримати марку. Крістін стає розмінною монетою у грі за престиж лос-анджелеських копів. Сина знаходять. Але не того. Всупереч здоровому глузду («мати серцем чує своє дитя»), поліція гне свою лінію — вам знайшли дитину, будьте ласкаві... Опиратиметеся — в нас є чудова психіатрична клініка, де вас обстежать на предмет осудності.

Очевидно, що стрес і п’ятимісячні пошуки дитини могли похитнути психічне здоров’я. І в художньому кіно – це добрий ґрунт для того, аби розгулятися жанру. Стан «воно — не воно», «я — не я» чудово вписується в оболонку трилера. Але ж є документальний факт, підкріплений газетними зведеннями 80-річної давності. І з них сценаристові Дж. Майклу Стражинські, режисерові Іствуду і виконавиці голов­ної ролі Анджеліні Джолі доводиться ліпити фреску з громадянським звучанням. Так скромна американка еволюціонує в не менш скромну, але напористу правозахисницю...

У назві фільму, й так із подвійною конотацією (сhangeling в англійських казках — застава, залишена ельфами замість викраденої дитини) можна добачити лукавство майстра, що замінює гучний голос – тихим, один жанр – іншим, драматургічну криву – рівним тихоходом (дивний саундтрек, написаний самим Іствудом, — одна лірична тема на весь фільм: як і старий майстер, він знайшов свою ноту) і резонанс на узагальнення.

Ну а якщо взяти до уваги трансформацію акторського амплуа Анджеліни Джолі, про яке проспівано чимало од... Так, акторці явно бракує «Оскара», щоб «гарно піти» на спочинок, промінявши кінематограф на виховання таких розпіарених дітей.

Іствуд, розуміючи передбачувані нападки критики, мило й іронічно вписує у тканину фільму згадку про золотого «дядечка» — героїня свято вірить у перемогу комедії «Це сталося одного разу вночі» Френка Капри (до речі, найулюбленішого кінооптиміста американців).

Так, ця акторка працює своєю трейдмаркою — губами, а також слізьми й шлейфом попереднього успіху, що прийшов за жіночий варіант «Польоту над гніздом зозулі» — фільм «Дівчина, яку перервали». І все ж таки новий образ складається саме з «підміни» її колишніх даних — скупою, навіть сором’язливою грою. Як констатувала моя сусідка в кінозалі кінотеатру «Київ», «це не та навіжена, рвучка, бунтівна і вкрай сексуальна Джолі, яку я любила».

І слава Богу! Це вселяє надію, що не перевелися ще в Голлівуді режисери, які вміють із зірок робити акторок, як це й сталося в цій старомодній американській трагедії.

Взагалі, «надія» — ключове поняття цієї кіноісторії. Але впродовж перегляду фільму мене не полишало відчуття чогось знайомого. Доки на думку не спав фільм зі схожою зав’язкою й мотивацією героїні. Йдеться про останній фільм Кирила Серебреннікова «Юр’їв день», у якому героїня акторки Ксенії Раппопорт теж втрачає сина. Але якщо в американському варіанті фінальним акордом декларується надія (яка, напевно, особливо потрібна у тяжкі періоди), то в російській версії сподівання пов’язані з класичною вірою. Кожному, як кажуть, своє. Але те, що й старим відведене їхнє почесне місце в сучасному кіно, Іствуд довів із лихвою.