АКАДЕМІЯ ДЛЯ ВСІХ

У системі мистецтв музика посідає особливе місце через універсальність своєї природи. Її внутрішній простір, начебто обмежений сімома основними нотами, зберігає нескінченну кількість жанрових і стилістичних світів. Сприйняття будь-якого музичного твору вимагає духовної й душевної чутливості, слухового досвіду, знання чи інтуїтивного розуміння законів організації музичної тканини. Ось чому неодмінною складовою високохудожнього музичного виконання стають слухачі, здатні відгукуватися на звучання музики розумом і серцем. Це вкотре довів П’ятий міжнародний фестиваль «Київські літні музичні вечори», зокрема концерти, які відбувалися на літній естраді Центрального парку з 18 по 28 липня.

Два роки тому Школа виконавчої майстерності, виникнувши в структурі конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, перетворилася на Міжнародну академію, котра проводить заняття щоліта протягом двох тижнів липня. Відносно короткий період навчання компенсується насиченістю програми: це не лише майстер-класи, а передусім публічні концерти. Більше того, цього року учасники курсів одержали змогу виступати не тільки із сольними програмами чи в складі камерних ансамблів, а й у супроводі симфонічного оркестру. Ця новація особливо приваблива для юних музикантів, які з’їхалися до Києва з дев’яти країн світу. Адже лише лічені музичні навчальні заклади можуть дозволити собі таку розкіш. Крім суто фінансових проблем, ускладнення, пов’язані з необхідністю співвіднести жорсткий графік роботи і творчі плани професійного оркестру з ритмом навчального процесу. Адже підготовка якісного виступу з молодими, недосвідченими музикантами вимагають і більше часу, й особливої методики. Той факт, що не один, а аж три симфонічні оркестри дали згоду на співпрацю з літньою музичною академією, засвідчує й можливості, і високий рівень творчої самоповаги українських музикантів. Цей список очолив найкращий з наших колективів — Національний симфонічний оркестр, який уже кілька сезонів упевнено веде до нових творчих перемог яскравий музикант і талановитий організатор Володимир Сіренко. Не менш активною була участь у цій акції Державного естрадно-симфонічного оркестру під керуванням Віктора Здоренка й недавно створеного чернігівського оркестру «Філармонія» (керівник Микола Сукач), котрий уже здобув авторитет. Ці творчі колективи супроводжували виконання включених у програму літніх вечорів понад тридцяти концертів для фортепіано, скрипки, альта й віолончелі.

Для юних музикантів можливість співпраці з симфонічними оркестрами такого рівня виявилася не просто удачею, а, можна сказати, надзвичайним щастям. Це стало в їхній долі своєрідною ініціацією, акцією посвяти. Початківець, за спиною якого хоча й стоїть педагог, котрий готував виступ, залишається в цю мить один на один не лише з масою слухачів, а й із зіграним ансамблем досвідчених музикантів. Однотембровий рояль, який він звик чути як супроводжуючий його сольну партію акомпанемент, перетворюється на багатобарвність оркестрових звучань. Розширюється зона уваги, у діалозі з оркестром виникають нові завдання та функції. Особливого характеру набуває контакт із диригентом, зрілим музикантом, котрий у час виконання перетворюється на партнера юного колеги, від витримки й таланту котрого цілком залежить успіх виконання.

Такі думки миттєво зринали в пам’яті, коли звучав Концерт для скрипки з оркестром Я.Сібеліуса, один із найвідоміших класичних зразків цього жанру. Яскраву його інтепретацію представив скрипаль з Англії Харрієт Маккензі (клас проф. М.Лакіровича). Приваблювала свіжість і безпосередність виконання популярного твору, цікавого не так технічними складнощами, як натхненною романтичною аурою, вдало відтвореною солістом.

За ступенем популярності Фортепіанний концерт Е.Гріга може змагатися хіба що з Першим концертом Чайковського, який усе-таки доступний підготовленішим музикантам, тоді як твір Гріга широко використовують і в навчальному репертуарі. У відкритих концертах таку музику необхідно виконувати або блискуче, або не братися за неї зовсім. У програмах Академії слухачі одержали змогу порівняти дві інтерпретації: юної Кел Кі Чон із Нової Зеландії й випускниці Київського вищого музичного училища ім. Р.Глієра Ксенії Полстянкіної (клас проф. В.Руденка). У першому випадку київська публіка, продемонструвавши притаманну їй доброзичливість, хвилювалася лише про те, наскільки успішно дістанеться солістка до кінця зіграної нею першої частини, нагородивши дебютантку належною порцією оплесків. На відміну від цього трактування Ксенії Полстянкіної уже претендувало на самостійність і стало першою заявкою на звання Майстра.

Говорячи про учасників Міжнародної літньої музичної академії 2002 року (а їхня кількість зросла порівняно з роком минулим майже вдвічі), передусім хочеться зауважити професіоналізм, який виявлявся, зокрема, і в умінні достойно поводитися на естраді. Спостерігаючи, з яким зовнішнім спокоєм і невимушеною свободою тримається на сцені Кирило Плотников із Луганська (він відкривав серію концертів), згадуєш розповіді про маленького Моцарта, котрий підкоряв слухачів недитячою впевненістю у власних силах. Найімовірніше, подібні якості виникають і в результаті наполегливої праці, і внаслідок постійного спілкування з воістину великою музикою. Юні музиканти прилучалися самі та вводили слухачів у світ творців, котрі вміли переводити невидиме й нечутне в матеріальну тканину нотного тексту. Оживаючи під пальцями юних виконавців, цей шифр перетворювався на схвильовану мову, ставав голосом, низкою образів, що випромінювали особливу духовну енергію. Попри вікову різницю і відмінність у рівні технічної «просунутості», в цій аурі так чи інакше перебували всі концертанти, втягуючи у відтворюваний духовний простір слухачів.

Нема чого дивуватися, що на жодній з концертних програм літньої академії, зокрема й на камерних концертах у Будинку вчителя, зал не був порожній. Відчувалося, для киян ці музичні «посиденьки» стали і традиційними, і абсолютно необхідними. На літню естраду стікалися невипадкові люди. Сюди йшли цілеспрямовано зі знайомими і друзями, збиралися родинами люди найрізноманітнішого віку. У цьому об’єднанні навколо музики було щось особливе, пов’язане з можливістю спостерігати зародження таланту, його перші осяяння, перші сміливі кроки, нехай часом і не цілком самостійні, підтримувані авторитетом учителя й досвідченістю старших музикантів.

На одному з вечорів між рядами, заповненими слухачами, ходив бідно вдягнений чоловік і збирав порожні пляшки. Захоплені виконанням піаністкою з Франції Жостін Вердьє (клас проф. М.Маркова) Другого фортепіанного концерту Шопена, меломани цього чужака не проганяли й не намагалися осмикувати. Збирач пляшок не був нав’язливим, проте мимоволі привертав увагу цілеспрямованістю своїх дій, анітрохи не пов’язаних із сенсом моменту. За виразом його обличчя важко було зрозуміти, чи чує й він оповиті світлою меланхолією мелодії Шопена, чи відчуває на собі вплив звуків рояля, який то нібито тоне, то стрімко підноситься над потужним звучанням оркестру.

Кінематографічний ефект цієї незвичної слухової й зорової картини доповнювався атмосферою теплого літнього вечора, заспокійливими для ока зеленими кронами старих дерев довкола концертної естради, свіжим подихом Дніпра. А все загалом, як і під час інших музичних вечорів у парку над Славутою, забарвлювалося почуттям духовної радості, яке народжувалося в спілкуванні з найпрекраснішим і найлюдянішим мистецтвом — музикою.