Ада Роговцева, сьогодення

06 липня, 2012, 13:28 Роздрукувати Bипуск № 24, 6 липня-27 липня 2012р.
Відправити
Відправити

Роговцева повнокровно грає не просто якийсь там «народний тип» і характер, вона, як і годиться великим артисткам, грає за три хвилини — життя і долю.

фото Василя Артюшенка

У середині липня відзначає ювілей Ада Роговцева. Їй 75. І цифр не приховує. Як і зморшок. Як сказала колись (крилато) Анна Маньяні фотографам: «Не приховуйте моїх зморшок, вони мені надто дорого дісталися...». Точно так само й «наша» могла б сказати.

Роговцева, видатна українська акторка, в новому часі (і в художньому просторі, який різко змінився) зберігає за собою один з найважливіших титулів для лицедійської гвардії. Вона, як і раніше, - улюблениця народу. Вона ж (як і раніше) - найзатребуваніша вітчизняна артистка на пострадянському просторі (якщо підійти з калькулятором до кількості проробленого за дванадцять «нульових» років).

…На Першому каналі (Росія) у рамках проекту «Закритий показ» якось представили «Вогні кубла». Фільм телеведучого і режисера Олександра Гордона (за мотивами оповідання його батька). Після перегляду - бурхливе обговорення, крики опонентів до хрипоти.

Лише в одному зійшлися різночинні сперечальники. Коли побачили на екрані Аду Роговцеву в ролі бабці-селянки Єфросинії. Здається, всі вони тоді й просльозилися у своїх захоплених емоціях. Ось вона, справжня велика акторка! Як скучили за такими цілісними, сильними й справжніми екранними образами, нехай навіть це епізод у довгому кіно!

Роговцева грає в картині справді роль не першого плану. Вона - мати хазяйки кубла. Такої собі «мами Люби» (Оксана Фандера), романтичної та меткої дівки, яка утримує в таємній міській квартирі двох найманих повій. Отже, це і є її бізнес-проект (за часів хрущовської відлиги).

І от десь хвилині на 61-й хронометражу бувала в бувальцях Люба вирішує відвідати стареньку матір у сільській місцевості. Тут і починається найкращий епізод. Люба чвалає полем крізь бур’ян назустріч мамі. До їхньої старої хатини. А бабця (Роговцева) сидить на ґанку й «лущить кукурудзу» (згідно зі смаками Хрущова).

Старенька. Згорблена. У благенькому ганчір’ї. Потерта хусточка «від сонця» на голові. Вона немовби прибита до землі самою ж землею. Немовби сама й уросла в цю землю. Мати, здається, заклякла перед хатиною у вічному очікуванні дочки-блудниці. Ну коли ж?

І ось з’явилася!

Сильна й прекрасна сцена. Стара мати суворо відводить погляд від дочки-хвойди. Ніби не хоче впізнавати в ній рідне дитя. Бо знає, «чим» ця нікчема промишляє. У селах за таке цим «лярвам» ворота дьогтем мажуть, патли стрижуть і світом пускають. Хвилини напруги. Миті відчуження. Частки секунд, які складаються з їхніх взаємних косих поглядів і давніх прихованих обопільних претензій-образ.

Між ними немовби стіна. Але все-таки… родички. Обидві - «мами». Одна (Єфросинія) - за природою своєю. Інша («мама Люба», як її й величають міські клієнти) - згідно із жаргонним лексиконом.

Зовсім знехотя, пересилюючи себе, героїня Роговцевої знову впускає пропащу дочку в рідний дім. У материнське серце. Різко і якось так нарочито ставить перед нею на стіл убогу трапезу. На, мовляв, що є в хаті: мабуть, зголодніла з дороги. І знову - погляд убік. Очі не бачили б! Ніби хоче відвернутися й від своєї материнської ганьби…

Кутиками губ і краєчками повік Роговцева грає пом’яту життям жінку, крізь серце якої за кілька хвилин прокотилися три цунамі. Від зневаги до упокорення долі.

…Але ось дочка виймає пачку грошей (нажитих ганебним постільним ремеслом). І очі матері спалахують і оживають. «Наша» людина! Купюри стара приймає дбайливо (новенькі!). Готова тут-таки перерахувати кожен папірець, послинивши кожен корінець.

І серце її крижане - на наших очах - тане. Нічого більше пояснювати не треба. Ні в цьому образі. Ні в сюжеті Гордона-батька і Гордона-сина. На екрані - жива людина. Усім нам знайома жінка, мати. Рідне створіння, для якого від «зневаги» до «прощення» - один крок.

Роговцева повнокровно грає не просто якийсь там «народний тип» і характер, вона, як і годиться великим артисткам, грає за три хвилини - життя і долю. Повторюся: грає все це лише кутиками губ і краєчками повік. І ще - всім нам знайомим, але в цьому разі злегка надтріснутим, немовби висушеним польовими вітрами, своїм неповторним тембром. А в ньому жодної фальшивої ноти. Тільки сіль та гіркота буття.

Аплодуйте ж і захоплюйтеся, насельники телепрограми Олександра Гордона. Ця артистка справді заслужила ваших компліментів та оплесків.

За довгі, дуже довгі роки роботи в кіно й у театрі, вона, на превелике наше щастя, все-таки не розміняла однієї важливої акторської здібності… «В’їдатися» у роль до останньої крихти. «Випивати» її до самісінького дна.

За ті ж таки стартові наші фатальні «нульові» - з 2000-го по 2012-й - народна артистка СРСР... спромоглася знятися в шести десятках кінофільмів! Рекорд. (І це ще без підрахунку кількості серій у деяких із цих стрічок.)

Грала бабусь-божих кульбабок.

Грала поважних матрон у добропорядних родинах.

Грала, здається, навіть якихось лиходійок (хоча це зовсім не її напрям).

Грала трепетних «джульєтт» у поважному віці (як, наприклад, у милому фільмі «Зимовий роман», де виступила в тандемі з Юозасом Будрайтісом).

І ось іще… Тут уже я вас і поготів здивую… У ненависному мені кінофільмі «АдмиралЪ» (з Хабенським) вона зіграла героїню Лізи Боярської (Ганну Тимірьову) - тільки в старості… На якомусь балу. Близькі акторки розповідають, як одного разу вона випадково ввімкнула телевізор, а там - цей загадковий образ. «Боже мій, і коли ж це я встигла?».

І хто ще нині міг би похвалитися таким багажем? Такою затребуваністю?

Думаєте, перед кимось із «сановитих» у ногах валяється, щоб так регулярно запрошували на знімальні періоди? Ніколи. Просто сучасний виробничий кіноцикл - трапляється - і сам не дурень. Тож іноді йому конче необхідні оці - справжні, одухотворені, прекрасні обличчя наших «любимих»… Щоб їхні очі (у двох міліметрах від сліз), щоб їхнє волосся (з осінньої сивиною) наповнили світ масових телевізійних муляжів та серійних кіношних удавань хоч чимось вартісним. Справжнім. Істинним.

І щоб ці улюблені обличчя-очі взяли й… виправдали сучасне «кіно». Яке й виправдати, власне, може лише Печерський суд - і то за потрібного пориву вітру.

…В ювілейні й інші дні доброго про неї завжди кажуть багато, доволі. Особливості її акторської природи пояснюють жіночою чарівністю, залізним професіоналізмом, незаперечним талантом, легким подихом.

Але в цьому разі ось що іще мені здається важливим… Пройшовши за життя вже стільки різних «епох», у кожному часі ця артистка більш ніж органічна: своєчасна і доречна.

Вона не випадала з «розкладів» захоплених дівчаток 50-х (коли на нерві, проворності та ліриці грала Полю Вихрову в «Російському лісі» Леоніда Леонова на сцені рідної Російської драми).

Виявилася такою потрібною в середині 60-х, коли залунала «Варшавська мелодія», звівши з розуму весь Київ, перетворивши її саму на театральний культ.

У 70-ті експресивно і вчасно «приборкувала вогонь» і «салютувала» разом з одержимою революціонеркою Марією: і ці її образи (а фільми ж часто повторюють на ретроканалах) навіть сьогодні не викликають осміху, не провокують докорів в «ідеологізмі», оскільки така любов розлита її героїнях…

І в 80-х вона стає для всього СРСР символом «Вічного поклику»; жінкою, крізь яку проходить безмірно жорстокий час, у ній самій (при цьому) не знищивши ні совісті, ні душі.

Та й для бурхливих 90-х вона не стала «чужою»: то був її естетський і декадансний період - роман із Віктюком, страждання за рідним театром.

…Виходить, у кожному такому «часі» вона була «своєю». Оскільки сама й виражала різний час. Може, тому й не любить жити минулим (як багато актрис радянського кіно, котрі потонули в мемуарах). А живе сьогоденням. І трішечки майбутнім. Чітко пам’ятаю, коли вона розсталася з Російською драмою і вже грала «Священні чудовиська» в залі консерваторії, юрба народу супроводжувала її за лаштунки, а охоронці перепиняли їм шлях… Вона зупинилася. Кинула колючий погляд: «Я не люблю, коли мене зупиняють!».

…Спливло багато води, а чомусь запам’яталися ті слова. І щоразу вони знаходять своє підтвердження.

От і в сьогоденні вона залишається такою… якою є… Затребуваною. Її любить народ. Ненавидить «вузьке коло» окремих «вершителів».

І, знаючи, як їй зараз тяжко… і якого трагічного удару завдала їй доля… смерть сина… найменше хотілося б белькотати, що «час лікує». Є рани невиліковні. А біди непоправні. І ці сльози не висохнуть ніколи. Побажаємо ж їй сьогодні - мужності жити. Така мужність у нинішній час - необхідна.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК