А ДАЛІ БУДЕ?

Минулої суботи, приблизно у той самий час, коли на Європейській площі столиці відбувалася дещо сумовита ліворуційна вистава, я саме завершував редагування однієї майбутньої книжки. За якийсь місяць-другий вона мусить побачити світ у львівському видавництві «Класика». Мені б дуже хотілося, щоб за місяць-другий вона все ще виглядала «дуже своєчасною», а не «своєчасно запізнілою». Ця вибухова суміш політичного репортажу, документальної лірики та інтимно-внутрішньої археології так і проситься в українське читацьке середовище. Іншими словами — цей костюм ніби для нас шитий.

Автор книжки — мій приятель, тридцятидворічний угорський письменник Петер Зілагі, мандрівник, авантюрист, ініціатор численних провокацій та перформенсів, зовні вельми схожий на Жана-Артюра Рембо часів Паризької комуни. Зрештою, я досить слабо уявляю собі, як за часів Паризької комуни насправді виглядав цей Жан-Артюр. Але щось мені підказує: приблизно так, як мій друг Петер Зілагі. Його книжка називається «Остання Вікножирафа», на сьогодні, після трьох перевидань в Угорщині, її перекладено дев’ятнадцятьма мовами і видано в десяти країнах. Сам автор визначає свій шедевр як «ілюстрований словник для дітей віком від п’яти років».

Усе почалося з того, що восени 1996-го югославський режим, очолюваний тодішнім президентом Мілошевичем, за всяку ціну прагнучи не допустити до влади опозицію, сфальсифікував результати муніципальних виборів у Белграді та кількох інших містах. Вичерпавши таким чином парламентські методи боротьби, опозиція закликала розчарованих белградців вийти на вулиці. Багатолюдні вуличні акції протесту відбувалися щодня і тривали всю зиму 1996—97 років. Петер Зілагі там був, усе це бачив, у всьому цьому брав участь і все це описав.

Про те, що сучасні вуличні революції мають бути передусім молоді, веселі й оксамитові, я здогадувався ще з позаминулого десятиліття. Пам’ятаю, як переодягнуті мультиплікаційними ґномиками польські «помаранчеві альтернативники» дослівно паралізували наїжачений злістю змопівський кордон — вони просто закидали отетерілих силовиків квітами. Іншого разу — тортами. Коли сила стає смішною, вона перестає бути сильною.

Починаючи з недавньої й такої водночас далекої епохи Повалення Стіни, естетичний чинник став заледве не вирішальним у будь-яких протестаційних акціях. Засилля в колонах маніфестантів старих облич, які понуро й перекошено сунуть під такими ж старими, понурими й перекошеними стягами, одноманітність і — що там казати! — крайня тупість протестаційних гасел, що зводяться до всім зрозумілого, але мало переконливого «Крокодила геть!», — усе це аж ніяк не сприяє успіхові. Головним чином — тому, що не приваблює, не захоплює, не інтриґує.

У Белграді, як свідчить Зілагі, все виглядало значно веселіше. Це був, по суті справи, тривалий зимовий карнавал — щодня, а часто і щоночі на вулицях маніфестувало до ста тисяч людей. Як витримати зимові холоди у виснажливому протистоянні озброєним кийками, водометами і сльозогінними газами міліцейським кордонам?

По-перше, можна танцювати, наприклад, під музику з «Андеґраунду» Кустуріци (саме того сезону цей саундтрек зробив свою карколомну світову кар’єру). По-друге, цілуватися — кількість молодих закоханих пар у лавах маніфестантів перевищувала всі пересічні світові стандарти. По-третє і по-десяте, передавати по колу пляшку, сигарету, косяк, свистіти у свистки, калатати, співати, скандувати, клаксонити у навмисне створюваних заторах, закидати одіозні громадські споруди (прокуратуру, суд ітеде) тухлими яйцями, грати посеред площі шекспірівського «Макбета» (не без натяку). На белградські демонстрації було заведено ходити цілими сім’ями, обов’язково з малими дітьми. Лідери опозиції подавали в цьому приклад, ідучи на чолі колон із власними дітьми на плечах. Тепер я, здається, починаю розуміти, чому в нас представники влади так гаряче переконують киян не підпускати дітей до вуличних акцій. Руки про всяк випадок варто залишати розв’язаними, особливо коли в цих руках гумові киї.

Читаю рукопис — і аналогії напрошуються самі собою. Наприклад, запитання, як давати собі раду з брехнею мас-медіа. На той час фактично всі телеканали країни контролювала дочка Мілошевича. Перефразоване з Декарта «Я мислю — отже, я вимкнув свій телевізор» стало чи не найпопулярнішим белградським ґрафіті того часу. Зрозуміло — особливо нам з вами — якими були в ті дні випуски новин на югославському телебаченні. Так от, рівно о сьомій тридцять вечора, коли в ефірі починалися чергові новини, сотні тисяч белградців відчиняли вікна й балкони — і починали гамселити ложками або чим доведеться по каструлях, горщиках, баняках і по чому там ще — цей лемент протесту покликаний був прогнати з телевізійних екранів демона цензури і дезінформації.

Здатність белградської опозиції моментально відшукувати свою знезброюючу відповідь щодо кожного чергового випаду урядових політтехнологів — особлива тема. Досить було якомусь штатному оглядачеві повідомити в новинах, що в демонстраціях бере участь «нікчемна жменька, можливо, два десятки студентів, маніпульованих західними спецслужбами», як наступного ж дня на вулиці виходило цих студентів цілих двадцять, а то й сорок тисяч — і кожен ніс на собі напис «Я — представник нікчемної жменьки. Мною маніпулюють західні спецслужби».

Але що там студенти! Навіть бабусі-домогосподарки виходили на вулиці стрункими лавами, і кожна несла на своєму капелюшку напис: «Я — той самий рядовий мешканець столиці, якому заважають вуличні демонстрації».

А коли дружина президента заявила, що владу, завойовану кров’ю, відібрати можна так само тільки кров’ю, ті ж студенти тут-таки організували добровільне здавання крові. Назбиравши близько ста літрів, вони готові були передати її режимові в обмін на передачу режимом влади. І коли ректор оголосив їм, що виганятиме з університету всіх учасників «безпорядків», вони влаштували йому, ректорові, ритуальне вигнання з осиковим кілком, часником і свяченою водою. Бо студенти — це світлі сили добра, хоч переважно і схильні до максималізму, що загалом природно і навіть красиво.

Щоправда, в нас вони не такі. Пригадуються результати опитування — з тієї меншості («нікчемної жменьки») студентів Києва, які вважають нині, що протестувати все-таки варто, більшість уточнює чому: тому, що за це платять гроші. І якщо опитування цього разу не бреше, то ми приїхали, о наше світле майбутнє.

Тож спокійно, дорогі співвітчизики, карнавалу в нас поки що не передбачається, і жоден «югославський варіант», яким періодично нас усіх полякують (оперуючи при цьому канонічним репертуарним набором «ЦРУ — Сорос — радіо «Свобода» тощо), у цій країні, серед цієї людності, здається, нездійсненний. А проте ніяк не дає мені спокою один з останніх епізодів «Останньої Вікножирафи». У березні
97-го року, в день закінчення белградських демонстрацій, студенти Академії мистецтва спускають з даху і розгортають прямо перед вікнами деканату двадцятиметрове полотно, на якому чорними літерами написано: TO BE CONTINUED.