Убит 18-го, умер 24-го…

40 дней, как нет с нами Леонида Федорука - поэта и композитора, журналиста и писателя, мужа, отца и дедушки… Но прежде всего - Гражданина и Человека.

18 февраля, забирая внучку со школы, попал под атаку "Беркута". Сердце не выдержало напряжения, и, после нескольких дней болезни, 24 февраля поэта не стало. Но осталось с нами его наследие - поэзии и песни, пронизанные любовью к людям, к родной земле, к Украине…

Вместо перечисления многочисленных творческих и государственных наград Леонида Евгеньевича мы решили напомнить нашим читателям несколько его произведений.

Также информируем, что 28 апреля в Национальной филармонии Украины состоится вечер памяти Л.Федорука. Приглашения - по тел. 278-1697, 278-62-91.

Перед іконою

Колись батьки повідали про Тебе...

О Боже, розкажи тепер про них,

Як там вони,
чи, може, щось їм треба?

Чи згадують вони дітей своїх?

Чи й там над ними
хтось із кулаками,

Як тут, на нашій горісній землі?

Бо із життя відходять також хами...

Куди? Невже киплять там у смолі?

Чи десь вони від Тебе недалеко

І, може, навіть влізли у святі?

Бо, певно, з ними і Тобі нелегко,

Твоя душа також у сум'ятті.

І погляд Твій, як і у мене, в сумі -

Така вже наша доля в світі цім...

Та ось мине земне, яке зозулі

Означили мені, і я в Твій дім

Прийду!.. А поки я прошу так мало

У Тебе, о мій Боже, не гнівись:

Погладь за мене по голівці Маму

І Татові від мене уклонись.

Сором

Господи, які нещасні люди

У своїх гризотах і спокусах:

Скільки раз ми на добу Іуди?

Скільки раз ми на добу Ісуси?

Ми усі - маленькі і великі -

Повсякчас у злетах і падіннях,

Бо усі: "прості" й "багатоликі",

Носимо у пазусі каміння.

І від того, як зірки зійшлися,

Чи з ноги якої нині встали,

Можемо чи то сягнути висі,

А чи опуститися до стайні.

Я уже і не караюсь з того,

Що мене то продадуть, то куплять.

Що поставить крапку на автограф

У єлеї випещена куля.

Хтось почне псалми мені співати,

Хтось на місце звільнене полізе.

І прийдуть нові комедіанти,

Все почнуть спочатку - під завісу

І ніхто, ніхто до серцетрусу

Не сприйме одвічну драму блуду:

У своїх гризотах і спокусах

Рідше ми Ісуси, ніж Іуди.

1994 г.

Комедія звитяг

Ми хочемо добра своїй державі:

Не злазимо з помостів і трибун...

Чи, може, ми і справді не лукаві

І у душі насправді визрів бунт?

А може, просто ми такі забудьки,

Що плутаємо сцену і життя,

І там, де слід актором бути - дзуськи!

Де жити слід - комедія звитяг...

А глядачі - то натовпи й масовки

Закуплених за безцінь бідолаг,

Що ходять на поставлені тусовки

"Оцих" шараг
супроти "тих" шараг.

Отак
поміж реальністю й концертом

Живемо без керма і без вітрил...

А може, слід вождям
піти до церкви

Розкаятись
і стать до справжніх діл?

Сімейні вечори

Татові моєму

великомученику

Євгену Павловичу

Сімейний вечір...
Мій солодкий спомин.

Все в пам'яті і наче наяву:

Карбідки вогник
прямо серед столу,

За ним, поближче до стіни, кавун,

Що не відкрив
"віконця" в таємницю.
- Заждіть! - сміявся тато.
- Ще не час!..

В здогадках
розпливались наші лиця,

І таїна аж поглинала нас.

У казані пахтіла мамалиґа,

З макухи запікалися млинці.

Голодні, ми вертілися, мов дзиги,

Ледь-ледь
терпець тримався на лиці.

Чотири пари оченят цікавих...

І мамине священнодійство рук...

І татові (але для нас) забави,

Від котрих так теплішало навкруг.

З примовками і жартами вечеря...

А далі труд домашній кошеням

Горнувся лагідно до рук і рученят,

І повнилася піснею оселя.

І як на неї духу вистачало?

А може, пісня і давала сил?

"Ой, Василько сіно косить…"
- ми співали,

І кожен з нас
з Васильком тим косив.

І сіяли у мріях огірочки,

А в милій, любій пісні про любов

Розходились і сходилися знов...

В ту мить
ви б чули наші голосочки!

Ви б глянули на ті худенькі плечі,

Що схоплювались
пісні в такт завзято...

А потім всі ми слухали театр, -

І диктор нам казала:
"Добрий вечір!"

О, добрий вечір! Добрі вечори!

Ми ждали їх з самісінького ранку,

І гоїлися в наших душах ранки

Такої вечорової пори.

Часом млинці із тертої макухи...

Часом
"ягли, що спать уже лягли"...

І худли ми, було...
Було, що й пухли...

Та очі й душі наші ще жили!

І крихітні серця чудес воліли!

Ми вірили і знали - діждемось!

І щось давало нам снаги і гріло,

І мрії наші окриляло щось...

І зник з роками
пломінець карбідки,

Були й млинці з макухи до пори...

За ними не шкодую -
горя свідки...

Але ж де ви, сімейні вечори?

Прогрес! Прогрес!..
Могутні в нього крила,

Що нас підносять владно догори...

Та в метушливих буднях загубили

Ми вас, сімейні щирі вечори.

Ми під модерн обставили кімнати,

Нам теле-, стерео несуть свої дари.

І наче не такий вже мудрий тато,

Як в ті далекі світлі вечори.

І я схиляю голову додолу:

Прости нас, батьку,
зайнятих людей...

А зараз я покличу всіх до столу,

А раптом... вечір той прийде?

Над Україною
Господній дух

Ми довго так блукали у пітьмі,

Що і тепер з простертими руками

Йдемо незрячі і глухонімі...

А поміж хмар!.. А в небі!..
А над нами,

Над Україною Господній Дух -

Святе знамення сущим і грядущим.

На Віфлеємську зірку молоду

І очі обернім свої, і душі!

Ніхто за нас не порає для нас...

І ми самі у святості чи блуді...

Зійде з очей облуди пелена -

Ми правдою святою вічні будем.

Вона - снага і помислів, і справ,

Вона опора духові і силі.

Вона Любові праведна сестра,

І нас вона продовжує у сині.

Отців своїх до Вічності посли, -

Ми у одвіті за життя і вроду

Землі, з якої щедро проросли,

В якій коріння наших родоводів.

Над Україною Господній Дух -

Святе знамення сущим і грядущим.

На Віфлеємську зірку молоду

І очі обернім свої, і душі!