Мустафа Кемаль Ататюрк: демократ-диктатор

Ми висунули гасло: "Незалежність або смерть!". Якби це гасло привело до невдачі, що вийшло б у результаті? Рабство! Але чи не той самий результат вийшов би при ухваленні будь-яких інших рішень?

Мустафа Кемаль Ататюрк

Під час останніх сутичок на площі Таксим у Стамбулі багато хто з учасників запеклих антивладних протестів, які, так само як і в Україні, вимагають, за великим рахунком, перезавантаження всієї системи влади, гордо називав себе "солдатами Ататюрка". В цьому є певний парадокс. Адже перший президент Турецької Республіки, який помер далекого вже 1938 року, і досі якоюсь мірою "перебуває при владі" - його іменем названо головні площі й вулиці практично в кожному турецькому мегаполісі, маленькому містечку чи селі, в центрі кожного з них обов'язково є пам'ятник "Батькові турків", його портрети прикрашають турецькі банкноти і монети всіх номіналів. У країні немає, мабуть, жодного політика або громадського діяча - незалежно від його поглядів, - котрий зважився би публічно піддати сумніву велич засновника республіки. Культ Ататюрка в нинішній Туреччині можна порівняти хіба що з обожненням Леніна в Радянському Союзі, яке тривало впродовж багатьох десятиліть після смерті "вождя світового пролетаріату" - аж до самого краху цієї наддержави. Але в Туреччині - хоч як розвивалися б події, хоч хто прийшов би до влади - ймовірність "розвінчання культу" Ататюрка, рішуча відмова від його ідеологічної спадщини практично дорівнює нулю.

То хто ж такий "Батько турків", чого він навчав і що, власне, зробив для своїх "дітей"?

Шлях воїна

На початку 1881 року в турецькому місті Селянік (нині Салоніки в Греції) в родині лісоторговця середньої руки Алі Різи і його дружини Зюбейде-ханум народився син. Троє старших дітей подружжя померли ще немовлятами, і батько дуже сподівався на продовжувача роду. Хлопчик, якого назвали Мустафою, вижив. Точна дата його народження невідома досі - в тогочасній Туреччині такими "дрібницями" не переймалися. Більшість дослідників вважають, що це 12 березня, але сам Ататюрк згодом заявив, що народився 19 травня, у день, коли він 1919 року проголосив початок Війни за незалежність проти іноземних окупантів. Ця дата і вважається його офіційним днем народження.

Алі Різа до того, як став торговцем, працював дрібним урядовцем на місцевій митниці. Як стверджують, він був албанського походження. А Зюбейде-ханум, найімовірніше, мала у своїх жилах македонську кров. Вона була майже білявкою. Мустафа, до речі, успадкував колір волосся від матері, хоча в нього воно було трохи темніше - русяве. Але й такий колір не типовий для турків.

Утім, хоч би яка кров текла в жилах батьків Ататюрка, вони були правовірними мусульманами, розмовляли вдома турецькою і вважали себе турками.

А тим часом Селянік (Солун - болгарською, Фесалоніки - грецькою) часи дитинства Мустафи був у не стільки турецьким, скільки османським імперським містом і великим портом (налічував 150 тисяч жителів). У центрі його мешкали здебільшого греки, а ще - чимало болгар і македонців, а також іноземців - французів та італійців. У Селяніку була й найчисельніша в Османській імперії і дуже впливова єврейська громада, яка становила майже половину жителів міста. До речі, вороги "єретика" Ататюрка розпускали чутки, що його батько був нібито таємним юдаїстом, "позаяк усім відомо, що Селянік - єврейське місто". Родина Алі Різи мешкала в мусульманській частині (їхній триповерховий будинок традиційної східної архітектури зберігся донині) серед турків і албанців. Проте вже змалку Мустафа спілкувався з представниками й багатьох інших національностей.

Хлопчик ріс дуже самостійним і вольовим. Ще у п'ять років він заявив батькам, що, коли виросте, стане військовим, офіцером-ефенді, а потім і генералом-пашею. Батькові плани сина подобалися, він навіть подарував йому шаблю. Натомість мати мріяла, щоб хлопець став ученим муллою. Проте коли настав час іти Мустафі до школи, батьки знайшли компроміс - віддали його одночасно в релігійну школу, де вивчали виключно Коран, і в приватну світську школу свого сусіди Шемсі-ефенді. У цій школі і вчитель, і учні сиділи під час уроків на килимі "по-турецьки", підібгавши під себе ноги. Мустафа постійно вставав і слухав учителя стоячи - мовляв, від "рекомендованої" пози в нього "болять коліна". Вчитель спершу вмовляв неслуха, а потім дійшло до того, що почав бити, але Мустафа все одно вставав. Одного разу Шемсі-ефенді особливо сильно побив хлопця, після чого батьки забрали його зі школи.

Коли Мустафі було сім років, помер батько, і наш герой із молодшою сестрою лишилися напівсиротами.

Мати наполегливо вимагала від хлопця вчитися на муллу. Але він, коли йому виповнилося 12 років, потай від матері підготувався і без її відома склав іспити до початкової військової школи (щось на кшталт кадетського корпусу) в рідному місті. І Зюбейде-ханум довелося змиритися з вибором сина.

Викладач математики капітан Мустафа-бей вважав чомусь, що вчитель і учень не можуть мати однакові імена, і називав свого улюбленця Кемалем (турецькою - "досконалість"). Хлопцеві сподобалося нове ім'я, і відтоді він усім і завжди представлявся як Кемаль. Закінчивши 1896 року з відзнакою початкову військову школу, наш герой вступив до середньої військової школи в місті Манастір (нині Бітола в Македонії), за 150 кілометрів від рідного Селяніка. Під час навчання виникли труднощі з вивченням французької мови. Тому влітку, під час канікул, Кемаль записався до французького колежу в Селяніку і за кілька місяців досконало опанував мову. Протягом усього життя він читав французькою і німецькою, яку вивчив трохи згодом чи не краще, ніж турецьку. А поки що його улюбленими авторами були французькі енциклопедисти Вольтер, Дідро, Руссо. Їх він читав в оригіналі.

Після закінчення 1899 року школи в Манастірі, Мустафу Кемаля як найкращого кадета курсу направили до елітного Оттоманського військового коледжу в Стамбулі. Після його закінчення 21-річний лейтенант продовжив навчання в Академії генерального штабу. Це було безпрецедентним випадком, бо до вступу в Академію кожен молодий офіцер мусив прослужити кілька років у війську. 1905 року наш герой блискуче закінчив академію. Але послужити в одній з елітних частин турецької армії капітанові Кемалю не довелося - його заарештували за звинуваченням у державній зраді.

Щоб пояснити, як таке могло статися, зупинимося на ситуації, що склалася в Турецькій імперії на початку ХХ століття. Імперія Османів досягла піку своєї могутності на зламі ХVІ і ХVІІ століть. Турецькі бунчуки з кінськими хвостами стояли на стінах українського Кам'янця і священного міста мусульман Мекки. Влада султана, який до того ж став халіфом - духовним главою всіх мусульман-сунітів, поширювалася від гирла Дону до пустелі Сахара і від Перської затоки до стін Відня. Проте після другої облоги австрійської столиці, яка 1683 року закінчилася нищівною поразкою турецького війська від польсько-австрійської армії за участі українських козаків, немовби злий чаклун наслав чари Османську імперію. Впродовж 200 років практично в кожній війні турки зазнавали поразок - від австрійців, поляків, росіян, італійців, греків, чорногорців, сербів. Та річ, звичайно ж, не в магії. Архаїчна феодальна імперія азійського типу, яка практично не розвивалася в соціально-економічному, а відтак і військовому плані, дедалі більше відставала від європейських країн, що стрімко змінювалися.

Протягом усього ХІХ, а перед цим почасти ще й ХVІІІ століття османська влада періодично намагалася провести модернізацію країну, перебудувати систему державного управління, економіку, а особливо збройні сили, за європейським зразком. Проте всі реформи закінчувалися, в найкращому випадку, малоістотними тимчасовими поліпшеннями, а часто - й повним провалом. Ніхто з турецьких реформаторів не наважувався поставити під сумнів самі засади османської державної системи - нічим не обмежену владу султана-самодержця, разючу нерівноправність його підданих-мусульман і підданих-християн, суто азійсько-феодальну систему економічних відносин, традиційне законодавство, що базувалося на мусульманському звичаєвому праві - шаріаті.

Тим часом наприкінці ХІХ століття в Туреччині набирала сили таємна організація молодотурків, яка ставила собі за мету європейську модернізацію країни; перетворення її на багатонаціональну державу, де всі громадяни мали б рівні права, а етнічні турки зберігали б провідні позиції; скасування або принаймні істотне обмеження влади султана. Молодотурків рекрутували переважно з числа офіцерів, кадетів військових навчальних закладів і студентів. Їхнім "бастіоном" була третя армія, яка стояла в Македонії. І в школі в Селяніку, і в школі в Манастірі більшість викладачів і вихованців поділяли погляди молодотурків. Кемаль не був винятком. Йому незручно сиділося "по-турецьки" не тільки з ідейних, а й із суто життєвих міркувань. Під час канікул кадет Кемаль, перевдягаючись у цивільний європейський одяг, вчащав до грецьких клубів, де танцював європейські танці, балувався алкоголем…

Зовсім не так було в Стамбулі. І в коледжі, і в академії панувала атмосфера обожнювання султана, а на тих, хто висловлював інші погляди, начальству доносили численні добровільні інформатори. Жертвою доносів став і Кемаль.

Як Кемаль-паша австралійців переміг

Кемаль просидів у в'язниці три місяці, доки звинувачення визнали недоведеними. Відтак капітана звільнили з-під варти і навіть зберегли за ним офіцерське звання. Та служити відрядили не в якусь з елітних частин, а в найгіршу в Туреччині 5-ту армію, що дислокувалася в Сирії. Капітан Кемаль командував там батальйоном, брав участь у придушенні місцевого повстанського руху, проте навідріз відмовився від "своєї" частки в незаконній контрибуції, яку турецькі військовики зібрали в повстанських селах.

Сирійське "заслання" Кемаля тривало два роки. 1907-го впливові друзі домоглися його переведення до Македонії в 3-тю армію. За рік саме ця армія розпочала молодотурецьку революцію, активним учасником якої став і Кемаль. Спочатку бунтівники захопили Селянік, а потім рушили на Стамбул. Султану Абдул-Гаміду довелося капітулювати і сформувати уряд з молодотурків. Проте ті, хоч і змусили Абдул-Гаміда зректися престолу, так і не наважилися скасувати монархію як таку. На престол зійшов новий султан - Мехмед V.

Після революції Кемаль не зробив стрімкої кар'єри. Аналітики вважають, що лідери молодотурків Талаат-паша та Енвер-паша підсвідомо (а може, й цілком усвідомлено) бачили в Кемалі потенційного конкурента в боротьбі за особисту владу. Кемаль командував полком. 1910 року як турецький спостерігач побував на Пікардійських маневрах у Франції (це були його перші відвідини Західної Європи), а 1911-го був переведений до генштабу.

Цього ж року Італія напала на Туреччину, аби відібрати її останні володіння в Африці - Триполітанію і Кіренаїку (нині Лівія). Полковник Кемаль зголосився добровольцем на фронт, і полк під його командуванням здобув під Тобруком єдину в цій війні перемогу турків. А загалом війна закінчилася ганебною поразкою Туреччини: вона втратила не лише Лівію, а й острови Додеканес.

1912 року розпочалася Перша балканська війна, в результаті якої нещодавні "раби" османів болгари, греки, серби й чорногорці вщент розгромили турецьку армію і відібрали в Туреччини практично всі її європейські володіння, зокрема й рідне місто Кемаля, яке відтоді стало частиною Греції. У турків у Європі лишився тільки невеличкий шматок землі в околицях Стамбула. Щоправда, 1913 року союзники пересварилися через поділ відібраної в турків "здобичі". До протиболгарського союзу Греції, Сербії та Чорногорії крім Румунії долучилася й розбита Туреччина. Військам під командуванням Кемаля вдалося відвоювати в болгар іще шматок Східної Фракії зі стратегічним містом Едірне (Адріанополем).

Після війни Кемаля призначили військовим аташе в Софії, де він перебував з 1913-го по 1915 рік. У Болгарії він ретельно вивчав досвід цієї країни, яка до 1878 року була провінцією Османської імперії, проте спромоглася за три десятиліття провести вражаючу модернізацію, зокрема створити цілком боєздатну армію, що розгромила в Першій балканській війні найкращі турецькі війська.

Влітку 1914 року розпочалася І Світова війна. І Антанта, і Німеччина з Австро-Угор-щиною всіляко намагалися перетягнути Османську імперію на свій бік. Зрештою, наприкінці жовтня 1914 року Туреччина вступила у війну на боці Німеччини. Кемаль не схвалював такої орієнтації. Він вважав, що у війні переможе Антанта, а отже, Туреччина мала би пристати до потенційних звитяжців або принаймні зберігати нейтралітет. Проте рішення ухвалював не він.

На початку 1915 року Антанта вирішила одним потужним ударом вивести з ладу найслабкішу ланку коаліції Серединних держав - Туреччину. Британсько-французьке командування, скориставшись цілковитою перевагою свого флоту в Середземному морі, у квітні 1915 року несподівано висадило на Галліполійському півострові - північному березі Дарданелльської протоки - потужний десант. Було захоплено два плацдарми. Найбільшу стратегічну загрозу для турків створював північний плацдарм - там висадилися дві дивізії Австралійсько-новозеландського армійського корпусу (АНЗАК), який був одним з найбільш боєздатних з'єднань в усій британській армії.

25 квітня становище турків стало критичним. "Якби британці змогли захопити гребені хребтів, що панували над протоками, серйозного, можливо фатального, удару було б завдано в серце турецької оборони", - писали вже після війни аналітики турецького генштабу. Відлік часу йшов на години й хвилини. Кемаль-паша, командир 19-ї турецької дивізії, щойно сформованої з анатолійських селян-резервістів, погано навченої й озброєної, ухвалив рішення блискавично, навіть не узгодивши його з командувачем турецького угруповання в районі Дарданелл німецьким генералом Ліманом фон Сандерсом. Він наказав негайно атакувати дивізії АНЗАК, які переважали його війська чисельністю, озброєнням та бойовим вишколом, з тим, щоб скинути їх з хребтів Чунук-Баїр та Сарі-Баїр. Австралійці теж вирішили наступати. Відбувся зустрічний бій, який часто переходив у рукопашну: високорослі австралійці багнетами й прикладами билися з низенькими худорлявими турками.

Кемаль того дня виглядав просто-таки натхненним відчайдухом. Він постійно перебував на передньому краї, допомагав котити гармати на нові позиції, на повний зріст піднімався на найвищі точки під зливою куль, посилаючи вояків в атаку, з якої в них було дуже мало шансів повернутися живими. "Я не наказую вам іти в атаку, - написав Кемаль-паша в наказі по дивізії. - Я наказую вам померти. За той час, доки ми помиратимемо, інші солдати й командири зможуть стати на наші місця". Найкращий полк Кемалевої дивізії, 57-й, загинув практично повністю, проте австралійців і новозеландців вдалося скинути з гірських хребтів і відігнати на невеличкий плацдарм на березі моря, який вони захопили ще в першу годину після висадки і який весь прострілювався з гребенів цих відвойованих турками хребтів.

Вперше за багато-багато десятиліть турки завдали поразки першокласній європейській армії не за рахунок величезної переваги в чисельності, а навіть перебуваючи в меншості. В Європі, де вже звикли до постійних турецьких поразок, були приголомшені. Проте аналітики не врахували, що воювати в далекій Лівії чи навіть у не такій уже й далекій, але все ж таки не зовсім турецькій Македонії і захищати від іноземців саме серце Туреччини - різні речі. Та й полководця такого масштабу, як Кемаль, у турків іще не було.

Другий великий британський наступ з дарданелльських плацдармів відбувся тільки в серпні 1915 року. Союзникам знову вдалося заскочити турків зненацька - війська Антанти захопили у ворожому тилу третій плацдарм, який вдалося з'єднати з плацдармом АНЗАК. Проте британці й цього разу не спромоглися закріпитися на панівних вершинах. Вирішальну роль у їхній поразці знову відіграла 19-та турецька дивізія під проводом Кемаля. Як найвищу державну нагороду він отримав почесну приставку до імені - "газі", що означає "переможець". Відтепер нашого героя офіційно звали Газі Мустафа Кемаля-паша. І це ім'я тепер знали навіть у закутніх турецьких селах.

Антанта змушена була визнати свою поразку, і в грудні 1915-го - січні 1916 року всіх британських, французьких, австралійських, новозеландських, індійських та сенегальських вояків було евакуйовано з обох плацдармів на Галліполійському півострові.

Війна за незалежність

Туреччина таки виявилася найслабшою ланкою в німецько-австрійсько-болгарському союзі. У відсталій країні почався голод. Після чергових поразок турецьких військ від британців у Месопотамії і Палестині Стамбул підписав 30 жовтня 1918 року Мудроське перемир'я з Антантою. Це була фактична капітуляція - турецьку армію демобілізовували, всі військові кораблі передавали переможцям, які встановлювали свій контроль над Босфором і Дарданеллами. Турецькі війська виводили з Іраку, Сирії, Палестини, Аравії та Ємену - всіх арабських країн, які перед війною залишалися під владою Османів. Командувач 7-ї армії Кемаль-паша вивів своїх вояків з відтепер уже чужої сирійської землі. Його армію було розпущено, а сам він отримав призначення до генерального штабу в Стамбулі, "тимчасово" окупованому британсько-французькими військами. Слабкодухий султан Мехмед VI Вагідеддін став маріонеткою в руках окупантів. Антанта планувала поділ між Британією, Францією, Італією і Грецією практично
всієї Туреччини у вигляді "сфер впливу", "зони проток, що перебуватиме під міжнародним контролем", формально незалежних, а фактично підконтрольних союзникам Вірменії і Курдистану.

9 травня 1919 року генерал-лейтенант Кемаль-паша виїхав з окупованої іноземцями столиці до міста Сівас у Східній Туреччині зі скромним мандатом інспектора 9-ї армії, яка існувала переважно на папері. Тут Кемаль почав гуртувати сили для боротьби з окупантами. Більшість турецьких політиків вважали його божевільним - мовляв, якщо вже Туреччина програла війну Антанті в союзі з потужною Німеччиною, то нині, сам на сам з окупантами, турки не мають жодних шансів на успішний спротив. Тому не варто "дражнити" переможців, треба намагатися їх усіляко улещувати, аби вимолити хоч якоюсь мірою прийнятні умови. Проте Кемаль вірив у свій народ.

Місяць-два він формально перебував на службі в Мехмеда VI, але наказів його не виконував і вже в липні офіційно звільнився. Султан заочно засудив його до страти. А тим часом Кемаль почав формувати нові республіканські органи влади, і 23 квітня 1920 року в Ангорі (Анкарі), в центральній Анатолії, відкрилися Великі національні збори Туреччини, які перебрали на себе всю повноту влади в країні. Цікаво, що турецькі республіканці монархії тоді не скасували. Кемаль облудно стверджував, що позаяк султан перебуває в полоні, всі його накази й заяви надходять не від нього, а від ворогів-іноземців, і владу йому буде повернено, щойно Мехмед вирветься на волю. Такий прийом був конче потрібен, бо інститут султанату-халіфату все ще мав серед широких селянських мас Анатолії великий авторитет. Формально султана було позбавлено престолу й проголошено республіку лише 1923 року.

Але перед цим Кемаль-паша виграв дві війни. Восени 1920 року малі числом і погано озброєні загони кемалістів завдали нищівної поразки ще менш чисельним і ще гірше озброєним військам незалежної Вірменії. Турки не лише не допустили вірменів у Західну Вірменію, яка до І Світової належала Туреччині (1915 року султанський уряд вчинив там масовий геноцид вірменів; за Севрським мирним договором, підписаним 10 серпня 1920 року між Антантою і султанським урядом, ця територія мала відійти до Вірменії), їхні війська були вибиті також з Карса, Ардагана й Гюмрі (за радянських часів Ленінакан) - областей колишньої Російської імперії. Місцеве вірменське населення частково винищили, частково вигнали зі своїх домівок. Уряд вірменських націоналістів-дашнаків був змушений передати владу в залишках
своєї країни російським більшовикам, щоб зберегти націю від остаточного винищення. Ленін усіляко підтримував турецьких націоналістів-кемалістів, яких справедливо розглядав як союзників у боротьбі проти Антанти. Відтак Карс і Ардаган залишилися Туреччині, а Гюмрі - повернули радянській уже Вірменії.

Але набагато масштабнішою і, без перебільшення, доленосною для нової Туреччини стала Греко-турецька війна 1919–1923 років. Згідно зі згаданим уже Севрським договором до складу Греції мала бути включена область Смірни (турецькою - Ізміру) на малоазійському узбережжі Туреччини, де греки становили, за різними оцінками, від 40 до 60 відсотків населення - переписів населення тут ніхто ніколи не проводив. Уряд Кемаля навідріз відмовився визнавати цей договір, відтак Антанта поклала на озброєну й вишколену нею грецьку армію завдання таки змусити новий турецький уряд виконувати Севрський договір.

Спершу греки, завдаючи туркам поразок, просунулися майже до самої нової столиці країни Анкари. Проте Кемалю вдалося сформувати з напівпартизанських загонів ополченців-добровольців боєздатне військо і викликати патріотичний підйом серед нужденних анатолійських селян: вони за сотні кілометрів на волах і просто на руках носили на фронт снаряди й амуніцію. Більшу частину всього цього постачила турецьким націоналістам Радянська Росія. Зрештою, греки зазнали поразки настільки нищівної, що навіть командувач їхньої армії генерал Трикупіс зі своїм штабом потрапив у полон до турків.

9 вересня 1922 року переможна турецька армія на чолі з Кемаль-пашею вступила до Ізміра. І хоча Кемаль заявив, що кожного турецького солдата, який завдасть хоч якоїсь шкоди мирному населенню, буде розстріляно, у місті почалися жахлива різанина і пожежі. Кемаль звинуватив в організації підпалів смірненського митрополита Хризостома. Турецьке командування видало митрополита на "суд" розлюченому натовпу мусульман, який його буквально розірвав. А Кемаль нібито сказав (згодом він заперечував ці слова): "Туреччина очистилася від зрадників-християн та іноземців. Віднині Туреччина належить туркам".

Після перемоги турків з Малої Азії, Константинополя і Східної Фракії було змушене виїхати до Греції практично все грецьке населення - близько півтора мільйона людей, натомість із Західної Фракії, Епіру й Македонії до Туреччини вигнали 600 тисяч мусульман - переважно турків і почасти албанців. Кемаль вступив до Стамбула, а султан Мехмед VI утік з країни на британському лінкорі "Малайя". 24 липня 1923 року було підписано Лозаннський договір, який поклав край війні між кемалістською державою і Антантою, встановив сучасні кордони Туреччини. 29 жовтня було проголошено Турецьку Республіку. Кемаль переміг у війні.

Побудова нової батьківщини

Ататюрк зробив те, що протягом десятиліть і навіть століть не вдавалося численним турецьким реформаторам, - "прищепити" до дерева турецької державності європейські "пагони" і не допустити їх "відторгнення". Докорінний переворот, здійснений ним в усіх сферах життя Туреччини можна порівняти хіба що з реформами Петра І в Росії за два століття перед тим.

Було повністю змінено ідеологічну парадигму Туреччини. Якщо Османська імперія позиціонувала себе передусім як ісламську державу, оплот і захисника всіх "правовірних", тобто послідовників сунізму - найпоширенішого напряму ісламу, що його сповідують понад 90 відсотків усіх мусульман, то кемалістська республіка - як національну державу турків. "Яке щастя - мати змогу гордо сказати: "Я - турок", - писав засновник Турецької Республіки.

Османська імперія протягом віків свого існування була багатонаціональною і багатоконфесійною державою, в якій власне турки ніколи не становили й половини населення. Втім, повноправним громадянином (якщо цей термін можна застосувати до абсолютної монархії) був лише правовірний - мусульманин-суніт, незалежно від етнічного походження. На початку ХХ століття, після Балканських, Італійсько-турецької та Першої світової воєн Туреччина втратила всі регіони, де турки були в меншості. Проте й на території, на якій згодом виникла Турецька Республіка, на рубежі ХІХ і ХХ століть національні меншини становили близько 40 відсотків населення. Три найбільші немусульманські громади Туреччини - греків, вірменів та айсорів (асирійців) - були вигнані або винищені спершу османською владою, а потім і кемалістами. Та найбільшою проблемою для кемалістської і посткемалістської "турецької" Туреччини були й залишаються мусульмани-курди, які, за різними оцінками, становлять від 15 до 25 відсотків населення країни. Чому така велика розбіжність в оцінках? А тому, що в Туреччині курдів офіційно… взагалі немає. Є якісь "гірські турки". І це попри те, що турецька й курдська мови навіть не споріднені між собою. Та багаторічні наполегливі зусилля Кемаля й усіх його спадкоємців змусити курдів відмовитися від рідної мови й національної ідентичності вирішального успіху не мали, хоча певна частина курдів таки перейшла на турецьку мову і, принаймні про людське око, визнає себе турками.

Кемаль, який до самої смерті 1938 року залишався беззмінним очільником Турецької Республіки - спершу головою Великих національних зборів, а з 1923 року - президентом, - здійснив вражаючу європеїзацію країни. 1924 року він почав поступово замінювати норми традиційного мусульманського права шаріату законами європейського зразка (за базу було взято швейцарський кодекс), повністю завершивши цей процес лише 1937 року. Скасував феодальні земельні відносини, домігся виведення фінансової системи країни з-під контролю іноземного капіталу, всіляко сприяв розвиткові національної промисловості й сільського господарства.

Крім того, Кемаль запровадив європейський одяг, заборонивши чоловікам носити традиційні турецькі фески й тюрбани, а жінкам - затуляти обличчя в публічних місцях. Усі навчальні заклади в країні він зробив державними, а 1933 року створив систему університетів європейського зразка. Перед тим, у листопаді 1928-го, арабську абетку в Туреччині було замінено латинською. Водночас відбувалося "очищення" турецької мови від слів арабського походження, які становили на початку ХХ століття до 60 відсотків усього її словникового запасу.

1934 року в Туреччині було запроваджено прізвища. До того турки мали тільки імена і прізвиська, іноді почесні, як-от Газі в Кемаль-паші. Великі національні збори дали президентові прізвище Ататюрк, яке відповідно до спеціально ухваленого закону не мав права носити ніхто інший в країні, навіть його діти. Проте рідних дітей в Ататюрка не було. Одружився він лише 1923 року. Його обраницею стала красуня Латіфе Ушаклигіль, дочка багатого турецького комерсанта з Ізміра, яка здобула юридичну освіту в Парижі. Абсолютно "європейська" дама Латіфе-ханум стала взірцем для всіх турецьких жінок, котрі прагнули емансипації та рівних прав із чоловіками. Втім, уже за два роки подружжя розлучилося. Причини невідомі й досі. Ні сам Ататюрк, ні Латіфе, яка пережила чоловіка на 37 років, ніколи навіть не натякнули, чому розірвали шлюб. Кемаль усиновив десятьох сиріт - вісьмох дівчат і двох хлопців, дітей солдатів та офіцерів, що загинули у війні за незалежність. Згодом одна з його прийомних доньок стала досить відомим істориком, а друга - першою в Туреччині жінкою - військовим льотчиком.

До ісламу Ататюрк ставився, скажімо так, неоднозначно. З одного боку, підкреслював, що є правовірним мусульманином, а з іншого - наполегливо втілював у життя принцип відокремлення релігії від держави, жорстко припиняв будь-які спроби священнослужителів втручатися в політику або контролювати суспільне життя. Попри те, що турецький султан протягом століть був одночасно й халіфом - духовним главою усіх мусульман-сунітів, Кемаль після вигнання останнього султана навіть не спробував перебрати на себе титул халіфа, хоча це могло істотно посилити його вплив у багатьох мусульманських країнах. Він просто скасував халіфат (29 лютого 1924 року), чим викликав обурення ортодоксальних мулл у всьому мусульманському світі. Не вітали надмірної релігійності і в кемалістській армії, яка стала основною опорою влади Ататюрка і зберігала "панівні висоти" в турецькій політиці ще багато десятиліть після його смерті.

Загалом політична система кемалістської Туреччини формально була цілком демократичною - президентсько-парламентська республіка. Втім, із тими, в кому Ататюрк вбачав найменшу загрозу владі Народної партії, він поводився дуже жорстко. Так, іще 1921 року, попри союз із Леніним, Кемаль знищив усю верхівку створеної за рік перед тим Комуністичної партії Туреччини, а 1923-го взагалі заборонив її.

За життя Ататюрк не встиг побачити Туреччину, яку можна було б порівняти з розвинутими країнами світу. Проте йому вдалося зберегти національну незалежність і на практиці довести, що спроби впровадити політичну і юридичну системи європейського типу в мусульманській країні не приречені заздалегідь на поразку. Зерна, посіяні ним у турецький ґрунт, дали досить рясну порість згодом, уже через багато років після його смерті.

Помер Мустафа Кемаль Ататюрк 10 листопада 1938 року у віці 57 років у султанському палаці Долмабахче в Стамбулі від цирозу печінки, який, як стверджують його вороги, спричинило зловживання алкоголем. Поховали Ататюрка в розкішному мавзолеї Аниткабір, спеціально побудованому для нього в Анкарі - місті, куди він переніс столицю зі Стамбула.

То що ж Ататюрк залишив туркам?

Турецька нація і досі, як і за часів Ататюрка, якоюсь мірою поділена на "світських" турків - його ідейних спадкоємців - та ісламістів. Світські турки, особливо молодь, за
своєю поведінкою та системою життєвих цінностей дуже схожі на своїх однолітків в інших європейських країнах. Це насамперед саме їхня заслуга в тому, що Туреччина протягом останніх десятиліть досягла вражаючих успіхів в економічному розвитку і поступово перетворюється на регіональну наддержаву.

Натомість для ісламістів найважливіший стрижень - їхня релігія. Світського турка й ісламіста легко відрізнити один від одного навіть за зовнішнім виглядом та поведінкою. Сам Ататюрк був переконаний, що за кілька десятиліть, коли підуть з життя старі генерації, які ментально сформувалися ще в часи Османів, ісламісти в Туреччині просто вимруть. Проте він помилився. Ісламістські родини мають набагато більше дітей, ніж світські турки, і їхні нащадки в переважній більшості дотримуються релігійно-світоглядних позицій своїх батьків. Відтак частка ісламістів у населенні країни не зменшується, а зростає.

Останні кілька років ісламісти перебувають у Туреччині при владі, здобуваючи більшість на парламентських виборах. Щоправда, турецькі ісламісти в політичному плані не такі радикальні, як їхні однодумці в більшості інших мусульманських країн, - вони навіть не намагаються ставити під сумнів основні принципи Ататюрка. Проте на запитання, хто ти насамперед - "європеєць" чи "мусульманин", світські турки й ісламісти дають діаметрально протилежні відповіді. Тому протистояння на стамбульській площі Таксим спричинене зовсім не вирубуванням дерев у парку, а зіткненням двох світоглядів - кемалістського й ісламістського.