Хороший Єрофєєв

Нещодавно нас відвідав «живий класик» російської літератури Віктор Єрофєєв, автор «Російської красуні» — бестселера початку дев’яностих. Письменник приїхав напівофіційно-напівприватно, відбувши сентиментальну подорож Львовом, Івано-Франківськом і Чернівцями (звідти походить його дружина) і знехтувавши столицею та центрами «російсько-культурної», як тепер заведено говорити, України. Юрієві Андруховичу — відомому «русофобу» й одному з «сатанят, рвущемуся в Европу», за словами одного з чільних представників російської культури, було відведено роль ведучого вечорів. Але це — між іншим. А до речі те, що на зустрічі у Львові цієї самої «російсько-культурної» публіки чомусь якраз і не було. Сама тобі помаранчева молодь. Мабуть, представники російської громади міста Львова знайшли собі щось цікавіше того жовтневого вечора. Але менше з тим.

Офіційним приводом було видання останньої книги Єрофєєва «Хороший Сталін», книги цілком автобіографічної, незручної і, як завжди, провокативної. У центрі книги — родинна травма Єрофєєва — непрості стосунки з батьком, перекладачем Сталіна й успішним радянським дипломатом, а відтак драматична історія духовного дисидентства Віктора: з одного боку — радянського «мальчика-мажора», від народження забезпеченого всім потрібним, а з другого — молодого, амбітного і наскрізь «прозахідного» письменника, який намагається передусім собі довести право на існування. У книзі дуже багато есеїстичності та інтелектуального ексгібіціонізму, що іноді переходить у мазохізм, точніше, в автосадизм, бо задоволення від тих страждань насправді мало.

Єрофєєв не боїться говорити некоректно, не боїться колупатись у власних ранах, не боїться завдати болю читачеві. Насамперед найголовнішому читачеві — своєму батьку, якому зараз за 80. І навіть іронічний епіграф «Усі персонажі цієї книги вигадані, включаючи реальних людей і самого автора» становища не рятує. Єрофєєв мимохіть ображає свою родину вже самим фактом писання цієї книги. Він виголошує факти, про які зазвичай «нормальні» письменники воліють мовчати. Але водночас, викриваючи, він виправдовує, жаліє і, головне, любить. Одне слово, «син за батька відповідає» — ще як відповідає!

Автор випробовує межу відвертості літератури: коли вона втрачає пафос фантазійності, стаючи життям. І вже не знаєш, що ти читаєш. Авторська вигадка мерехтить лише в художніх деталях, все решта — правда і нічого крім правди. «Врешті-решт я вбив свого батька… Я здійснив не фізичне, а політичне вбивство — за законами моєї країни це була справжня смерть». Йдеться про детективну історію появи ініційованого Єрофєєвим незалежного літературного альманаху «Метрополь» у 1979 році, який фактично знищив дипломатичну кар’єру Вікторового батька і накликав справжню біду на нього самого. Але, парадоксальним чином, символічно вбивши батька, Єрофєєв народжується як самостійна творча одиниця, звільняється від диктату наперед визначеної долі сина дипломата, творячи себе як єдиного конструктора власного життя. Який тепер, уже у 2004 році, міг дозволити собі запросити в день (і в час!) інавгурації російського президента половину західного дипломатичного бомонду на презентацію «Хорошого Сталіна», викликавши незадоволення російських політичних «…патриціїв і кей-джі-бі» (Ю.Андрухович).

Прикметно, що якраз цими жовтневими днями їхня Україна приймала президента всія РФ Путіна з останніми цінними вказівками перед першим туром, військовим парадом і жвавим спілкуванням з українським народом на трьох телеканалах. Тоді як Україна наша спілкувалася зі справжнім російським другом, який не вчив як жити, за кого голосувати і в які союзи вступати. Зі спілкування було видно, що письменникові непросто в путінській Росії з його незручними творами, просякнутими здоровою критикою російського буття. Не хочу бути надміру патетичним, але Єрофєєв є одним із нечисленних російських митців, позбавлених імперської хвороби. Він приїхав сюди як гість, а не «человек», який «проходит как хазяин» насправді зовсім не своєї «родины». Хоч і не цитує показово підказаного політтехнологами Шевченка, не захлинається запевненнями у вічній дружбі двох слов’янських народів. І справді, декому з російських лідерів варто повчитися тактовності у справді найкращих представників своєї культури.