Ліміта: Cherchent la bonhomme... si

Ці історії давні, як світ, і древні, як його прабатьки. На цю тему знатні дами говорити не люблять, побоюючись зіпсувати свою репутацію мимоволі кинутим словом. Про це не говорять у новинах, не пишуть у газетах, не передають по радіо і не пліткують бабусі біля під’їзду. Це вже вкоренилося у нашому суспільстві та прийняті ним канони, глибоко відбившись у нашій свідомості та сприйнятті реальності. Набувши розмаху епідемії, це стало абсолютною нормою, на яку з мовчазною гордістю повісили ярлик «особова справа»...

Чи знаєте ви французьку так, як знаю її я? Запитання, радше, риторичне, тому що цією мовою я, на жаль, не володію. Але вислів, винесений у заголовок, мені подобається саме в такому, дещо пікантному звучанні — шукайте чоловіка... якщо. Французький підтекст початкової ідіоми відкиньте теж — філософії буде мало, зате життя більше...

Три жінки і три історії... У чомусь — схожі, в чомусь — цілком різні. Десь прекрасні, десь потворні. У шовках і ні з чим, у дорогому автомобілі й на перекладних. Час від часу перекладаючи свою молодість, життя, красу… Не варто бігти на вулицю, щоб схопити їх за руку, не варто шукати їх серед знайомих — у них немає імен, немає прізвищ, немає рідного міста та близьких людей. Колись давно вони все це без жалю проміняли на порожнечу, з лихвою всипану золотим пилом. Колись вітер-розгуляй забрав її останні крупинки…

Марина, 28 років, Одеська область: «Маленьке містечко, де я народилася і виросла, завжди було для мене трохи тісним, хоча й безмежно дорогим… А наша квартирка на другому поверсі — найяснішою, доброю та затишною. Дитинство... Мені завжди зда­валося, що в цього слова є свій смак і запах... Напевно, абрикосового варення та свіжої полуниці. Саме так. Бабуся завжди саджала її цілу плантацію, яку, до того ж, потрібно було ще просапувати, пересаджувати з місця на місце, поливати, коли немає дощу. і т.д. Але ягоди все одно були найсмачнішими у світі. В усякому разі, так здавалося тоді... Ди­тинство ж для того й існує, щоб усе в ньому було най­смачнішим і найсолодшим. Тепер багато чого не так... інакше. Я завжди знала, що поїду «до вогнів великого міста», як би смішно та наївно це не звучало тепер. Я не буду бідкатися, розповідаючи, як мама збирала останні гроші для мого вступу, почавши збирати їх із першого класу мого навчання. Ні... Це все нецікаво. Це минуле. Я його не люблю. Нена­виджу той день, коли подзвонили з якоїсь лікарні й сказали про смерть батька. Я ненавиджу день його поховання, а я їхала на перший вступний іспит, оскільки так сказала мама... Столичне життя виявилося дорогим, дуже дорогим. Навіть найдешевше. Мама цього не знала. І зараз не знає. Мо­лю Бога, щоб про це не довідалася молодша сестра. Пам’ятаю, як довго я шукала роботу. Спочат­ку офіціанткою, потім за фахом. Знаходила, одержувала якісь гро­ші, лишала собі. Цілком вистачало навіть одягтися «по-київськи». А потім підростала сестричка, роль годувальника сім’ї посту­пово перебирала на себе я. Як усе почалося? Спочатку це було випад­кове знайомство на вулиці, потім у нічному клубі, який традиційно називають елітним (колись усе хотіла посперечатися щодо значення цього слова). Потім пішла драбиною: сходинка за схо­дин­кою, чоловік за чоловіком, багат­ше, ліпше, старше, щедріше. Жодний із них не називав мене повією. Вони були моїми друзями... А я — їх­ньою подругою. Моя сестричка навчається на четвертому курсі престижного столичного вузу. Мама щасливо доживає ста­рість у нашому містечку, безмежно пишаючись красунями доньками. Мій коханий теж живе тут, у столиці, перебиваючись тим­часовими заробітками та знімаючи з другом кімнату десь на околиці. Він любить мене. Я люб­лю його. Ми бачимося. Чи знає він про те, як я живу? Так, знає. На­певно, це і є справжнє кохання».

Олександра, 25 років, Закарпат­ська область: «Я не буду вивертати тут усю таємницю, битися головою об стіну, кричати, плакати чи проклинати своє паршиве дитинство, батьків або місто, де мені за великий гріх у минулому житті, певне, довелося народитися. Я живу так, як хочеться тільки мені. Наді мною не тремтить ні мама, ні тато. Ніхто не намагається підсунути горщик у неслушний час, ніхто не нав’язує сво­їх думок і способу життя. Я вільна. Я вільна робити все, що схочу. І головне, що я можу це робити. Я не вступила до інституту на бюджет, але вже на другому курсі отримувала стипендію. У мене не було жодного знайомого в Києві. Під час вступу я жила у вогких кімнатках для абітурієнтів. Коли взяли на контракт — із кімнатки вигнали, а до від’їзду додому було два дні. Пе­рекантува­лася на вокзалі. З мене — як із гуски вода! Гостинців від мами-бабусі я (на відміну від одногрупниць) повні торби не тягала. Усе, чим озброїла мене мама перед виїздом, був російсько-англійський словник. Гарна, до речі, книга. Дуже допомагала при знайомствах з іноземцями в гарних готелях і підтягуванні англійської в універі. У студентсько­му гуртожитку я вже давно не живу. Курсу з третього, якщо точніше. Так, навідуюся тільки та речі там зберігаю. Про всяк випадок. Удома теж давненько була. На травневі свята літала на Маль­ту. Відпочили чудово! А по завер­шенні остан­ньої сесії мій друг подарував мені квартиру в одному з престижних районів, оформлену на моє ім’я! Сподіваюся, його біографія й рядок прибутків нікому нецікавий. Щодо віку не соромтеся, запитуйте. 64 роки. Звуть Віктор Сергійович. Усього в житті я домоглася сама. Можу сказати це тепер уже достеменно. А щодо любові — у кожного своє розуміння цього великого почуття».

Оксана, 27 років, Запорізька область: «Я шукаю своє кохання! Де ти??! Озвися! Так, я народжена для любові. Як там кажуть, маленькі дівчата створені для любові, а великі для роботи. Отож я — для любові. Якось ми з мамою та вітчимом прогулювалися Києвом (заїхали до рідних) і випадково натрапили на якийсь інститут. Я пам’ятаю, подивилася на список спеціальностей і мені навіть сподобалася одна. Слід зауважити, було мені років 16, а куди вступати й на кого, я навіть гадки не мала. А тут, як кажуть, бац — і в точку. Тим паче Київ. Моя мрія. Адже тут стільки хлопців! У моєму селі, де я з бабусею жила (мама виїхала влаштовувати своє особисте життя ще років десять тому в Прибал­тику), — самі трактористи, та й ті одружені. І от — такий шанс. Пам’ятаю, як вступали весело, у гуртожиток заселялися, потім кімнату собі зняла окрему... Зустрічалася з хлопцем... Але все це було наче не зі мною, коли згадую. Хлопець мрії мої не виправдав. Професія, до речі, теж. Хотілося чогось барвистого, соковитого та яскравого, а не строчити реферати в бібліотеці. Ні, гадаю, це не для мене. Покинула інститут курсі на третьому. Подруж­ки ознаменували «дурепою року», а бабуся півроку не розмовляла. І нічого. Зараз, між іншим, заробляю побільше тих, хто таки дострочив ті реферати, набагато більше. Мій коханий купив мені нічний клуб! Отож я тепер там повноправна хазяйка, а колись ще потанцювати в будні забігала (у вихідні ціни — шалені!). Попе­ред­ній знайомий подарував мені червоненьку машинку на день народження. Справжню. Отже, клуб — значний прогрес для мене. Але не подумайте нічого такого: в мене є мрія, заради якої я все це роблю. Я хочу, щоб мої діти жили в гарному особняку, навчалися в найліпших школах світу і взагалі — отримували все найкраще. Я не хочу народжувати у злиднях від злиденного, зрештою. У мене одне життя, друге наступного дня народження мені ніхто не подарує».

Мої героїні в жодному разі не вигадані. Кожна з них живе у своєму великому місті, мріє, сподівається, часом навіть любить… Я їх не засуджую, я даю їм вигадані імена й вигадану топографічну прив’язку, лишаючи тільки вік і три маленькі життя, що киплять в одному великому казані.

P.S. Висновків не додаю.