Велика громадська діячка і письменниця Наталія Іванівна Кобринська народилася 8 червня 1855 року в селі Белелуї Снятинського району на Івано-Франківщині. Ніхто із священицької родини Озаркевичів не міг подумати, що симпатична дівчинка виросте «підбурювачем спокою», а свої, надто сміливі як на той час, ідеї втілюватиме у життя не тільки шляхом літератури, а й у громадській діяльності.
Ще юною Наталя не погоджувалася із християнськими уявленнями про те, що жінка повинна коритися чоловікові. Після студіювання філософів школи позитивістів Кобринська переконалася, що суспільний устрій не є чимось непорушним, одначе його змінити — надто важко.
«Терпеливим слухачем» Наталії Кобринської був чоловік Теофіл, з котрим, на жаль, їй довелося прожити тільки шість років. Після смерті чоловіка Наталія Кобринська зі Снятина переїжджає у Болехів, де мешкає з батьками. Подальші роки неспокійної літераторки та громадської діячки пов’язані з цим мальовничим містечком у підніжжі Карпат, звідки вона часто виїздила за кордон.
Завдяки батькові Наталія Кобринська побувала у Відні, Женеві, інших містах Західної Європи, де познайомилася з багатьма літераторами, в тому числі й українськими. Найбільший вплив на неї зробив друг Івана Франка, публіцист і літературознавець Остап Терлецький. У 1883 році з’явилось оповідання «Шумінська» (пізніша назва — «Дух часу»), а через рік — повість «Задля кусника хліба».
Важливим у житті Наталії Кобринської став 1884 рік, коли в Станіславові з її ініціативи було створене «Товариство руських жінок». «Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духу через літературу, бо література була вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків», — зазначалося в програмних документах новоутвореного товариства. Наталія Кобринська разом з однодумницею Уляною Кравченко доводили, що літературно-просвітницький напрям товариства досить ефективний за умов малих матеріальних статків його членів. «Товариство руських жінок» повинно було стежити за найновішими літературними напрямами, популяризувати їх у народі, аби виробляти ясне мислення щодо становища жінок. Це мало дати набагато більший ефект, ніж філантропічна діяльність.
Про тогочасне важке становище жінок Наталія Кобринська пише Ганні Барвінок: «Перед нашим жіноцтвом замкнена дорога до вищої науки, і щоби набути ширших відомостей, лишається лиш один спосіб — читання книжок, та й той не доводить до пожаданих результатів. Бо у нас не лиш межи русинками, але і польками читання приносить нераз більше шкоди, як пожитку, — читають без вибору, читають що попаде... Тепер ще наше жіноцтво бриє в творах романтичної школи, і все, що новіше, реальніше, відкидається яко зле і неморальне».
Наталія Кобринська вела листування з відомими громадськими діячами та письменниками Іваном Франком, Михайлом Павликом, Іваном Нечуєм-Левицьким. У 1887 році з допомогою Олени Пчілки вона видала жіночий альманах «Перший вінок». Вихід цього збірника творів зазнав критики з боку різних політичних і культурних угроповань, в тому числі радикалів. Одна із причин — пов’язування ідей фемінізму та соціалізму. Тішила видавців підтримка Івана Франка. В «Першому вінку» надрукувала свої твори і Леся Українка.
Наталія Кобринська пройнялася ідеєю об’єднання жінок не тільки Галичини, а й усієї України. Це був час, коли галицька інтелігенція звільнялася з-під впливів польської культури, усвідомлювала свою ідентичність, душею та зором зверталася до своїх братів з Наддніпрянської України. Найчастіше просвітницьку діяльність проводили священики та їхні діти, тому з ініціативи міністра Голуховського прийом до духовних семінарій українцям обмежили.
Були нападки на Наталію Кобринську та її однодумців з боку поважного на той час журналу «Зоря»: це видання зазначало, що історичну вартість становлять хіба що поодинокі праці «Першого вінка». Одначе важливо було помітити інше, про що змусили сказати. У статті «Відповідь критику жіночого альманаху в «Зорі» з р. 1887» (видана окремою брошуркою в Чернівцях 1888 року). Кобринська зауважує: цінність альманаху в тому, «що жіноцтво наше на цілім просторі широкої Руси-України почувалося до свого існування народного, що інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, заявила про свої національні і громадські права».
Зважаючи на своєрідну «нестачу кисню», Наталія Кобринська виїжджає на цілий рік до Швейцарії, де слухає лекції в університеті. Знайомитися з Михайлом Драгомановим та Болеславом Лімановським. Значний вплив на молоду письменницю у Цюріху зробили лекції з політекономії відомого німецького професора Юліуса Пляттера.
Після повернення в Болехів Наталія Кобринська організовує збір підписів за право жінок навчатися в університетах та гімназіях. До Галицького сейму вноситься ряд вимог і пропозицій щодо захисту прав селян. У 1893—1896 роках Кобринська займається видавничою справою. Її видавництво «Жіноча справа» випускає у світ три книжки альманаху «Наша доля». Це незвичайний для того часу факт, високо оцінений Лесею Українкою та Іваном Франком.
Для налагодження ефективнішого книгодрукування Наталія Кобринська виїхала на проживання до Львова. Гадала, що у цьому славному місті з’являться кращі умови і для популяризації феміністичних ідей. Одначе галичанки її не почули... Індиферентність жінок, до яких зверталася Наталія Кобринська, негативно вплинула на письменницю, і вона повернулася додому. У Болехові Наталія Кобринська писала небагато. Часто у неї бувала послідовниця і гідна учениця Ольга Кобилянська. Як відомо, в ті часи ідей про рівноправність з жінкою не підтримували чоловіки, побачивши в цьому щось загрозливе для себе, свого становища. Одначе, маючи достойних послідовниць — Лесю Українку та Ольгу Кобилянську, Наталія Кобринська не шкодувала про затрачені сили у боротьбі за жіночу свободу.
Після Лютневої революції 1917 року Наталія Кобринська написала казку «Брати». Цей невеликий твір — один із найсильніших в доробку письменниці. Чимало літературознавців інтерпретували «Братів» як твір про перемогу Жовтневої соціалістичної революції. Однак, по-перше, казка написана за півроку до більшовицького перевороту. По-друге, передбачення і пророцтво у ній зовсім інші. Йдеться про відродження української державності і — глибокий сум за втратами українського народу, коли часто брат воював проти брата: «— Брате! — вирвалось з грудей молодцеві в чужім мундирі. — Брате! — крикнув стрілець. Витягнені багнети випали їм з рук, і оба щиро обіймились. Вмить вибігло двох других, з двох ворожих таборів, і обох на місці трупом поклали...» Після трагедії душі братів перетворюються на сивих голубів. А ось кінцівка твору, котру багато хто не хоче бачити:
«Заграли рожеві зорі, високо піднеслося проміння сонця воскресіння; три звізди блиснули в яснім блакиті. Підніс голову могутній лев, появився з мушкетом запорожець, виринув на синім полі золотий плуг, а над ним оливкову галузку несли два голуби з широко розпростертими крилами на небесному просторі». Дуже сумнівно, щоб уживання державної символіки України було випадковим. Напевне, що письменниця Наталія Кобринська як патріот і пророк України — ще недосліджене явище. Тим більше що широке коло читачів не має змоги ознайомитися з усіма творами письменниці.
Наталія Іванівна Кобринська померла в 1920 році в Болехові. В цьому місті вона й похована. Деякий час її замовчували, нині згадують як піонерку жіночого руху в Україні. Ще в тридцяті роки її послідовниця Софія Русова відкриє очі багатьом, хто не сприймав ідей Наталії Кобринської: «Визволення жінки не є акт фемінізму, а такий же природний вияв політичної і культурної соціальної еволюції, яким був акт визволення кріпаків, муринів». Правильність вислову підверджено часом.