Невідомий Улас Самчук

За Радянської влади навіть московські менти знали письменника і журналіста, чого не можна було сказати про інтелігентів Волині.

У рідному селі Дермань, що в Здолбунівському районі на Рівненщині, мешкає двоюрідний брат письменника Іван із дружиною Євгенією. Від них я й довідався чимало про Уласа Самчука, як кажуть, із перших вуст.

Дерманська родина

Господа Самчуків стоїть на одному з велетенських пагорбів, цей куток здавна називають Запоріжжям. Саме там колись стояла хата, в якій народився великий письменник Улас Самчук. Нині на подвір’ї його двоюрідного брата Івана Парфеновича Самчука це місце означене велетенським каменем із відповідним написом.

— Гнат, герой твору «Марія», — не хто інший, як батько Івана Парфен. Марія — теж дерманська,— розповідають родичі письменника.— На початку Великої Вітчизняної війни Улас приїжджав до нас. Німецька машина, що привезла його з Рівного, застрягла на бездоріжжі, то люди з нашого кутка виходили виштовхувати авто на сухе місце. Улас кілька разів гостював у нас, але ніхто не бачив його у німецькій формі чи з якими-небудь фашистськими відзнаками. Він завжди був у цивільному. Як прийшли совєти після війни, то Самчуки зазнали великого горя, їх називали родичами ворога народу, вивозили з рідних місць.

Євгенія Самчук згадує: одного разу повезли в Москву продавати горіхи, і навіть там, перевіряючи паспорти, працівники правоохоронних органів доскіпувалися, чи не з Уласової родини дерманці. Звичайно, ніхто не зізнався, бо було небезпечно. Інша родова гілка Самчуків живе у Тилявці на Кременеччині. Там мешкає племінниця, донька Уласового брата Федота.

— Ви знаєте, — кажуть Самчуки, — на сторіччя Уласа в Дермані зібралося стільки народу, що й подумати не могли. Приїхало багато начальства, письменників. А перед цим до села проклали асфальт. Рівненський губернатор пообіцяв, що Дермань буде містечком. Дай Боже, щоб так і сталося. Відомий перекладач Борис Тен теж із нашого села. А чого вартий наш монастир! Іван Федоров, Мелетій Смотрицький працювали тут...

— Чи ви щось чули про Уласа Самчука за часів Радянської влади?

— Мовчали про нього. Тільки про його смерть у 1987 році почули по радіо «Свобода». Тепер хочуть перевезти прах Уласа на рідну землю. Всі витрати фінансуватимуть із Канади. На святкуванні ювілею Уласа в Дермані нас запитували, де ж поховаємо: «В Києві, Рівному, Тилявці чи Дермані?» А де ж, як не в нашому селі? Він тут народився, ходив до школи. У нас затишний цвинтар, на цвинтарі – козацька церква Святого Онуфрія. У ній козаки давали клятву і святили шаблі. Тут, у Дермані, лежати Уласу. Перепоховати мали ще на Покрову, та щось не вийшло… Гарний пам’ятник поставили Уласові у Рівному.

У Дерманській гімназії я відвідав музей Уласа Самчука, в якому зберігаються його книжки, видані як за океаном, так і в Україні, особисті речі, ікони з батьківської хати письменника. З часом тут буде і музей Бориса Тена.

Страдницький шлях

На честь сторіччя Уласа Самчука в Україні випустили 20 тисяч двогривневих ювілейних монет, відбулися урочистості, запланували видання зібрання творів письменника. Однак чи не найбільша прикрість – що твори його не мають попиту серед читачів. За 15 років офіційного визнання Уласа Самчука вийшли десятки статей у найпрестижніших виданнях, але письменник ще й досі постає якимсь недочитаним, неповним.

Улас Самчук був одним із тих, хто знехтував сковородинським «не шукай щастя за морем» і поїхав на Захід. Десятиліття, прожиті в Берліні та Празі, були найкращими для творчості молодого письменника; повернення на батьківщину в 1941-му принесло розчарування, адже гітлерівці не могли дозволити українцям творити власну державність.

Улас Самчук належав до мельниківців. Письменник був занепокоєний чварами між націоналістичними угрупованнями. Нарікав, що ніхто не дотримується демократичних принципів у створенні УПА і правом сильніших скористалися бандерівці, які принесли в жертву чимало мельниківців та бульбівців. У березні 1945 року, перебуваючи в Німеччині, письменник отримав пропозицію від отамана Тараса Бульби їхати на Судети і читати вишкільні лекції повстанцям. Улас Самчук відгукнувся так: «О, як це зворушливо. Навіщо, Господи, обдарував Ти мене цим реалістичним спогляданням світу, що перешкоджає мені бути героїчним?».

Одначе руки не опускалися. Письменник зумів об’єднати потужні мистецькі сили з України, що перебували у вигнанні, у МУР (Мистецький Український Рух), перший з’їзд якого відбувся 21—22 грудня 1945 року. Але творити Велику літературу навіть без радянської цензури було не так-то просто. Емігрантська маса не потребувала письменника. Уже в Канаді Улас Самчук зрозумів, що різні українські організації бажають бачити його «членом своєї парафії», та аж ніяк не письменником. Уласа Самчука вітали на імпрезах і ювілеях, запрошували на різні урочистості, однак від цього не було легше. Гримасу долі живий класик побачив відразу ж після свого 60-річчя. Про це він напише Олегові Штулю: «Я мусив залишити свою письменницьку роботу і йти на чужу заради хліба насущного... Був ювілей, я дістав нагороди і багато слів, але ніяких засобів для життя. Я працюю на вечірній роботі прибиральником, це мене вичерпує, морально нівелює і абсолютно знеохочує до будь-якої роботи при письменницькому столі».

Про цей момент зі свого життя він пише Євгенові Маланюку: «Кожний має до мене свої жалі і болі... Але тепер, коли я перейшов на статут замітача, я всі ті жалі і болі вирішив. Я прошу всіх, всіх, всіх — залишити мене, забути мене і це буде єдине, чого я від усіх бажаю...»

Проте доживав свій вік письменник, маючи моральну втіху від багатьох зроблених справ. Бракувало лише визнання на рідній землі — у далекій географічно і близькій серцю Україні. Тепер уже й визнання прийшло, та його твори земляки чомусь не поспішають читати. Хіба що на вимоги навчальних програм.