Сповідь донецького

Слова «Донбас» і «донецькі» давно перестали означати просто один регіон і його жителів. Вони стали самостійною категорією — політичною і етнокультурною. На жаль, думка про донецьких часто грунтується на стереотипах. Бо судять про них люди, які до донецьких не належать. Самі донецькі рідко сідають за клавіатуру, щоб розповісти про себе. Автор пропонує на суд читачів свої роздуми з цього приводу. Сподіваючись на те, що це допоможе хоч трохи зруйнувати хибні уявлення й зрозуміти, хто такі ми, донецькі. А зрозуміти один одного жителям України потрібно. Нам усе-таки ще жити в одній країні…

Донбас — це українське Задзеркалля: «Тут, знаєш, доводиться бігти щодуху, аби тільки залишитися на тому самому місці!». Життя людське день у день іде по тому самому колу, ім’я якому — безперервний цикл виробництва.

Усі сили, найкращі роки, здоров’я витрачаються на те, щоб знову й знову переживати свій «день бабака». Так формується переконання, що будь-які переміни — це зло. Думку про те, що ніщо не вічне, а природні ресурси — тим більше, уголос не вимовляють.

Сприйнятливість до всього нового дуже вибіркова. Можна скільки завгодно поліпшувати технології видобутку та переробки корисних копалин, але того, хто поставить-таки сакраментальне запитання «а що буде через двісті-триста-чотириста років?», чекає доля гінця, який приніс погану звістку.

Система повинна безперервно відтворювати сама себе, і це є ідеальна організація буття по-донецькому.

Це визначає неповторне поєднання консерватизму та нонконформізму в донецькому характері. У переломні моменти історії донбасівці вирізнялися тим, що довше за інших чіплялися за залишки минулого. До останнього удавали, що нічого не сталося. У
90-ті люди ходили на роботу, де місяцями не платили зарплати, в боязкій надії: може, все ще повернеться на круги своя?.. І шахтарі вистукували касками по столичній бруківці нехитрий рефрен: «Вер-ни-те! Вер-ни-те!».

Яке слово особливо полюбляють політики, менеджери і державні діячі донецького походження? «Стабільність». Стабільність — це добре. Стабільність означає, що не погіршає. Стабільність — це коли все працює в якомусь заданому темпі.

Донецький нонконформізм має ту саму природу. Будь-які спроби порушити стабільність системи ззовні приречені на неприйняття. Давно вже не мається на увазі тільки економічний уклад життя. Але правило залишилося: той, хто хоче влитися, — друг, хто хоче щось змінити, — ворог.

У Донбасі рідко кажуть «працювати», і майже завжди — «пахать». Або ж замінюють це слово якимсь нецензурним аналогом, що означає те саме. «Пахать» по-донецьки означає стати в колію і будь-що триматися. Не жаліючи себе, до знемоги. Бо в індустріальному суспільстві, на відміну від патріархального сільського, від праці одного залежить багато людей.

Неодноразово доводилося чути, що в інших регіонах охоче беруть на роботу донецьких. Вони рідко просять лікарняні. Вони не влаштовують страйків, навіть якщо дуже незадоволені. Вони готові «пахать» надурочно. Це все звідси, від глибокого переконання: «якщо я не займу своє місце, не запрацює вся система». І не можна ні занедужати, ні захандрити, ні запити невчасно. І треба тримати свою частину спільної ноші, жертвуючи особистим. На шахті або на заводі слабкість одного — смертельна загроза для всіх. Тому — триматися!

Але жертовність ця породжує особливий донецький снобізм. З’являється щось на кшталт тієї гордості, яку, мабуть, має відчувати Атлант, котрий тримає на плечах своїх небесне склепіння. Так, нехай я тягну день у день свою лямку, світу білого не бачу і зайнятий тупою важкою роботою, зате все тримається на Мені! «Донбас годує всю Україну!», «Та заради того, щоб у вас лампочки горіли, ми на кілометровій глибині в грязюці повзаємо!» — віра у власну винятковість пояснює самопожертву. Інакше навіщо ця каторга?

Такі настрої не чужі й тим, хто, загалом, ніяк із важкою промисловістю не пов’язаний. Усе одно кожен донецький на інших дивиться трохи зверхньо: поки ви там у своїх пасторалях сільських прохолоджуєтеся, ми тут «пашем»!

Усвідомлення своєї привілейованості змушує вимагати особливого статусу, виділятися. Однаково чим. Головне, щоб про себе і свою малу батьківщину був привід сказати «най-най». Найвищі зарплати, найбрудніша екологія, найвродливіша дівчина, найпрацьовитіший народ, найшкідливіші виробництва... Будь-що підійде. Аби нагадати іншим, що ми — з Донбасу. А виходить, ми — «най-най».

Донецький снобізм має і свій зворотний бік. Ніде не зустрінеш такого презирства до інтелектуальної праці, до роботи організаторської та адміністративної. Нагору бюрократичними сходами найчастіше піднімаються не найкращі, найпрацьовитіші чи найдіяльніші. Навпаки. «Не вмієш працювати — йди папірці в конторі перебирати», дурницею займатися. Відфутболити на горище — так це називають в армії.

Донецький патріотизм — теж явище особливе. На просторах України багато міст ставали домом для різних народів і культур. Різниця в тому, що там одноплемінники жили замкнутими общинами, зберігаючи звичаї та традиції предків. Досі є чимало мононаціональних сіл і селищ, містечок і кварталів.

Донбас унікальний тим, що тут усі народи були злиті в один великий казан. Не дала історія часу розбігтися по кутках і облаштувати свою маленьку фортецю. Проте, як справедливо помічено, потреба в самоідентифікації в людини природна. І всяк починає замислюватися про себе: а хто ти, брате, такий, чий будеш? Якого роду-племені?

Тільки тут і заплутатися неважко, почавши в генеалогії копирсатися: і українці будь-які, на вибір, — хоч із Слобожанщини, хоч із Правобережжя, і росіяни та інші представники «сім’ї народів» екс-СРСР, а то й геть закордон... Ці муки припиняються рішуче й просто: «Я — донецький!».

Коли донецьким докоряють за російську мову, вони (справедливо) огризаються, що в Донбасі це мова міжнаціонального спілкування. Так сталося, що знадобилася й міжнаціональна ідентичність. Треба ж якось своїх від чужих відрізняти? Не від скіфів же із сарматами родовід вести? Та й де ті скіфи — пролетіли собі. Кочівники — вони й є кочівники.

Утім, ідентичність ця доволі розпливчаста. За великим рахунком, будується вона на запереченні. Все, що ми знаємо про себе, — із часткою «не». Не-кияни, не-«бандерівці»... але й не-росіяни! А хто ж тоді? Хто його знає... Донецькі...

Крім сказаного вище, донецьких вирізняють іще, мабуть, тільки дві характерні риси. По-перше, це певний фаталізм і віра в удачу, що узагальнено називають фартом. Прижилося приблатнене слівце. Що поробиш, не всі потрапляли на шахти й заводи за комсомольськими наборами. Багатьом на «перевиховання працею» зовсім інше відомство путівки виписувало...

Природа й на поверхні примхлива, а на кількасотметрових глибинах примхлива вдвічі, а то й утричі. Тому ніколи не знаєш, що ти за свою тяжку працю отримаєш. Начебто «пашут» усі однаково, а ти навіть і краще за інших, але на «жирний» пласт натикається сусідня бригада. От їм будуть і заробітки, і пошана з повагою, і грамоти на свято. Жодна геологорозвідка цю одвічну старательську лотерею не перерве ніколи. Та й на заводі те саме — начебто все за технологією, але нізащо не вгадаєш, як плавка піде...

Тому кожен мовчазно визнає за іншим право на його персональну удачу. На те, що хтось отримає за таку саму роботу набагато більше, ніж його товариші. «То чому ж він вам свій?» — дивуються не-донецькі, коли на Донбасі підраховують голоси «за Януковича». А тому й свій. Раз за всіх життєвих колізій зумів, усупереч будь-якій логіці, так злетіти — виходить, фартовий понад усяку міру. І голос за нього — це спроба й собі шматочок цього фарту відщипнути. А раптом?

Коли стали з’являтися нувориші, які багатіють із приголомшливою швидкістю, тільки гомін стояв: «Во прет парню… Во прет!». А те, що «пре» за рахунок інших, то й хай собі. Не всім фартить у цьому житті...

По-друге, донецьким притаманна певна замкнутість. Це про нас — «усе своє ношу з собою». Точніше, в собі. Неймовірна скупченість людей у межах урбанізованого промислового регіону зробила свою справу. Не було в людей можливості садибу свою створити, все як слід облаштувати й дітям її передати в спадок. Тому кожен «садибу» свою в душі носить. І свято оберігає цей свій приватний простір.

На людях усі рівні, і всі як один хлопці-друзяки, свої в дошку, прості, відкриті... Насправді кожен донецький — із подвійним дном. Не заведено тут публічно говорити ні про свої релігійні переконання, ні про національність, ні про сім’ю. Навіть на прямі запитання відповідають знехотя.

Тому на будь-яку зовнішню загрозу реакція одна — розбігтися. Зачаїтися. Піти в підпілля. Про українців кажуть, що вони погано воюють за країну, але добре — за свій хутір. Донецькі теж відстоюють свій хутір, тільки хутір цей усередині, в думках і почуттях. Кому цікаво, перечитайте повість Бориса Горбатова «Нескорені», в якій ідеться про період німецької окупації. Так, немає масової партизанщини... Але й на заводи ніхто працювати не йде.

У новий час ця традиція збереглася. Немає масових акцій протесту... Але й кіногерої — якщо не «языком», а «мовою» — то з порожнім залом розмовляють...

Коли донецьких обзивають «совками», хочеться палко сперечатися, часом навіть із застосуванням такого вагомого аргументу, як удар у вухо. Хоча є в цьому дещиця істини. Коли від площі Леніна починається проспект Ілліча, який перетинається з вулицею Марії Ульянової, якогось там партз’їзду і скількись там «річчя» СРСР — це, безперечно, накладає відбиток на свідомість. Коли щодня з Будьоннівського району їздиш на роботу у Ворошиловський або Калінінський, раптом відмовитися від цих назв — однаково що визнати своє життя помилкою.

Чи думав хоч хтось про те, що в Донбасу іншої історії, крім радянської, не було? Не бу-ло! Якщо не вважати кількох десятиліть дикого капіталізму до революції, яким Олександр Блок присвятив вірш «Новая Америка». І якщо там, в інших, радянська влада зруйнувала старе життя, за що потрапила в «окупанти», то тут часи Союзу — це період творення, роки здійснень і рекордів. Це — наш донецький «золотий вік».

Слід внести ясність у ще одне питання, навколо якого багато накручено брехні. Донбас не хоче відокремлюватися від України! За двадцять років ми важко, але звикли до думки, що ми — українці. Просто трохи не такі, як усі, особливі. І якщо вся країна звикне до думки, що серед усього розмаїття її жителів є такі «донецькі українці», до розмов про відокремлення і сепаратизм ми більше ніколи не повернемося.