"Губите ли вы театр?"

Щойно вимовляєш фатальне - "підсумки театрального сезону" (у переломленні на 2012–2013) - як у момент випаровуються поетично-аналітичні емпірії. А душа й справедливість негайно вимагають не вишуканого прикметника, а бойового дієслова. Не ліри, а бригади "тітушок". Цей театральний сезону фазі згасання лишиться на пам'яті театральних людей як нещадний і аморальний. У багатьох своїх нетворчих проявах - просто потворний.

У цьому питанні нам слід раз і назавжди взяти до відома головний фізіологічний меседж. Такої звивини як "театр" в українській державній голові нині немає. Взагалі. Принаймні її важко собі уявити. У тій голові все-таки передбачаються певні "звивини", відповідальні за різноманітні зони державних інтересів. Футбол, відкоти, газотранспортна система, шансон. Будь-що. Але "театр" як державний рельєф поверхні двох півкуль - із цим складно. Українське життя (з присмаком безбожного цинізму) у його стрімкому попсінні, думаю, скоро навіть "голови" не залишить на такому собі образному державному тулубі. І новинні сюжети в іноземній програмі "Время" - на кшталт "Задушевної зустрічі Володимира Путіна з діячами російського театру" - ми сприйматимемо як фантастичні підступи капосних марсіан. Бо в нас таке - неможливе.

Ось і в сезоні, що минає, особлива увага спільноти була прикута не до репертуарних пошуків, серйозних контрактних проблем чи якісних сценічних одкровень, які інколи трапляються. А переважно до закулісся. "Білятеатральщини". Те, що колись старі мхатівці могли у своїй театральній ідилії визначати як "свято збережені плітки", у наших жорстоких реаліях – програма ICTV "Надзвичайні новини".

Потворні театральні скандали у Полтаві і Хмельницькому. Обурливі кадрові "зачистки" в Києві. Вічний ганебний "недобуд" на Андріївському узвозі для одного з найкращих театрів. Близька самоліквідація "Київ Модерн-балету". Ниючі виразки репертуарного театру.

Гримаси й жахи (чи марні страхи?) у зв'язку з привиддям контрактної системи. Повна творча самоізоляція багатьох регіональних театрів. Репертуарне здичавіння тих-таки театрів (і навіть деяких столичних). Вигнання з вітчизняного театрального "раю" багатьох цінних творчих людей.

…Напевно в цьому поверховому переліку "успішно проведеної роботи" є театральне згущення фарб? Схоже. Та мене ж не видобуток сланцевого газу цікавить (з подальшими цифрами прибутку). А все-таки театр. І жертви мистецтва. Тобто у цьому випадку цілком пояснима послідовна емоційність, такий собі журналістський гіньйоль:))

То чому все так відбувається?

Чому в центральному музичному українському театрі зображують хорошу міну при бездарній грі? І виставляють за двері одного з найкращих артистів? Наче це привид опери, а не затребувана в усьому балетному світі людина. Найцікавіше: серйозних формальних претензій до цього митця - жодних. І, на відміну від, скажімо, М.Цискарідзе, наш вигнанець не проводить самостійного розслідування проблем розпилення бюджету під час ремонту будівлі. І ніколи не поливає помиями начальство. А всього лише намагається щось зробити. Щось здійснити. За що йому й приклеїли ярлик "не такий керівник!" (покажіть мені, де "такий", я хочу дізнатися його ім'я!). "Под дружное мычание, под радостное ржание", під повний "одобрям-с" керівника головного культурного відомства... важливий "кадр" мило розкланюється перед місцевою публікою. Їде в Москву, потім – у Нью-Йорк. Усі щасливі. Вовки ситі, ягнята мовчать. І сірість, наполягаю на цій барві, устотисячне - перемагає. І не тільки в цьому сезоні. А програє - устотисячне - якимсь дивом тут вцілілий справжній театральний цінитель.

Нещодавні "коментарі" на тему "митець і влада" (в зв'язку зі скандалом у Нацопері) прямо просякнуті демонстративною байдужістю та повним відстороненням від культурної проблеми, що схвилювала країну. Тим часом саме такі "коментарі" з приводу втрати цінних українських "ніг" тиражує нинішній очільник культурного відомства. Здавалося б, досвідчений у кабінетних і сепаратних іграх чиновник. Здавалося б, людина, чудово втаємничена у те, що деякі обдаровані персонажі не з Місяця на наші сцени падають.

Тільки для цих, нинішніх "тихих керманичів", жодні державні мотиви і навіть політичні підтексти не мають значення. Аби було тихо. Або буде як шепнуть на вухо. Або як у Чехова - "Одним бароном більше - одним менше. Чи не все одно?". Вони ж як ніхто усвідомлюють головний принцип місцевої творчої системи. Художній талант у цій країні, у цих театрах давно нічого не вирішує. Тут усе вирішують лише кумівство, корупція, сімейність, телефонне право.

На крайній випадок у Мінкульті можуть зронити - "Хай у колективі розбираються". Тільки мистецтво - це не "колективізація", пане міністре. Хіба мало дружних "колективів" пожадливо з'їдало обдарованих людей? Он у самому лише Києві - цілий цвинтар. Та й наші Національні театри - поки що - не акціонерні товариства. А підзвітні вам держструктури, що ласують держбюджетом. І будь-який платник податків має право розтермосити це цікаве міністерство - чому не втримали найкращих, чому знову перемагає халтура, чому не проводиться політика селекції талановитих творчих кадрів (а робиться все з точністю до навпаки)?!

Особисто в мене всі запитання на задану тему давно не до міністерств, а до небес. Господи, якщо сюди знову повернувся "совок", то коли ж ти нарешті пошлеш на цю грішну землю хоч якусь Фурцеву? Безмежно залюблену в театр людину. Хай це буде хоч ткаля, хоч кухарка. Тільки хай вона щиро любить і цінує цей вічно примхливий сценічний світ. Хай підтримує найкращих його представників і вічно нервових мешканців. Адже і тоді, і тепер, на жаль, від розмашистих автографів чиновників залежать долі-кар'єри серйозних митців. А у Фурцевої, нагадаю, був прямо якийсь природний нюх на таланти. Наскільки дозволяли сили й можливості, в найтяжчі часи вона підтримувала Єфремова, Уланову, Ріхтера, Ойстраха, "Современник", Таганку, МХАТ. Найкращих і найталановитіших. Одного разу, правда, примусила Григоровича "оживити" Одетту - "Радянський балет має бути оптимістичним!". І дівчина-лебідь, на подив глядачів, ожила на сцені Большого. Але ніхто не ображався на наївні міністерські витівки. Оскільки знали - любить вона "творчих" і, коли треба, їх захистить. Тому й рідко запитували її - "ну чому ж?!."

А тут мимоволі запитаєш. "Чому" щойно гучно заявив про нагле закриття свого знаменитого театру "Київ Модерн-балет" відомий у всьому творчому світі Раду Поклітару? Не лише тому, що в нього багато роботи в закордонних театрах, а для українських проектів часу немає. Балетмейстер дав нам очікуваний сигнал: "Театр поставлений у вкрай жорсткі рамки виживання. Байдужість до культурних проектів проявляє невігластво і байдужість чиновників культури - до самої культури, до престижу України. Єдиний свого роду театр виявився непотрібним і обтяжливим для країни".

Яку таку "культуру" хочуть винайти "архітектори" з Банкової або Грушевського, якщо їхні "виконроби" з вулиці Франка ні кують ні мелють? Аби було тихо.

Гаразд, це все ж таки столиця. Тут хоча б публічно дискутувати можна.

А ось, пролітаючи над провінційними театральними гніздами, прямо крила обпалиш. Кого-небудь із відповідальних за здоровий глузд у культурній сфері зацікавило питання: хто з полтавських театральних керівників відповів за ганебний цирк у зв'язку із забороною спектаклю на музику Шостаковича?

Навіть не хочу сперечатися, чого в тій історії більше - піару чи справжнього болю? Бо є факт. Заборона Шостаковича. Якому навіть Сталін вручав свою премію, а потім солодко слухав його симфонії по всесоюзному радіо.

…Таке враження, що в багатьох провінційних театрах уже давно не діють ні буква закону, ні дух співтворчості. Там діють кавалерійські атаки місцевої влади на театральні приміщення. Бо ці споруди в центрі обласних міст потроху втрачають театральну привабливість. І перетворюються на місця партійних збіговисьок, конкурсів краси, змагань ідіотів. Те, що з різним успіхом, цеглина по цеглині, вибудовували в провінції попередні покоління - у вигляді театральних храмів, - стає притулком хамів.

Не тільки в Полтаві. Якби ж то. Зазирніть у Хмельницький. В інші міста.

Останнім часом відбулося трагічне "переформатування" театральних відносин. Театральна номенклатура безстидно і безкарно видушує з театрів художників (хай і з різною мірою обдарованості). Творець, Режисер виявляється просто безсилим перед натиском містечкового адміністративного котка. Перед свавіллям і лицемірством номенклатурних економічних ділків.

Це в Європі, куди нас поки що обґрунтовано не пускають, захопливе театральне життя успішно перетікає зі столиць у провінційні міста. І "найкращий театр" цінителі можуть знайти не конче у Варшаві, а в Кракові або Вроцлаві, не тільки в Берліні, а й в інших німецьких містах.

Якісний нестоличний український театр, щоправда, теж намагається якось самоорганізуватися, самозберегтися - вистояти. Тому багато досвідчених одеситів цінують у себе не місцеву російську драму, а непафосний "Театр на Чайній". А строгі театрали-харків'яни вибирають "Театр на Жуках", а не академічну мертву вульгарність.

І тому все гучніше і зліше звучать сьогодні живі голоси молодих драматургів. У театрі української абсурдної дійсності їм завжди буде чим поживитися.

Тим часом деякі, раніше – центрові, провінційні театри стають прокатними майданчиками або порожніми коробками. Цікавих творчих особистостей, здатних окреслити навколо себе магічне коло художнього пошуку, стає дедалі менше.

Власне кажучи, у багатьох периферійних містах їх практично не залишилося.

Закон про театр у тому вигляді, в якому він є, або не діє, або ні на що не впливає. Мені, наприклад, цікаво зрозуміти, "хто" повинен і "хто" зобов'язаний бути "першою скрипкою" в сучасному українському театрі - Митець чи Адміністратор? Орфей чи Пекло?

Поки що виходить - пекло. Митець беззахисний. Залежний від особистої примхи адміністратора або економічної доцільності в масштабах регіону. Нагадаю, в Україні сьогодні налічується близько
140 (!) професійних театрів (довідка Державного комітету статистики). За сезон вони випускають по 4–5 спектаклів. Усього - 560 прем'єр (приблизно). Випадково не підкажете, що з цього репертуару варто подивитися обов'язково?

Тим часом праця людей театру, як і раніше, оплачується трохи вище межі бідності. "Національні" театрали отримують утричі більше, ніж передові шахтарі, а регіональні чи муніципальні - на рівні сільських бібліотекарів. Соціальна несправедливість дика. Незбагненна. Хтось пояснить, чому ледар, який виходить раз на місяць на сцену київського Національного, отримує "багатотисячну" ставку якогось міністра, а талановитий трудоголік із Київського Молодого - ламаний гріш? Де правда? І де ваші хвалені реформи?

Попри найкращі наміри щось змінити в нинішній ситуації, мало сил і коштів у Спілки театральних діячів (і в місцевих відділень тієї ж Спілки). Давно минув час всесилля таких творчих об'єднань, буття і свідомість яких підживлювала радянська ідеологія. А що реально може змінити-виправити той або інший керівник місцевої театральної Спілки? Написати лист у міністерство товаришу Кохану? Той, певна річ, відповість відпискою.

Заіржавів механізм. І невідомо, яка "змазка" приведе його в дію.

Контрактна система? Можливо. Давно час. Але цим потрібно займатися серйозно. І довго. А тут, тепер, у нас, цим займається, здається, лише один пан. Пан Ніхто. Але, навіть запустивши контрактний механізм, не слід випускати з уваги небезпечну зону безпорадності, в якій можуть опинитися театральні люди... Якщо якийсь адміністратор-самодур за щучим велінням вирішить підписувати трудовий договір "як я захочу". Поза логікою і творчою доцільністю. І тоді уявіть, як "контрактники", що ними не стали, приїдуть із пляшками гримучої суміші Молотова на вулицю Івана Франка, до популярного міністерства.

Режисер Валерій Фокін недавно із сумом міркував про таку ситуацію в російському театрі. "Ми запустили театральне реформування, але так його й не реалізували. Усе, що пов'язано з системою контрактів, зависнуло. У нас ще з радянських часів свідомість не заточена на те, щоб готувати собі заміну. Готувати заздалегідь! Шукати й виховувати людей, які прийдуть у твій театр й інакше, не вслід, а цікаво, талановито продовжуватимуть справу. Бо найкращий учень, як відомо, - той, хто не схожий на свого вчителя".

Ці думки російського майстра і для нас цікаві. Тільки яка "заміна", які такі "учні"? Коли тут за двадцять років ціле театральне покоління - викорчуване, розтрачене, зметене з обличчя землі. Не вирощені і не розпізнані потенційні театральні лідери, які б могли формувати й навіть нав'язувати ефективну сценічну політику - і в столиці, і в регіонах. А тим, котрі ледь підводили голови, хутко "давали по голові". Якби не один сивий чоловік із Лівого берега, взагалі було б важко уявити, що в Україні хоч хтось щиро цікавиться таким загадковим процесом людської діяльності як "виховання режисерів".

Навряд чи тут тільки проблема "конфлікту поколінь". Тобто проблема системного "недопуску" (батьки не допускають на сцени дітей). Погоджуючись із Фокіним, це все-таки "груба підміна смислу". А смислу немає, його тут справді підмінили.

…Це десь там, у далеких театральних галактиках, дивні інопланетяни можуть до хрипоти сперечатися про "постдраматичний театр", про "постапокаліптичний театр". Про неймовірне "відкриття" Ханса-Тіса Лемана. Про "шифрувальника порожнечі" Богомолова або ефективного режисера Серебреннікова. Ну й нехай. А нам тут не до суперечок, не до смислів, нам не до високих матерій. Нам би елементарне зрозуміти - кому завтра дістанеться український театр? Хоча це "завтра" вже настало.

P.S. У найближчих числах DT.UA передбачається продовження теми (емоційно заданої в цьому суб'єктивному дописі) - контрактна система в українському театрі, нові театральні лідери, роль окремих чиновників у театральній політиці Української держави.

Найкращі спектаклі столичного театрального сезону (2012–2013)

"Morituri te salutant". Камерна сцена імені Сергія Данченка Національного театру імені Івана Франка. Постановка Дмитра Богомазова. Оповідання Василя Стефаника. Останній спектакль, який заповідав своєму театру великий Богдан Ступка. Стильна, образна, емоційна, істинно режисерська робота. Таке собі "схрещення" модних проявів європейської режисури і українського наївного ментального театру. Оповідання Стефаника у виконанні акторів-франківців - це внутрішній рух "від третьої особи" - до "першої особи". Сповідальне "проживання" різних історій західних українців. Філософія драматичного народного стоїцизму. Спектакль-свято і спектакль-реквієм.

"Загадкові варіації". Київський Молодий театр. Режисер Андрій Білоус. Віртуозна гра лідерів трупи - Олексія Вертинського і Станіслава Боклана в популярній в усьому світі п'єсі Еріка Еммануеля Шмітта. Найкращий сценічний тандем сезону.

"Опіскін. Фома". Київський театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Режисер Олексій Лісовець. Інсценування знаменитого твору Ф.Достоєвського. Спроба постановника побачити в сюжеті класика реалії нашої вічної "божевільні", коли шаленця й негідника сприймають за пророка.

"Баядерка". Національна опера України. Версія легендарного балету від легендарної Наталії Макарової (Америка). Цей балет котирується в столиці у статусі "престижного сувеніра" - не тільки для співвітчизників, а насамперед для іноземців. Прекрасні роботи молодих танцівників.

"Удаваний хворий". Національний театр російської драми імені Лесі Українки. Класичну п'єсу Мольєра режисер-ветеран Аркадій Кац (Росія) перечитав на українській сцені - легко, дотепно. Копнув углиб - бажаючи перевернути уявлення досвідченого глядача про знаменитий мольєрівський загальний образ. Головну роль бездоганно виконує Давид Бабаєв.

"Вишневий сад". Театр юного глядача на Липках. Режисер Віктор Гирич. У хорошому сенсі захопливий, динамічний і підкреслено веселий спектакль про минуле дитинство чеховських героїв, що переслідує їх у найбільш драматичних життєвих обставинах. І навіть продаж саду в цьому спектаклі видається дитячим розіграшем.