Підтримати
Він урятував від голодної смерті 200 людей у Маріуполі, доправив сотні тонн гуманітарного вантажу для ВПО та лікарень Дніпра, написав десятки бізнес-стратегій для українських брендів, розробляє дизайн-макети інтер’єрів, працює у видавництві — ТОВ «Часопис «Дух і літера» при Києво-Могилянці, іноді таксує й править служби в храмі котеджного містечка «Хутір Ясний» біля селища Лісники Обухівського району Київської області. Такою є історія життя священника Володимира Коськіна з Маріуполя після 24 лютого.
Маріуполь у вогні
«Жахливо холодно. Хочеться спати. Я йду вулицею з великим мішком картоплі на плечах. Йду пішки з гуртового ринку в напрямку 23-го. Страшенно хочеться їсти й пити.
Води ніде не зміг знайти, як і хліба. Купив цей величезний мішок картоплі за майже останні 800 гривень. Розуміння, що гроші — це лише папір, проходить крізь свідомість разом із тягарем картоплі за спиною.
Плечі болять страшенно, мішок постійно спадає з плеча, і я його переміщую в район шиї (дома не міг її розігнути). Розумію, що вдома майже закінчилися продукти, і я не витримаю голодних поглядів дитини й дружини.
Над головою зі звуком, що вгризається в голову, летять снаряди.
Призупиняєшся на мить... Пролетіло й розірвалося десь на 17-му мікрорайоні. Вибух, брязкіт скла й чиїсь крики та плач.
Обходиш стороною тіла на асфальті, безперервно звершуючи по пам’яті панахиду за кожного, хто лежить тут і хто гине зараз десь там. Крок за кроком, крок за кроком...
Йдеш, вперто вгризаючись у простір і дивлячись тільки під ноги. Крок за кроком.
Просиш у Бога, щоб хоч хтось був Ним врятований. Ніби відповідь від Нього, наздоганяє жінка з двома дітьми. Одному — три рочки, а тому, що в неї на руках, — два місяці. Питає: «Скажіть, де тут кінотеатр «Савона»? Кажуть, там годують і є продукти!».
Голодні очі дітей, ніби портали, поглинають тебе... Краще не дивитись. У кишенях знаходжу цукерки й із десяток печива, яке мені буквально сунула в руки жіночка в «Савоні». Віддаю. Вказую напрямок.
На асфальті когось накрили простирадлом. Бачу, що рука жіноча. Поруч пакет і розсипана картопля.
Дві жінки проходять поруч, озираються на мене й, недовго думаючи, починають швидко збирати в дві сумки розсипану картоплю...
Зараз я почав про це говорити, — каже Володимир. — Дав собі змогу це вивільнити, відкриваючи потроху серце, відпускаючи тих, хто назавжди залишився там, у лютому–березні 2022-го».
В окупованому рідному місті Володимир із дружиною Юлією та сином прожив місяць. Школа №26 стала для громади прихистком. Від війни там ховалися 200 людей, 80 дітей, серед них — 20 немовлят. Це було чи не єдине в Маріуполі сховище, де постійно готували їжу, працював армійський генератор, стояла каністра із соляркою. Отець Володимир сам призначив себе «відповідальним за постачання в школі». Його знали всі волонтери, тому зібрані пакунки з гуманітаркою під обстрілами найчастіше віддавали йому. Що не день, то запасів їжі та води меншало.
«Бачити, як дитина помирає від спраги, — це не по-людськи. Найвразливіший момент був, коли на мене дивився син і питав: «Мамо, скільки в нас залишилося води?». І я розуміла: він знає, що це означає», — згадує Юлія.
Місто залишилося без газу, світла та зв’язку. Російська авіація нещадно бомбила. Знищено будинки, зруйновано храм.
Росіяни почали заходити з боку Бердянська, це було неподалік від шкільного шелтера, поруч згорів ТРЦ «Порт-Сіті», зникла електрика, газопостачання, не було зв’язку. В цьому стані жителі школи протрималися кілька тижнів. Але Володимир зрозумів, що поряд нема ні аптек, ні магазинів, закінчується питна вода, тож почав шукати можливість евакуації. Казали, що біля Драмтеатру будуть автобуси, дадуть «зелений коридор». Прибули туди всім шелтером, готові їхати. Втім, навколо кружляла машина СБУ, сповіщали про те, що «зеленого коридору» не буде, розходьтеся, мовляв.
15 березня прилетіло по школі, великий уламок понівечив тополю поруч, скалками посікло шкільний коридор, деякі застрягли у вікнах.
Діти, які були в школі, вибігали на перший поверх — коли наставала тиша між бомбардуваннями, — гралися в квача. Й одна маленька дівчинка вигукувала: «Чікі-пікі, я в доміку». А старша дівчинка тоді накричала на неї, сказала: «Ти дурна. В нас тут ні в кого немає доміка»…
«Я тоді чітко зрозуміла, що це люди, які назавжди втратили своє коріння», — так потім прокоментує цей епізод дружина Володимира Юля.
Люди почали виїжджати власним транспортом. Усіх мешканців школи вже «посортували по машинах». Планували вивозити.
«Вову с Юлей некуда сажать», — обговорювали на загальних зборах у школі, поки отець був на самоті. Машин вистачило на всіх, окрім них. Володимир зайшов до якогось порожнього класу, аби поставити запитання Богу…
«Дай мені відповідь, Боже. Я тебе прошу, я вимагаю. Врешті-решт я стільки років тобі служив. Невже ти вирішив усіх просто кинути? Ну гаразд, я. Дитина моя в чому винна? Може, я недостатньо добрий як священник? Розумію, що не в усьому був. Може, жінка моя не в усьому була добра? Так, адже дружина священника. Ми дорослі, ми винні. Він — ні».
Коли панотець повернувся, його покликав у коридор чоловік, який куховарив у школі.
«Слухай, ти на всю голову божевільний, — почав розмову. — Я вперше зустрічаю людину, яку можу другом назвати, з якою б пішов у розвідку. Ви з дружиною божевільні. Я вперше бачу священника, який не поїхав, не звалив, залишився з людьми, їздить, щось дістає. Коротше, я маю машину. Ти вести зможеш?»
«Маю права, але за кермом не сидів понад сім років», — відповів Володимир. Його вже попередили про «розстрільні списки» активістів, але мав хоча б спробувати. — «Забирайте машину. В мене є інша, а це стара, але робоча конячка»…
Родина священника вмовляла маму… Втім, літнім людям важко усвідомлювати, що все, що ти здобував протягом життя, — місце в цьому світі, дім, господарство, певне коло знайомих, — усе життя, яке ти жив, мусиш покинути й їхати світ за очі. Ховатися й виїжджати з міста Раїса Миколаївна не хотіла — залишилася вдома. Володимир із родиною та ще кількома пасажирами зі школи дісталися Дніпра. У перші дні в Дніпрі отець Володимир отримав фотографію своєї дев’ятиповерхівки, в якій вигоріли всі під’їзди. Вона виглядає як порожня бетонна коробка.
За кілька тижнів прийшла звістка про те, що маму Володимира вбито.
«Моя мама завжди опікувалася тими, кому важко. Того дня вона вийшла з дому до сусідки, несла їй якусь крупу, бо мала власні запаси. Стався приліт поруч. Гатили з моря. Осколкове ураження, несумісне з життям. Її поховали біля будинку під вишнею, яку вона так любила. На той час нікого вже не вивозили на кладовище, окупанти їх обстрілювали».
Ще за три тижні священник дізнався, що немає його храму.
Про храм
До свого храму в Маріуполі Володимир Коськін мав довгий шлях і збудував його в буквальному сенсі самотужки, адже й розчин замішував, і цеглу клав, та й обстоював його фактичну можливість існувати.
2011-го настоятель невеликої релігійної громади УПЦ Київського патріархату знепритомнів від голоду під міськрадою Маріуполя. Тоді священник оголосив голодування, вимагаючи, аби міська влада виділила землю під будівництво храму. П’ятнадцять днів він прожив у наметі, біля якого стояв лише стіл з іконами, молитвословом і водою.
Розчарування в Московському патріархаті набирало обертів у російськомовному Маріуполі давно. Хоча на початку свого священництва Володимир і сам був протодияконом МП.
Храм на честь Пантелеймона Цілителя, за який боровся священник, відкрили 2017-го, лише за шість років після активного вибивання права на його існування. Він став першим дерев’яним храмом Київського патріархату. На служби він збирав лікарів, педагогів, музикантів, письменників. «Маріупольська інтелігенція», — так охрестив свою паству Володимир.
Невгамовний отець зробив храм справжнім центром освіти, осередком комунікації й допомоги. При ньому на лівому березі діяли курси з писанкарства, англійської, письменницької майстерності й навіть із побудови здорових стосунків; там була бібліотека, а ще збирали допомогу тим, хто її потребував.
Отець Володимир не лише служив у храмі, а й керував відділом освіти всієї Донецької єпархії. Дружина Юлія очолювала соціально-психологічний відділ.
Минуло п’ять років. 2022-го храм зруйнували двома авіабомбами на Лазареву суботу перед Великоднем…
«Святий Боже, помилуй нас, поглянь із неба і спаси… За спасіння й поміч тим, що трудяться й служать, за зцілення тих, що в немочі, за прощення гріхів і спасіння присутніх тут людей…».
Володимир каже, що його дуже часто запитують, особливо молодь: «Чи вірю я в Бога? Відповідаю іронізуючи: «Я не вірю в Бога, я вірю Богу! Це інше. Якщо ти їдеш на машині, ти ж не віриш в існування машини, а просто знаєш, що вона існує. Так от, для мене існування Бога — незаперечний факт. Він присутній усюди, Він пронизує все єство! Все, що дихає, славить Бога!».
Волонтерство в Дніпрі
В Дніпрі Володимир служив у церкві «Несподівана радість». Священника та його дружину прийняли до Дніпровської єпархії. Впродовж року життя в цьому місті Володимир стукав у безліч європейських фондів, діставав продукти, медикаменти, медичне приладдя та обладнання для лікарень. Завантажував «на телефоні» та розвантажував самотужки фури з гуманітарною допомогою, працював разом із дружиною в реабілітаційному соціальному хабі. Чекав на те, що отримає власну парафію…
Парафія на папері
За рік вирішив шукати таку можливість у Києві. Наразі має власну омріяну парафію… на папері. Є документ про призначення його настоятелем Свято-Преображенського храму в селі Лісники Обухівського району Київської області. Але там досі служить проросійський батюшка.
«Я чекаю на рішення суду. Мені кажуть: отче, беріть військових і відвойовуйте храм. Це як? Піти з болгаркою й криками: «Геть московського попа!»? Не треба мене підбурювати до перевороту. Суспільство має бути конструктивним, бо не буде діалогу. Це не кохання тоді, а ґвалтування», — каже Володимир.
Наразі він служить у храмі монастиря в «Хуторі Ясному» між Лісниками та Ходосівкою. Аби утримувати власну родину, береться за різні проєкти. «У здорових амбіціях немає гріха», — вважає панотець. Тому з особливим азартом береться й за дизайн інтер’єрів, бо має потрібні для цього знання й досвід, і працює менеджером із продажів у видавництві «Дух і літера» на базі Києво-Могилянської академії, й іноді навіть таксує.
Про неповернення
Син Володимира цього навчального року пішов у п’ятий клас однієї зі столичних шкіл. Дружина Юлія Острякова працює психологинею та арт-терапевткою в декількох благодійних проєктах. Одна з найцінніших порад, що її дружина дає людям, котрими опікується, за словами панотця, — не ставити життя на паузу на період війни. Адже війна засвідчила, наскільки життя крихке, скороминуче, і якщо ми зависнемо в цій паузі, невідомо, чи зможемо щось зробити потім.
«Моя дружина дуже сильна», — з особливою теплотою констатує отець Володимир. Він не пам’ятає її сліз у Маріуполі, бо їх не було. Вперше Юлія розплакалась у магазині в Дніпрі.
«Ми пішли з Юлею до «Епіцентру» обирати подушки, бо в нас їх не було. Й коли вона почала їх обирати, я побачив, що її обличчя залите сльозами. За місяць до війни вона купила нові подушки додому. І за півтора місяця в неї не стало ні подушок, ні дому… Юля тримала ці нові подушки й плакала вперше за кілька місяців».
На питання щодо повернення до Маріуполя після закінчення війни Володимир Коськів реагує гостро: «Ми не повернемося! Дому нема. Храму нема. Мені немає куди повертатись. Я не зможу ментально бути там. Не треба казати про повернення чи відбудову міста. Пробачте, але я не повернусь. І це для моєї родини аксіома! Крапка, й це не підлягає обговоренню ні з ким. Для мене ніколи не буде в цьому питанні авторитетної думки.
Єдине, для чого я тимчасово повернуся, — відспівати маму, обійняти пагорб її могили й узяти хоча б камінець із місця її загибелі.
Для мене це — Святиня, яку я заповім укласти в свої долоні перед смертю»…
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google