Підтримати
Давати прогнози про війну - це завжди ризикована справа. Навіть найзарозуміліший політолог чи політик швидко вчиться додавати до своїх прогнозів застереження: «Ніколи не можна сказати напевно». Але навіть так вражає, наскільки погано західні уряди, коментатори і лідери за останні кілька десятиліть оцінювали війни і те, як вони мали б розгортатися.
У 1990 році багато поважних аналітиків і журналістів прогнозували кровопролиття, а потім глухий кут в кувейтській і іракській пустелях, коли загартовані в боях війська Іраку зіткнулися з меншими і слабшими силами США. Війна в Перській затоці, однак, виявилася швидким конфліктом, в якому дружній вогонь і нещасні випадки завдали американській армії стільки ж шкоди, скільки і ворожий вогонь, - пише в статті для The Atlantic професор Школи передових міжнародних досліджень Університету Джона Гопкінса Еліот Коен.
Він нагадує, що американські і європейські планувальники так само переоцінювали своїх супротивників на Балканах у 1990-х роках. Дезінформовані історичними нагадуваннями про кількість німецьких дивізій, притиснутих партизанами Тіто під час Другої світової війни, оборонні планувальники і коментатори вирішили, що хоч США з легкістю здобули блискучу перемогу над Іраком, інтервенція в Боснію буде набагато складнішою боротьбою. Але це було не так.
Неправильні оцінки з’являються й зараз. Протягом 4 років після початку війни в Іраку в 2003 році США намагалися переконати себе в тому, що вони просто воюють зі дедалі меншою кількістю «колишніх елементів режиму», з якими зможе впоратися і хитка нова армія Іраку. Знадобився більш реалістичний погляд на речі, а ще найкращий командувач часів тієї війни генерал Девід Петреус, щоб змінити як оцінку, так і стратегію.
Якщо до 2007 року американський уряд страждав від надмірного оптимізму щодо Іраку, а потім і Афганістану, то в Конгресі панував стійкий і так само безпідставний песимізм щодо можливостей змінити ситуацію. Сенатор-новачок з Іллінойсу (Барак Обама) і досвідчений сенатор з Делавера (Джо Байден), які згодом стануть президентами, були переконані, що війна в Іраку безнадійна, тоді як Петреус зі своїми п'ятьма новими бригадами переломив ситуацію. Потім надмірний оптимізм знову повернувся: американські адміністрації недооцінили темпи і масштаби війни Талібану проти афганських союзників США на початку 2000-х років. У 2021 році вони були приголомшені крахом афганського режиму після того, як США оголосили про остаточне виведення військ. У Вашингтоні були так само здивовані відродженням «Ісламської держави» після схожого, хоч і менш масштабного, виведення військ з Іраку 10 років тому.
Провідні військові аналітики впевнено прогнозували бліцкриг Росії проти України в лютому 2022 року. Проте задовго до того, як вся вага західної допомоги стала відчутною в Україні, загарбник виявився далеко не таким компетентним, а захисники набагато ефективнішими, ніж будь-хто очікував.
«Подібна картина спостерігається і зараз, коли анонімні військові витоки і нібито експерти стверджують, що український контрнаступ зазнає невдачі, оскільки бійці не маневрують так, як Джордж Паттон і Третя армія під час прориву з Нормандського плацдарму в 1944 році», - пише Коен.
Як і чому це сталося? Зрештою, нездатність спрогнозувати реальний перебіг війни - це явище, притаманне як правому, так і лівому крилу в політичному спектрі, і досить поширене як серед діючих офіцерів і співробітників розвідки, так і серед журналістів і коментаторів.
Пояснення різняться залежно від конкретного випадку. Прорахунки в Іраку і Афганістані частково відображають труднощі в подоланні самонавіяної амнезії військових щодо боротьби з підпільними групами після В'єтнаму. Настрої в дусі «ми ніколи не повторимо помилку» призвели до того, що американська армія, зокрема, перестала думати про боротьбу з такими групами.
«Коли у 2004 році я проводив дослідження на цю тему для Ради з оборонної політики, я виявив, що посібники з боротьби з партизанами, які ще були в наявності, були в'єтнамського зразка, і передбачали, що армія супротивника складається з комуністично налаштованих селян у солом'яних капелюхах і чорних піжамах», - пише Коен.
Недооцінка України була пов’язана з різними причинами: вузьке зосередження на кількості зброї і обмундирування, плутанина між військовою доктриною і реальною здатністю її виконувати, а також «стійка американська підозра, що якщо ви союзник США, то ви, ймовірно, корумповані, некомпетентні і боягузливі». Це було несправедливо по відношенню до в'єтнамців, афганців й іракців, які певною мірою були приречені на поразку, але це було грубою помилкою по відношенню до України. А в аналітичній субкультурі, побудованій на певному шануванні «російського ведмедя», декому було важко визнати, що він був ревматичним, короткозорим, кволим і з понівеченими кігтями.
Мало хто вивчає війну. За останні 3-4 десятиліття університети були заповнені курсами з «безпекознавства», що на практиці означає такі речі, як контроль над озброєннями, теорія стримування та ведення переговорів в умовах загрози. Саме там здобували освіту сьогоднішні журналісти, науковці й урядовці. В університетах, в яких колись працювали видатні військові історики, такі як Мак Коффман, Гюнтер Ротенберг, Гордон Крейг, Теодор Ропп, замінили їх респектабельними науковцями, які менш зацікавлені (або взагалі не зацікавлені) в тому, що відбувається, коли держави звертаються до армій, флотів і повітряних армад, щоб навести «останній аргумент королів».
Для цивільних закінчення призову означало зникнення грубого знання про те, як працюють армії. Не менш важливо, що з армій зникли і численні дурниці й причини неефективності. Військовий досвід вичерпувався в політичному, науковому і журналістському світах. Тому професійні офіцери почали діяти виключно в середовищі, в якому США завжди мали перевагу, включаючи панування в повітрі і в космосі. При цьому вони спиралися на безпечні логістичні бази і лінії зв'язку. Ці конфлікти були важким і часто гірким досвідом, але це не були війни, які вбивають сотні чи навіть тисячі людей за день, і це не були війни проти країн, які могли б оскаржити американське домінування в небі чи на морі. Такого не було з 1945 року.
«Наша система вищої військової освіти лише частково компенсує цей брак безпосереднього досвіду. Коли Джеймс Меттіс був міністром оборони, він закликав «повернути війну у військові коледжі». Але військові коледжі в першу чергу призначені для введення офіцерів середньої ланки у військово-політичний світ міжнародної політики і зовнішньої політики, прийняття оборонних рішень і аналізу. Це не ті інкубатори елітних військових планувальників і дослідників війни, які нам потрібні», - йдеться в статті.
У багатьох колах залишається переконання, що так чи інакше, справжньої війни більше не буде. Саме тому, навіть знаючи, що запаси боєприпасів надто малі, військові лідери не оббивають пороги своїх цивільних начальників, благаючи збільшити ці арсенали. Саме тому політичні лідери, в свою чергу, не можуть сказати американському народу, що нам потрібно витрачати набагато більше на оборону, якщо ми не допустити появи в інших частинах світу тих жахіть, з якими має справу Україна. Саме тому гуманітарні обмеження на деякі цінні види озброєнь, такі як міни і касетні боєприпаси, ухвалюються, тому що всі чомусь думають, що вони більше ніколи не знадобляться.
Коен пише, що для того, щоб позбутися цих ілюзій, існує дві протиотрути. Перша з них - це збільшення вивчення військової історії з її старомодними гарматами і сурмами, якими б застарілими вони не здавалися сучасному академічному розуму.
«Як сказав колись найвидатніший англомовний військовий історик 20-го століття Майкл Говард, військову історію треба читати вшир і вглиб. Треба знати щось про багато воєн, щоб розвинути інстинктивне розуміння, що на війні піде добре, а що погано, що можна передбачити, а що ні», - йдеться в статті.
А ще потрібно вести чесний рахунок. Помилки, навіть великі помилки у військових судженнях неминучі. Але коли вони трапляються, ті, хто їх допускає, повинні ставити собі болючі запитання. І коли такі помилки справді кричущі, повторювані і, що найгірше, невизнані і не досліджені, журналісти, експерти і чиновники повинні замислитися, чи варто їм звертатися до того чи іншого експерта знову і знову, як це відбувається зараз щодо України. В іншому випадку, остання серія помилок точно не буде останньою або навіть найгіршою.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google