Підтримати
«Я пам’ятаю, школа зупинилась на два тижні. А от балет... 24-го почалася повномасштабна війна, а 27-го вже були зум-конференції, де ми займалися балетом. Наш педагог залишалася в Києві, вона проводила зустрічі щодня, і хто міг, той підключався.
На ці конференції заходила не тільки моя студія. Дитина з будь-якого міста могла зайти до нас. Ми заходили, говорили трохи, запитували, як хто, де, чи все нормально.
Пам’ятаю, була дівчинка з Одеси. Ми займалися, в неї світло пропадало, чутно було вибух, і вона, не вимикаючи камери, бігла в підвал, тому що під час уроку їх почали обстрілювати», — пригадує початок широкомасштабної війни 13-річна киянка Софія.
22-річному Андрію було 12, коли росіяни вдерлися на його рідну Донеччину. На згадку про той день у нього залишилася форма улюбленого клубу.
«Вже йшли бої на трасі Слов’янськ—Святогірськ, кілометрів 30 до Краматорська. Було чутно кулеметні черги з БТРів і обстріли.
Цього дня був фінал Ліги чемпіонів, — згадує хлопець. — Телебачення вже глушили, по телевізору були тільки російські канали. Але «2+2» йшов, засніжено, без звуку, але картинка була. Всі полягали спати, а я залишився дивитися матч.
Спочатку «Реал» пропускає, і на останній хвилині додаткового часу він відігрує цей м’яч! На додаткових таймах «Реал» перемагає 4–1. Мені це на все життя запам’яталося. Сніжний телевізор без звуку, всі сплять, я тихенько про себе кричу від щастя, тому що клуб переміг».
Це лише дві історії з десятків, представлених на виставці Музею воєнного дитинства «Вийти з тіні». Дорогі пам’ятні речі розповідають історії тих, на чиє дитинство припала війна. Про мету проєкту, формування архіву, роботу з дітьми з різних окупованих територій, психотерапевтичний ефект виставки не лише для самих дітей, а й для відвідувачів ми говорили з директоркою Музею воєнного дитинства Світланою Осіпчук.
— Пані Світлано, коли виникла ідея українського музею? Наскільки мені відомо, він почав працювати напередодні широкомасштабної війни й тоді містив експозиції як від дітей зі сходу України, так і міжнародні, з різних гарячих точок світу.
— На момент нашої першої виставки в Києві 2021 року ми вже близько трьох років документували досвіди дітей в Донецькій і Луганській областях, у тимчасово окупованому Криму. Дитинство під час війни особливо ніхто не досліджував і не репрезентував у публічному просторі, тому нам було дуже легко вирізнити себе серед інших проєктів.
— Інколи здається, що подібних експонатів дитячого горя в Україні зараз так багато, що немає потреби ще й збирати їх у музеї. В чому цінність такого проєкту, на вашу думку?
— Перше — це його тривалість. Ми працюємо в Україні з 2018 року. А в нашому центральному офісі в Сараєві досліджують понад 15 інших конфліктів і воєн в усьому світі. Тому ми можемо обговорювати складнощі, ділитися досвідом із командою за межами України.
Друге — це те, що ми залишаємося одним із найбільших проєктів, гадаю, маємо й найбільший архів, присвячений суто воєнному дитинству. Зараз наша колекція наближається до 500 інтерв’ю і понад 650 предметів, ми збираємо й документуємо досвід по всій Україні.
З кожною виставкою ми намагаємося брати різні предмети, щоб якомога більше історій не були мовчазними в нашому архіві. Ми також готові експертно працювати з цим архівом, співпрацюємо з психологинею Інною Строговою, яка спеціалізується на роботі з дітьми.
Діти проходять фактично ті самі етапи, що й дорослі, але в них є свої погляди на події, особливе розуміння, уявлення, чому так відбувається, бачення своєї ролі в цьому процесі. І ми хочемо, щоб це бачення почули й побачили дорослі, тому не додаємо медіаторів до наших виставок (медіатор — це предмет, пов’язаний із воєнним досвідом дитини, і разом вони розказують історію).
Наша важливість іще в тому, що ми виходимо за межі медійних ролей: або маленькі герої, або маленькі жертви. Навіть під час війни діти різні, й окрім цих ролей, у них є ще багато чого. В нас бувають інтерв’ю, в яких війна майже не згадується. Звісно, це може бути захисна реакція, але діти навіть по-різному заглиблені в переповідання війни.
— Ви згадали про співпрацю із психологинею. Як дітей залучають до проєкту? І чи не ретравматизує це їх? Чи, можливо, навпаки, проєкт має психотерапевтичний ефект як для героїв цих історій, так і для відвідувачів?
— Ми записуємо тих, хто був хоча б на день молодший за 18 років, коли почалися бойові дії. І коли робимо виставку в Україні, запрошуємо учасників, які передали свою історію, на відкриття. Коли виставка за кордоном, ми списуємося з дитиною чи підлітком і розповідаємо, що її історія пішла працювати далі.
Деякі учасники дають інтерв’ю медіа. І ми бачимо за відгуками підлітків у соцмережах: для них важливо, що розказані історії інші люди читають і приймають.
Коли ми переживаємо травматичний досвід, для нормалізації важливо мати можливість розказати свою історію, бути почутим і отримати реакцію прийняття. Виставки — перший приклад того, якою може бути ця реакція. Відвідувачі залишають відгуки, які потім бачать наші учасники у соцмережах. І ми знаємо, що для тих, хто розповідає свої історії, це важливо.
Наші дослідники й дослідниці записують інтерв’ю і потім протягом певного часу підтримують зв’язок із тими, з ким говорили. За два тижні-місяць зустрічаються, й дитина чи підліток каже: «Після цієї розмови я зрозуміла, що мені насправді стало краще. Хтось мене вислухав і не засудив».
На першому, шоковому етапі взагалі не варто чіпати людей, якщо не хочемо посилити їхню травматичну реакцію. Тому в перший рік широкомасштабної війни, десь місяців десять, ми не записували інтерв’ю. Потрібно, щоб дитина вже пройшла якийсь шлях і ситуація навколо неї була стабільною. Наприклад, ті, хто виїжджав, уже якийсь час побули в іншому місці чи країні.
Десь у грудні-січні 2022–2023 років на інших наших проєктах з арт-терапії з’явився запит від дітей про те, що вони хочуть поговорити.
— А як стосовно добору експонатів на виставку?
— Ми маємо певні формальні вимоги: щонайменше різні вікові групи, географічно й статево різні. В нас уже багато записано за час повномасштабної війни з Донецької області, Харківської. А є міста, на які я звертаю увагу дослідників, — хотілося б більше історій звідти.
Коли ці вимоги виконані, намагаємося відібрати найпоширеніші сюжети, щоб усе разом складалося в досить упізнавану картину. Наприклад, зараз на виставці є секція про початок повномасштабного вторгнення. Це дуже популярний сюжет в усіх інтерв’ю, записаних після 24 лютого 2022-го.
Запитання формулюються так, щоби не піддати дітей ретравматизації. Наприклад, дослідники називають дату — до і після 24 лютого, а сама дитина має сказати, як вона називає цей період. Хтось каже: це — війна. Хтось — що бойові дії почалися в місті, було чутно вибухи. Для когось це досвід швидкого переїзду.
Крім цього, ми хотіли, щоб були представлені історії виїзду за кордон, внутрішнього переміщення. До широкомасштабної війни досвід внутрішнього переміщення багатьом був незрозумілий, було дуже багато упереджень щодо ВПО. Ми хотіли показати, що ці упередження безпідставні. Зараз на виставці є історії про втрату дому, про Маріуполь, про виїзд через блокпости із Запорізької області. Це теж широкі сюжети війни з дитячого погляду.
Ми хотіли, щоб виставка не ретравматизувала відвідувачів, а пропонувала подивитися на те, як діти справляються, на що спираються. Хтось — на власну ідентичність, погляди. Хтось допомагає дорослим у лікарні. Хтось пишається батьком, який пішов воювати, хоча міг би цього не робити.
— Як пережитий досвід змінювався від початку широкомасштабної війни? Як це впливає на роботу проєкту?
— Вже відбулися перші хвилі переміщення. Чимало дітей розповідають про досвід першого року вже як про минуле. З інтерв’ю видно, наскільки він був складним.
Зараз ми не говоримо з дітьми, які мали надскладний екстремальний досвід. Таким дітям потрібно більше часу для адаптації, а нам — більше навчання, щоб записувати тих, хто, наприклад, повернувся з депортації, втратив батьків не у війську. Ми плануємо робити це пізніше. Але можемо відгукнутися на запит, якщо діти хочуть поговорити про це самі. В нас був хлопчик, який брав участь у воркшопі «Хліб із цеглиною». Нещодавно загинув його дядько, й він сам хотів про це поговорити.
Важливо спостерігати часову віддаленість, як події розташовуються, нашаровується новий досвід. Відбулась адаптація — це помітно. В руханці, яка розказує, як іти до бомбосховища, в уроках про мінну безпеку діти вже не бачать нічого дивного. Або розповідають про прильоти, розрізняють виходи й ППО, і це вже теж, на жаль, нормальний досвід.
— Це страшно.
— Так, але це добре. Опірність дитячої психіки дає надію на те, що суспільство впорається з наслідками війни. Якби ми всі залишалися в стані шоку й переляку перших місяців повномасштабної війни, це було б небезпечно. Після війни це питання до дорослих: допомогти дітям пропрацювати нормалізацію таких страшних подій. Але те, що вони зараз справляються, — насправді дуже круто.
— На виставці представлені експонати зокрема з тимчасово окупованого Криму. Чи відрізняються експонати дітей із різних ТОТ? Історії, які вони розповідають?
— Зараз ми готуємо нашу наступну виставку, присвячену тривалій окупації Криму. Це територія, яка найбільше зазнала системної роботи окупаційного режиму Росії. І з тих історій, які ми збираємо, це чітко видно.
Студенти, які виїхали продовжувати навчання на підконтрольну Україні територію, але до школи ходили в Криму, розповідають, як їх щодня змушували співати гімн Росії. Про те, що у школах уже 1 вересня 2014 року були нові підручники з портретом Путіна та псевдоісторичним «обґрунтуванням» приналежності Криму Росії. Це одразу почали вкладати дітям у голови.
З 2014-го Росія поновила й усі стереотипи проти кримських татар, які завжди чинили ненасильницький спротив окупаційним режимам. Учителі можуть казати: «Вас депортували 1944 року, бо ви були зрадниками й хотіли співпрацювати з нацистами, і зараз співпрацюєте з «бандерівцями».
Майбутня виставка важлива для розуміння наслідків тривалої окупації, щоб ми всі знали, наскільки інтенсивно працює Росія. Це неймовірний тиск, і потрібно мати величезну міць, аби йому опиратися. Не всі діти можуть упоратися, коли машина промиває мізки. Але надзвичайно важливо знати, що багато хто опирається.
І водночас не слід стереотипізувати жителів окупованих територій, думаючи, що всі вони чекають на деокупацію. Кримський архів надзвичайно інформативний і дає розуміння, що відбуватиметься на інших окупованих територіях, чому їх потрібно звільняти якомога швидше. На жаль, окупанти дуже добре розуміють: що краще «обробити» дітей, то більше прихильників режиму можна отримати в майбутньому.
— Якщо трапляються справді приголомшливі свідчення, чи фіксуєте ви їх, чи передаєте до правоохоронних органів інформацію про можливі воєнні злочини?
— Ми документуємо все, але часто працюємо з неповнолітніми. Якщо дитині немає 18 років, то дозвіл за неї підписують батьки або опікуни, й він за замовчуванням сформульований так, що свідчення передаються тільки музею — для виставок або інших публічних проєктів.
Хоч би якою була інформація, пріоритет — це психологічна та фізична безпека наших учасників. Якщо батьки чи опікуни будуть проти, ми не можемо передавати її. А якщо бажання буде, ми можемо це запропонувати й допомогти. Але поки що таких випадків не було.
— Чи стикалися ви з випадками неприйняття у відвідувачів в Україні чи за кордоном?
— Дуже рідко буває якесь незадоволення. На нашій першій виставці кілька відвідувачів були незадоволені тим, що ми не показуємо фото дітей. Ми спеціально цього не робимо — не хочемо створювати додаткову емоційність і тиснути на відвідувачів. Головне — що кажуть діти, а не як виглядають.
Минулої осені виставка в Києві була сфокусована на досвіді дітей за кордоном, і нам у соцмережах говорили, що це вже не воєнне дитинство в Україні. Якби ці люди прийшли на виставку, то побачили б, що частина історій була про те, чому ці діти виїхали.
Наприклад, одна дівчинка розповідала, що в перший місяць повномасштабної війни її сім’я була в окупації в Чернігівській області, потім виїхала за кордон. Друзі так поспішали виїхати, що проїхали через нерозміновану територію й загинули. Це абсолютно воєнний досвід.
Було кілька випадків за кордоном. Восени 2023 року я приїхала на презентацію, а мені кажуть: «За ці півтора року в нас уже були виставки про Україну. Скільки можна? Ми вже трохи втомились». Я навіть не називатиму країни…
Минулого року в нас була виставка в Бухаресті, вона тривала два місяці, була перекладена румунською мовою. Відвідувачів — до семи тисяч, частина — ті, хто виїхав із України внаслідок війни, але було дуже багато й місцевих. Величезний емоційний відгук! Люди із сусідньої країни до кінця не знали, через що проходить Україна й українські діти.
У червні цього року в нас була коротка одноденна виставка в Осло. Відгуки були позитивні. Люди приходили, казали: «Я сам зростав у Лівані/Іраку, коли був дитиною, і я впізнаю ці кросівки — в мене теж були такі, в яких я проходив усю війну». Або: «В мене там теж була книжка, з якою я в підвалі ховався, коли не було електрики».
Зараз усе діджиталізоване, але війна звужує технологічні можливості. Коли зникає електрика, Інтернет, досвіди стають абсолютно такими ж, як і в 90-х, і у 80-х.
— Тобто відповідної комунікації за кордоном не вистачає?
— Гадаю, так. На мою думку, в нас нерівномірна представленість серед країн на державному та громадському рівні. У Скандинавії, у тій-таки Румунії небагато знали й хотіли дізнатися. Є запит, потрібна робота, щоб відповідати на цей запит, поки є цікавість і бажання дізнатися більше.
— Як фінансується ваш проєкт? Донатами?
— Донати збирає тільки центральний офіс у Сараєві. Фінансування в Україні — це різні грантові й донорські організації. Зараз — німецький Форум ZFD, який має часткове урядове фінансування. Закінчується співпраця з приватним швейцарським фондом Peace of Mind, також серед донорів — фонд «Партнерство за сильну Україну».
Ми плануємо розширювати пошуки фінансування — хочемо мати власне виставкове приміщення в Києві. Це дасть змогу змінювати історії, які ми виставляємо, а найголовніше — зробити освітні проєкти. Сподіваємося й на підтримку місцевої влади.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google