«Мені хотілося розлитися по підлозі й висохнути, просто зникнути»: сповідь вдови про втрату й те, як дозволити собі жити далі

У перший день весни 2022-го 30-річна Анна Варава із села Левковичі на Чернігівщині власноруч видовбувала в напівзамерзлій землі на городі могилу для свого чоловіка Ярослава. Напередодні ввечері його та ще трьох селян убили російські військові. Анна обмила тіло коханого від крові, одягнула його у весільний костюм. Попри очевидність смерті, ще намагалася намацати пульс, відчути подих, завважити тремтіння повік…

«Ти сильна й усе переживеш», — чула Анна від друзів і знайомих. І бути сильною на людях вдавалося. А ось удома її внутрішні «демони» брали гору. Якось вона отямилася на підлозі у ванній. У грудях шалено калатало. Анна вийшла до кімнати й побачила заплаканого сина. Виявилося, під час нападу панічної атаки здійняла руку на нього й не пам’ятала цього.

Наступного дня жінка зателефонувала психотерапевтці, потім пропила курс антидепресантів, а згодом іще працювала з психологом. Зрештою Анна Варава віднайшла сенс життя в синові й дозволила собі нові стосунки.

Далі — її сповідь.

Моє перше шалене кохання

Ярослав та Анна Варави. Фото з архіву родини

Це було літо 2006-го, мої 15 років. Я переїхала зі свого села до Левковичів, десь за 20 кілометрів від Чернігова, щоби продовжити навчання в школі. Тут жила моя бабуся й був будинок, де я могла мешкати. Мої батьки й брат залишилися вдома.

Про те, що з’явилася «новенька», за кілька днів знали мало не всі селяни. З майбутнім чоловіком Ярославом Варавою, на чотири роки старшим, ми зустрілися 1 вересня в клубі. Веселий, ставний, душа компанії — я закохалася відразу. За місяць ми почали зустрічатися.

Це було шалене кохання. Вечорами ми дивилися «Сімпсонів», він читав вірші, грав на гітарі... Коли я закінчила школу, Ярослав наполіг, аби здала ЗНО. Потім — щоб відвезла документи до педуніверситету. Я в себе не вірила, а він — ні на мить не сумнівався.

Так промайнули п’ять років навчання, роботи й життя між Черніговом і Левковичами. Ярослав улаштувався трактористом у селі. Отримавши першу велику зарплату, віддав мені половину грошей і сказав купити обручки. Я його попередила, що, ймовірно, не зможу народити дітей через проблеми зі здоров’ям. Але йому було байдуже, сказав, усиновимо, якщо не вийде.

Отакий він був — зовсім не романтик, але справжній і надійний для мене.

Святик народився передчасно, а Зоряну я втратила

Ми одружилися 7 вересня 2013 року, наступного дня повінчалися. А вже під Новий рік узяли кредит і придбали в селі власний будиночок. Роботи там було багатезно, але ми всьому давали раду самотужки: Ярослав навіть в електриці розібрався.

Тим часом я майже рік лікувалася від безпліддя. Це відразу не допомогло, але потім неочікувано настала вагітність. Ми були на сьомому небі від щастя. Хоч і хвилювалися за майбутнє: борги, незавершений ремонт у будинку, адже в Ярослава тільки сезонний заробіток… Але ми були разом і вірили, що впораємося.

Ярослав Варава із сином Святиком. Фото з архіву родини

Святик народився передчасно, навесні 2015 року. Він був маленький, хворобливий, проте такий довгоочікуваний.

Ми досить швидко розрахувалися з боргами. А 2021-го я завагітніла вдруге. У мені жила донечка — Зорянка. Ми всі на неї чекали. Та 19 жовтня, за тиждень до початку декретної відпустки, сталося лихо: я втратила дитину, перебуваючи на сьомому місяці вагітності. Пояснити причину лікарі не могли. Ми ж із Ярославом вирішили почекати рік і спробувати ще.

Далі були важкі місяці. Я не могла бачити дитячих речей, які ми підготували. А коли знайома, з якою ми обоє були вагітні, народила доньку, стало ще нестерпніше. Я дивилася на дитинку та розуміла: такою ж могла бути й моя Зоряна.

Намагалася намацати пульс, почути дихання, побачити тремтіння повік

Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, Ярослава наче підмінили — він не був біля нас із сином. Разом із іншими чоловіками готувався допомагати українським військовим захищати село.

А одного вечора він мені повідомив, що піде на війну й, можливо, загине там. Казав: «Я маю захищати вас». Але як він захищатиме нас, коли його не буде поряд або не буде взагалі, — я не розуміла…

У ніч із 27 на 28 лютого ми востаннє були разом. О 10-й ранку Ярослав знову пішов до хлопців. Подзвонив мені о 17:30, сказав, щоб я в хаті все вимкнула і сиділа тихо, бо всюди під дворами стоять російські військові. Я благала його йти додому, та він відмовився.

На цьому місці російські військові розстріляли чотирьох цивільних чоловіків. Серед них був Ярослав Варава. Фото Наталії Найдюк

Ярослава разом із трьома іншими чоловіками окупанти вбили близько 18-ї години. Свідків цього злочину не було, але багато селян чули постріли. Я запідозрила щось лихе, коли чоловік не прийшов ночувати. Звечора його телефон не відповідав. А зранку про смерть повідомила його мама…

Мені допомогли забрати тіло у двір. Я зачинила шестирічного Святика в будинку, а сама довбала могилу на городі. Земля була тверда, напівзамерзла. Потім я обмила тіло Ярослава. У нього були прострелені ноги, геніталії, на спині — рани… Я не вірила, що це відбувається зі мною. Весь час намагалася намацати пульс, почути дихання, побачити тремтіння повік. Я не хотіла приймати те, що він мертвий. Попри страшні рани й заклякле тіло, мені хотілося вірити, що його ще можна врятувати.

Сестра й батьки Ярослава Варави. Фото з архіву родини

Я вдягла Ярослава у весільний костюм. Потім прийшли друзі й допомогли мені покласти тіло в могилу.

Через 21 день після смерті Ярика помер його батько. Він хворів, а смерть сина та нестача потрібних ліків добили його. Я допомагала мити, одягати й виносити свекра.

Отак ми з моєю другою мамою Людою та Святиком залишилися самі…

Мені хотілося розлитися по підлозі й висохнути, просто зникнути

На початку квітня українські військові звільнили наше село. Тіло Ярослава й трьох інших чоловіків ексгумували. На поверхню знову піднялися сум, жах і все те чорне, що осіло в душі за тижні окупації.

На людях я трималася, постійно чула: ти така сильна. Знали б ви, яка порожнеча розросталася в мені, захоплювала душу й затьмарювала розум…

Мого Ярослава я вдруге ховала 16 квітня 2022-го. Дратувало геть усе, а особливо люди зі своїми повними родинами. Пам’ятаю, як прийшла додому. Спалахнула через якусь дрібницю. Гнів підступав вище й вище, а потім… Я отямилась у ванній кімнаті на підлозі. Серце калатало. Відчувала: сталося щось жахливе. Виходжу, а в кімнаті на дивані плаче Святик. Каже, що я його побила.

Я нічого не пам’ятала.

На місце гніву прийшло відчуття нікчемності. Я, доросла жінка, не могла дати раду своїм думкам та емоціям. Через це страждає моя дитина, яку я так довго виборювала у життя, заради народження якої так важко лікувалася… У ту мить мені хотілося розлитися по підлозі й висохнути, просто зникнути, наче мене й не було ніколи…

Анна Варава із сином Святиком. Фото з архіву родини

У моєму телефоні був номер психотерапевтки, яку за кілька днів до того порадила знайома. Я зателефонувала лікарці. Ми поговорили, й вона призначила антидепресанти.

За три тижні після початку вживання ліків я стала спокійною. Наче овоч. Відновився сон. А ще я перестала затуляти вікна картонками — доти мені здавалося, що росіяни побачать у вікно світло індикатора від телевізора й почнуть стріляти… Уже місяць їх не було, а страх і далі жив у мені.

На роботу я мала ходити повз хрест, де вбили чоловіка. Аби не плакати, робила макіяж

Про благодійний фонд «Діти Героїв» у травні мені розповіла знайома. Я звернулася туди, й вони взяли Святика під опіку. Надали нам колосальну підтримку: від взуття та гаджета — до консультацій із психологом. Цінною була не тільки матеріальна допомога, а й голос, яким наша помічниця з фонду розмовляла, пропонуючи можливості для дитини. Він такий живий, енергійний, молодий. Відповідати похмуро було неможливо.

Я нарешті прийшла до тями й почала цінувати те, що маю: мого Святика, будинок, згодом відновилося сільськогосподарське підприємство, де я працювала.

До офісу треба було ходити повз хрест, де вбили Ярослава. Звісно, це було нестерпно. Але я робила макіяж, який би розтікся від сліз, і так привчила себе не плакати.

Анна Варава. Фото з архіву родини

Під час окупації прильоти пошкодили дах нашого сараю, трохи постраждав і дім. А ось новенький трактор чоловіка у дворі вцілів. Ярослав так мріяв про нього, але попрацювати особливо не встиг. Я довго дивилася на цю техніку й думала, що з нею робити. З одного боку, це пам’ять про чоловіка. З іншого — нам потрібне було авто. Ми мріяли про це разом із Ярославом. Багато працювали, аби зібрати гроші. Але відкладеного не вистачало.

Я обожнюю водіння. Проте після смерті чоловіка змирилась із тим, що автівки в мене не буде. Тоді ще й багато говорили про повторний наступ росіян. Ми зі свекрухою планували виїжджати, якщо таке станеться, але ж не було чим. І от одного дня мама Ярослава сама мені сказала: продай трактор і купи машину, в тебе дитина. Подумавши, я погодилася.

Спільну мрію про новеньке авто Анна втілила вже без чоловіка. Фото з архіву родини 

Трактор забрали за 10 хвилин після оголошення в місцевій групі. В той самий час від фонду мені запропонували взяти участь у проєкті. Треба було написати свою історію, її читали американські родини. Якщо розповідь вражала, хтось із них міг пожертвувати тисячу доларів. Нам у цьому проєкті допомогли.

Так, зібравши все докупи, 29 червня я купила омріяне авто. Раділа й сумувала водночас: тепер могла возити сина на гуртки до Чернігова, могла виїхати в разі наступу ворога. Але серце стискалося від того, що цю нашу спільну мрію я втілила без Ярослава.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Війна і «дорослі діти»…

На одній стіні — сімейні фото з Ярославом і Святиком, на іншій — із Дмитром

Після смерті Ярослава минуло п’ять місяців. Я навчилася пиляти й рубати дрова. Коли щось ламалося, не соромилася просити про допомогу. Мене дуже підтримували друзі, знайомі. Та згодом я почала помічати: мої прохання набридають людям, і це зрозуміло.

Якось я приїздила до Чернігова до нотаріуса. І тоді написав наш із Яриком знайомий — Діма. Він родом із Левковичів, але протягом останніх років жив у Чернігові.

Ми зустрілися попити кави. Він запропонував допомогу в будинку — як друг. Я не стала відмовлятися. Діма час від часу приїздив до нас і поступово забрав у мене всю важку роботу.

Згодом він почав приносити квіти й запропонував зустрічатися. Я відмовила — в мене всередині все випалено. Там пустка й жити ніщо не може. Тоді Дмитро почав завойовувати довіру мого сина. Вже за місяць вони разом ганяли у футбол.

Свекруха одразу мені сказала: придивися до Діми, гарний чоловік. Я не могла, змирилася тоді, думала, що до кінця життя буду сама. Але цей чоловік оточив нас такою турботою, дав підтримку й опору. Зрештою я вирішила спробувати будувати з ним стосунки.

Анна з новим партнером Дмитром і сином Святиком. Фото з архіву родини

Утім, я відразу сказала Дмитру, щоби не чекав від мене неземних почуттів. Я вже на них не здатна. Та він прийняв і це. До цього чоловіка я відчуваю безмежну вдячність за все, що він робить для мене й мого сина. З часом з’явилося й кохання. Звісно, воно не таке, як було до Ярослава. Це зовсім інше почуття. І я собі його дозволила.

У цьому рішенні мене підтримали свекруха та сестра чоловіка. А ось друзі — відвернулися. Сприйняли ці стосунки як зраду Ярославу.

На одній стіні у спальні Анни висять її родинні фото з Ярославом, на іншій — із Дмитром. Фото Наталії Найдюк

Фото Наталії Найдюк

Тепер у нас така нетрадиційна родина. Зараз, коли розповідаю цю історію, мій нинішній партнер допомагає будувати паркан моїй першій свекрусі. Мій син називає Дмитра старшим братом. Водночас удома ми часто згадуємо Ярослава. Він живе з нами в розмовах і спогадах. У спальні на одній стіні — наші сімейні фото з Ярославом і Святиком, на іншій — із Дмитром.

Я нечасто буваю на кладовищі. Я поховала чоловіка на городі, тому для мене його душа тут. Зараз на тому місці — хащі. Якось намагалася посадити там дерево, але воно не прижилося. Вирішила, нехай те місце буде вільним...

Із Дмитром ми не плануємо офіційно брати шлюб і народжувати дітей. Живемо на дві домівки — у Левковичах і кілька днів на тиждень — у нього в Чернігові. Я щосили намагаюся втримувати цей баланс і просто жити так, як є.

Із такими жінками, як я, важко будувати стосунки. Після такої втрати все випалюється всередині.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Коли потрібна підтримка: як ненав'язливо порадити людині звернутися до психолога

Ланцюжок добра

Коли починався новий 2023 рік, через фінансові труднощі та проблеми зі здоров’ям у мами мій психологічний стан знову погіршився. Але я вже знала, що робити і як не доводити себе до виснаження. Поговорила з психотерапевткою, пропила курс антидепресантів. Скористалася послугами психологині від фонду «Діти Героїв».

Наприкінці роботи моя психологиня розповіла, що фонд шукає асистентку. Я погодилася й почала працювати там на пів ставки з травня 2023 року. Так стала частинкою ланцюжка добра — контактуючи із вдовами й пропонуючи допомогу їхнім дітям. Мені дуже подобалося те, що я робила. На жаль, зараз із об’єктивних причин, на які я не можу вплинути, ми припиняємо співпрацю. Але я дякую фонду за те, що показали мені, якою може бути робота мрії. Я почувалася потрібною в цьому ланцюжку добра.

Ще до війни я написала роман — він був про втрату. Коли перечитувала його після смерті Зорянки та Ярослава, не могла повірити: так чітко описала стани, які відчуває людина.

Нещодавно я почала писати нову книгу. Поки що ідея визріває. Але хай би вона була нарешті про спокійне щастя. Я змогла віднайти сенс і сили жити. Так, у мене досі трапляються кризи. Проте тепер я знаю, як давати їм раду. Хоч би що сталося, поки є життя, його треба жити — хай і не всі розуміють і підтримують ваш вибір.

Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових, спеціально для ZN.UA. Щоб повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.