Підтримати
«Я боюсь аби в нашу квартиру не прилетіла ракета»…
«Мій батько служить в ЗСУ, я переживаю за нього»...
«Я ніколи не думав, що війна буває не лише у підручнику з історії»…
Вони просинаються від вибухів, роблять уроки поміж двома стінами або відкривають збори на ЗСУ, розказують про війну в Україні та за кордоном.
Якими зростають підлітки в Україні? Тривожнішими, ніж їхні однолітки в інших країнах? Чи, може, стійкішими та сміливішими?
За результатами всеукраїнського соціологічного дослідження «Підлітки та їхнє життя під час війни: настрої, цінності, майбутнє», яке провів «Клуб Добродіїв» за підтримки Plan International, майже три чверті (73%) підлітків віком від 13–19 років найбільше хвилює війна: спричиняє тривожність та страх за майбутнє.
Серед проблем, пов’язаних із повномасштабною збройною агресією, на першому місці — страх за життя близьких та своє (38%). А ще — невизначеність майбутнього (12%) та відсутність світла/інтернету/зв’язку (11%). Непокоїть війна загалом, сирени, вибухи, повітряні тривоги, обмеження через комендантську годину. Особливо молодь хвилюється за близьких чи друзів у ЗСУ. Також респонденти писали, що їх хвилюють вибухи в інших містах, боляче читати про загиблих.
А ще, згідно з даними цього ж дослідження, 70% тинейджерів частіше говорять про важливі проблеми в соцмережах, 86% — бачать своє майбутнє лише в Україні, 95% — вірять у перемогу України.
Оля. Херсон
Родина Олі Щусь не виїхала одразу в перші дні окупації. І на власні очі побачила вже те, що відбувалось. Офіційних «зелених коридорів» для людей не оголошували. Батьки були розгублені.
З 25 лютого по 1 березня вони спускалися до підвалу будинку, батьки облаштували місце, принесли ковдри та подушки, стільці для сусідів. Та все ж було дуже холодно.
«Тоді я почала плести теплий кардиган. Я якось дуже швидко його зв’язала, за вісім днів, у підвалі. — згадує Оля. — Так швидко вийшло. Мені дуже подобається створювати власний одяг. Найбільше виходить в’язати на спицях або гачком. Тоді я намагалась абстрагуватись від вибухів. Вже потім я придумала для нього назву — кардиган «Україна». Я виплела по ньому соняхи.
А на околиці Херсону вже велися запеклі бої за антонівський міст... Було чутно звуки градів, авіа та гарматні обстріли... Батьки казали, що продукти вже закінчувалися в магазинах, як і ліки в аптеках...»
1 березня російські війська увійшли в місто, і це було жахливо... Вулицями їздила військова техніка. В цей день було розстріляно місцеву самооборону. Батька Олі викликали на роботу, повернутись він не зміг — було небезпечно. Оля з мамою ночували в підвалі. В цю ніч родина зрозуміла, що Херсон окупований, росіяни повністю узяли місто під контроль. Батьки сказали Олі, що обстрілів вже не буде. Дівчина згадує, що тоді видихнула з полегшенням, мовляв, тепер вона зможе спати у своїй улюбленій піжамі та ліжку, а не в спортивному костюмі у підвалі. Втім, від розуміння, що у місті — вбивці пекло десь в районі серця. І наскільки все це затягнеться — невідомо.
«Той, хто все це скоїв, думає, що Україна — це його, але це не так!» — говорить Оля. Вона дуже переживала за батьків, особливо за маму. Адже був випадок, коли на маминих очах вбили людину, молодого хлопця. Мама потім довго плакала, в неї була істерика.
«Навпроти нашого будинку був парк за парканом, — розповідає дівчина. — З-за паркану вибіг хлопець, років 17, а за ним бігли російські військові зі зброєю. Було видно, що хлопець наляканий, бо до нього напевно просто підійшли ці бойовики та щось від нього вимагали. Він злякався і побіг. «Стоять, сука, стрелять буду!» — кричали росіяни. Та хлопець не зупинився, біг. І вони утрьох відкрили вогонь по хлопцю з автоматів. Хлопчик впав. Мама дуже перелякалась, побігла у двір та сховалася за припаркованими машинами. Коли постріли стихли, вона визирнула з двору. Та побачила, що хлопець лежав обличчям до землі, а чужинці штовхали його ногою, щоб зрозуміти чи він живий. Вже потім хтось з перехожих викликав «швидку». Але хлопець помер… «Навіщо вони вбили ту дитину?» — пошепки питала мама мого тата і не могла зупинити ридання».
…О п’ятій ранку 22 квітня родина Олі виїхала з Херсону. На виїзді стояли російські військові, з чітким російським акцентом. Перевіряли паспорти, багажник авто, питали, куди їдуть. Потім було ще багато блокпостів, де стояли вже інші військові. Як виявилося, це були люди з «ДНР» та «ЛНР». Вони були брудні, голодні, страшні. Видно, що вони не дуже раді були опинитися в херсонських степах. Все просили папіроску та поїсти.
Біля одного з блокпостів довелось заночувати, адже був затор, і автівки не пропускали. За те, що люди скаржились, погрожували розстрілом. «Було дуже страшно», — каже Оля.
З одного боку їздили орки, з іншого видно було, як обстрілювали Миколаїв з градів. Через світло від вибухів здавалось, ніби то був день. Так простояли до шостої ранку. Сказали, що цей проїзд закрито назавжди. З’явилась інформація про те, що є дорога на підконтрольну територію України через Давидів Брід. Родина Щусів ризикнула. Пройшли ще безліч блокпостів, простояли в заторі чотири години. Виявилося, що росіяни переганяли свою військову техніку, через те не пускали цивільні машини.
«Техніки було дуже багато, і вона страшна. Бо все, що стосується війни, то про смерть, — говорить дівчина. — … Коли побачили український прапор, ніхто не міг стримати радості. Сльози текли самі собою, плакав навіть тато… Тоді навіть стало якось легше дихати».
Великдень родина Олі зустріла вже у Дніпрі з бабусею та дідусем. В Херсоні у родини залишилися рідні, друзі. Вони тримаються, та з кожним днем їм все тяжче і тяжче…А Оля дуже сумує за домівкою у Херсоні.
Сплетений кардиган «Україна» — це такий мовчазний супротив, реалізоване у творчості неприйняття окупації. Дівчина виставляла цей кардиган у декількох виставках, а потім вирішила просто носити його прохолодними вечорами.
Віолетта. Дніпро
Українські підлітки не обирали жити у війні, не обирали відповідальність, яка лягла на їхні плечі, але заради порятунку країн виступають амбасадорами України у світі та допомогають війську.
Віолетта Охінько з Дніпра — солістка дитячої зразкової вокально-хореографічної студії COLOR MUSIC. 14 січня 2023 року хор виступав у Швеції на благодійному концерті, який було влаштовано на підтримку України. У той день, о 15:30, у рідному Дніпрі війська РФ завдали ракетного удару по житловому будинку в Дніпрі.
Вже потім стане відомо про 46 загиблих, 80 поранених та 9 зниклих безвісти. А поки у всіх телеграм-каналах та медіа — моторошні фото зруйнованого під’їзду. І ввечері того дня діти хору COLOR MUSIC мали виходити на сцену. Їх психологічний стан важко уявити.., а мусили співати та посміхатись.
«Саме в той день ми переживали дуже сильно. Бо загинули люди, діти, я ледь стримувала сльози, — говорить Віолетта. — Намагалась тримати себе в руках, але я мусила розповісти правду про, те що зараз відбувається у Дніпрі, і по всій Україні. Ми мали донести це усім».
Після виступу, неочікувано для ведучих заходу, для глядачів, Віолетта звернулася з промовою до залу. Англійською дівчина розповіла, що у ці хвилини в її країні, у рідному місті розбирають завали будинку, в який влучила російська ракета. Розповіла про те, що під завалами знаходяться люди і вони благають про допомогу.
Тато Віолетти, як і батьки багатьох дітей з хору, боронить Україну у лавах ЗСУ. Сама Віолетта мешкає у Дніпрі, пережила блекаут зими 2022–2023 років, вчиться, іноді — в коридорі чи ванній, бо під час масованих ракетних атак родині нікуди спускатись — бомбосховища поруч з її будинком немає.
«Чи потрібен мені цей досвід? — запитується дівчина. — Ні, але тепер я його маю. Я, на жаль, вже добре розумію, коли працює ППО, а коли стався «приліт»… Я ніколи не зможу забути цю війну. Цей біль залишиться на все життя! Спочатку був страх, а потім він переріс в ненависть до цих людей, до країни агресора».
Дніпровський дитячий хор Color music продовжує репетиції. Працюють наживо у Дніпрі, а з тими учасниками, які через війну розкидані Європою, займаються онлайн. Керівники хору Олена та Олександр Петрикови намагаються вивозити маленьких артистів за кордон — і виступити, і ментально відпочити від війни. Color Music навіть заспівали разом з Крісом Мартіном гіт Coldplay й одну з найулюбленіших пісень соліста — Something Just Like This. Мартін вийшов на сцену з українським прапором, а на руці мав синьо-жовту пов’язку. На концерті було приблизно 60 тисяч глядачів. YouTube хору має вже 1 мільйон 25 тисяч підписників.
Радомир. Харків
16-річний харків'янин Радомир Тютюнник вдень навчається у школі, а ввечері працює над зброєю, яка нищить окупантів. Хлопець самотужки збирає дрони для військових та вже відправив їм пів сотні апаратів.
Техніку для бійців Радомир збирає після школи вдома, у своїй кімнаті. Навчається в 11 класі. Готується до випускних іспитів, вступати планує на факультет кібербезпеки до Харківського національного університету повітряних сил України.
«Займаюся цим, коли немає школи, у вихідні дні. У вільний час — уроки пройшли, я собі сів та збираю. По-іншому ніяк, бо школу пропускати також не можна — попереду НМТ та вступ до вишу, — говорить Радомир.
Матеріали для першого безпілотника купив за власні гроші, тепер збирати на дрони допомагають люди. Він відкриває збори через інстаграм.
Про потреби військових хлопець дізнався від батька — той воює з перших днів російського повномасштабного вторгнення.
У березні 2022 хлопець виїхав до Чехії. Харків бомбили. Потім повернувся до України. Жив у бабусі з дідусем у Вінниці. Там і зібрав свій перший дрон-камікадзе. Допомагав дядько. Хлопець до війни мав дрон Mavic, просто бавився, робив різні трюки. Тому був у темі. Нині пояснює різницю між дронами, які збирає він, та квадрокоптером Mavic.
«У Mavic інше комплектування. Цей дрон коштує 400 доларів, а Mavic — дві тисячі. Тобто у них різна комплектація, різний софт та польотні контролери», — говорить Радомир.
З початком цього навчального року хлопець — у Харкові і почав налагоджувати справжнє серійне виробництво дронів.
«Тато каже, що дронів дуже мало. росіяни мають в їхній кількості перевагу. А я можу допомогти, тепер не лише татові та його побратимам. Бо кожен має працювати на перемогу. Якщо ніхто не буде працювати, то не буде перемоги, — вважає 16-річний виробник дронів-камікадзе.
Радомир трохи ніяковіє, коли люди починають його вихваляти, мовляв, на думку хлопця він не робить нічого супер складного. Збирати дрони він вчиться по відео на Youtube та читає інструкції в інтернеті. І спочатку не все виходило. Вбивав купу часу, а зараз збирає одну таку пташку за годину.
«Технологія дуже проста, все запрограмовано у польотному контролері, а ти просто паяєш, все налаштовуєш у конфігураторі. І у тебе є готовий дрон, тобі потрібно зробити батарею. Батарею ми самі робимо з акумуляторів. Тут нічого складного немає, кожен може навчитися їх збирати, — додає хлопець.
Дрони, які виготовляє школяр, важать близько кілограма і є одноразовими: військові прикріплюють до них вибухівку та скеровують на російську техніку, розповідає Радомир. А потім надсилають відео Радоміру. Хлопець тішиться, що допомагає фронту. Бойових влучань по противнику зі своїх дронів має вже близько 30.
Підліток вже зібрав і передав на фронт 50 таких апаратів. Планує зробити ще два десятки — поки чекає на деталі. Роботу налагодив системну. Розробив спеціальну Google-форму, куди всі військові дають свої дані, вийшла імпровізована електронна черга.
Каже: «Намагаємося всім передавати, щоб нікого не образити та закрити потребу у дроні швидко».
Радомир купив, ще й 3D-принтер, тепер частину деталей друкуватиме самостійно та удосконалюватиме свої моделі.
Залишатись у Харкові Радомир не боїться. Нічних атак майже не чує, бо каже, що дуже втомлюється і міцно спить.
Текст підготовлено у співпраці з DATTALION (ГО "Датталіон")
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google