Підтримати
Злочин стався 1–2 березня 1943 року в містечку Корюківка, що на північній Чернігівщині. Тоді збірний каральний загін у складі військовослужбовців тилових німецьких формувань, військовослужбовців 105-ї легкої угорської дивізії, співробітників допоміжної окупаційної поліції та солдатів спеціальних каральних формувань із числа колабораціоністів — громадян СРСР — убив близько семи тисяч цивільних. Їх розстрілювали з автоматів та станкових кулеметів, забивали тупими предметами, спалювали живцем. Містечко повністю спалили. Наказ на проведення каральної акції віддав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури Баєр Бруно Франц. 9 березня карателі повернулися, щоб добити вцілілих.
Після війни місцеві традиційно вшановували пам'ять убитих як під час офіційних церемоній, так і неофіційно, під час поминок. Останнє не було аж таким однозначним, бо майже всіх жителів містечка було вбито, а їхні родичі розчинилися в більшій масі прийшлого населення, що отримало роботу на фабриці технічних паперів, обладнання для якої привезли з Німеччини. Перший пам’ятник був зведений на початку 1960-х років на місці одного з поховань і являв собою скульптуру жінки та партизана. А 1977 року в Корюківці спорудили меморіал, який досі залишається найпоширенішим візуальним образом Корюківської трагедії, зокрема в Інтернеті. Він і тепер прикрашає собою центр містечка. Не в останню чергу, саме тому варто до нього уважніше придивитися.
Меморіал — вартісний мистецький твір, створений видатним українським радянським скульптором і графіком Інною Коломієць. Назва композиції «Меморіал на честь героїчного опору жителів Корюківщини гітлерівським загарбникам», як і сама композиція в усіх її візуальних виявах, не залишає сумнівів, що меморіал повністю відображає радянський наратив «Великої вітчизняної війни», як тоді в Радянському Союзі іменували Другу світову війну, та радянські цінності, які влада транслювала в маси. Меморіал цілком відповідає тодішнім радянським канонам і стандартам у створенні таких великих скульптурних об’єктів. Так, усі зображення на барельєфі є репліками традиційної радянської іконографії: жінки закутані в довгі хустки до талії, дівчата — в охайно запнутих хусточках, а чоловіки-партизани до болю нагадують російських селян із картинок війни 1812 року. Всі скульптурні фігури, навіть діти, позбавлені страху, вони дивляться впевнено та спокійно, символізуючи радянських громадян, які піднялися на боротьбу з ворогом. Вони готові пожертвувати всім, собою й навіть своїми дітьми, задля перемоги. Меморіал присвячений єдності звичайних людей із армією та ширше — з комуністичною владою.
Єдині якісь неясні відсилання до травматичного та віктимного виміру трагедії в меморіалі представлені пораненою жінкою, фігурами аж п’яти дітей, включно з немовлям, котрі не здатні чинити опір ворогу, а є лише невинними жертвами, і табличкою поруч, яка скупо констатує, що «у 1943 році у Корюківці фашистськими загарбниками знищено близько 7 тисяч мирних жителів». Загалом дивуватися, що меморіал, який присвячений найбільшому знищенню цілого населеного пункту із усіма його мешканцями під час найбільш смертоносної війни в людській історії, так багато говорить про самопожертву задля перемоги й так мало — про самих жертв цієї бійні, зовсім не варто. Це цілком у радянській традиції, в якій героїзм і самопожертва були на першому місці, а віктимність не віталася. Там, де є героїзм і самопожертва, немає місця сотням і тисячам простих жертв.
Я не хочу закликати до демонтажу меморіалу в Корюківці, але все ж таки слід визнати: він зовсім не відповідає ані сучасному історичному знанню про український досвід Другої світової, ані сприйняттю суспільством тих подій, ані, тим більше, актуальним вимогам до поточного моменту у сфері політики пам’яті та ідентичності. Вже нинішня війна напрочуд сильно й жорстоко демонструє це щодня. Корюківка — це та ж таки Буча або Маріуполь. Так, у Бучі було вбито більше 420 жителів, у Корюківці — сім тисяч, а в Маріуполі — десятки тисяч. І тоді, і нині вбивали українців, і вбивали дуже жорстоко. Безневинні жертви як тоді, так і тепер, не мали жодної можливості врятуватися. Як у Маріуполі, в Корюківці зразу після трагедії все містечко було всипане могилами жертв. Пізніше в Корюківці було кілька перепоховань, але й досі не всі жертви перепоховані та не всі могили віднайдені. Як у Корюківці, так і в Бучі знищення цивільних стало відплатою за збройний опір. У першому випадку — радянських партизанів, а в другому — ЗСУ. Правда, радянські партизани, яких чисельно було більше, спокійно спостерігали за Корюківською різаниною й так і не прийшли на допомогу, на відміну від ЗСУ. До речі, саме ЗСУ маємо завдячувати тим, що в Бучі було вбито не сім тисяч...
Україна — не Радянський Союз, і споруджувати в Маріуполі після його визволення такий монумент, навіть через 20 років після війни, ніхто при здоровому глузді не наважиться.
Але все-таки, якщо споруджувати новий пам’ятник у Корюківці, то яким він має бути, які образи містити, про що промовляти до людей? І чи, взагалі, треба споруджувати новий пам’ятник у Корюківці, бо дуже вже багато в нас травматичних подій, щоб усі їх увіковічувати? Може, взагалі краще забути про цю «радянську» сторінку історії, а творити все з чистого аркуша?
Направду не можна сказати, що в добу незалежності в Корюківці нічого не було зроблено в плані меморіалізації трагедії. Планувалося спорудити в Корюківці цілий меморіальний комплекс у пам’ять про жителів населених пунктів України, спалених нацистами, і певні роботи було навіть виконано. На сьогодні на території, відведеній під майбутній комплекс, проведено перепоховання, там встановлено кілька масивних дерев’яних хрестів і збудовано капличку, а священники відслужили панахиду за покійними.
Власне, хрести й капличка — типові українські меморіальні форми, які можна побачити і в інших українських травматичних місцях, наприклад на місцях пам’яті жертв Голодомору або на цвинтарях полеглих воїнів ЗСУ. Це доводить, що людьми, які їх споруджують, ці події сприймаються однаково і що для місцевих це відзначення залишається важливим.
Питання, споруджувати, чи ні, направду не стоїть. І питання не тільки у Корюківці, а взагалі в усій українській пам’яті про Другу світову війну, бо забути — означає добровільно віддати цю пам’ять Росії, тоді як дев’ять мільйонів українців загинуло в тій війні. Якщо ж споруджувати, то, очевидно, попередньо слід визнати дві речі. По-перше, це непросте завдання. Збудувати цей пам’ятник так само важко, як збудувати пам’ятник жертвам Бучі або Героям Небесної Сотні. Тому не дивно, що за роки незалежності в Україні збудовано дуже мало пам’ятників, присвячених подіям Другої світової війни. Боюся помилитися, але мені на думку спадають лише пам’ятники на честь Степана Бандери. Звісно, питання не так у нестачі фінансування, як, швидше, — у складнощах колективного розуміння, який вигляд повинен мати такий український пам’ятник, і ширше — якою має бути українська пам’ять про війну.
По-друге, новий пам’ятник у Корюківці має бути несхожим на радянський пам’ятник і присвячуватися саме жертвам, і в цьому й полягатиме його несхожість. Так само відмінною має бути українська версія Другої світової. Я не знаю, які візуальні або скульптурні рішення найкраще використати для нових українських пам’ятників Другої світової, але що для мене незаперечно — то це те, що майбутній художник або скульптор, який візьметься за цю роботу, має пам’ятати про одну річ, ключову для розуміння українського досвіду Другої світової. Весь сенс життя тодішнього українського населення полягав за великим рахунком лише в одному — виживанні за будь-яку ціну. Вижити — було єдиною місією тих людей, принаймні з часу Голодомору і далі — через Великий терор і Другу світову. Виживали по-різному: хтось вітав нацистів із квітами в 1941 р., хтось ішов у Червону Армію, хтось вступав до лав Української Повстанської Армії, хтось тікав від наступаючих радянських військ. Хтось здійснював героїчні вчинки, а хтось діяв підло. Комусь пощастило вижити, а комусь, як жителям Корюківки, — ні. Але всі виживали, як могли. І слід віддати належне тим людям, що вони вижили, а українці як народ продовжили своє існування.
Може здатися, що нинішнє покоління не так уже й відрізняється від тодішнього. Україна так само виживає у війні з підступним і сильним противником. Але ця думка оманлива і просто неправдива. Зараз Україна насамперед бореться за своє майбутнє, за перемогу, про що тодішні українці не могли навіть і мріяти.
Більше статей Віталія Огієнка читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google