Підтримати
Нещодавно Сергій Гнезділов — журналіст, громадський і культурний діяч, воїн ЗСУ, який пішов на фронт 19-річним добровольцем і прослужив дотепер п’ять років — публічно заявив про те, що йде в СЗЧ (самовільне залишення частини). «Ми дійшли до Рубікону, коли піхота більше не вивозить, а суспільство продовжує «вірити в ЗСУ» замість того, щоб відповісти собі на запитання: «Чи захистив ти Вітчизну?» — написав він на своїй сторінці у Фейсбуці. Й далі: «Питання перепочинку піхоти та встановлення чітких термінів служби на нулі — питання національної безпеки… Ми маємо створити мобілізаційну чергу з числа всіх військовозобов’язаних українців, і тоді демобілізація стане реальністю».
Такий публічний, демонстративний учинок Сергія здійняв велику хвилю та вчергове розколов українців у соцмережі. Хтось підтримує. Хтось розуміє, але не вважає правильним. А хтось однозначно засуджує, кажучи, що такі дії — злочин, і цей учинок аж ніяк не змінить ситуації на краще, а лише спричинить ефект доміно, й інші почнуть учиняти так само.
«Хай засудять ті, хто несе такий же тягар війни, як піхотинець в окопі», — висловилася з цього приводу журналістка, а з початку повномасштабної війни — військова ЗСУ Леся Ганжа.
«Війна потребує солідарності. Солідарність народжується з відчуття справедливості. Справедливість формулюється встановленням правил», — написав іще раніше інший журналіст, а нині військовий Павло Казарін. І далі: «Якщо порушення правил стає не «відхиленням на місцях», а новою нормою, то й війна припиняє бути спільною справою».
А що ж із правилами? Чи сприяють вони тому, щоб велика війна залишалася спільною справою, а не кріпацтвом для тих, хто на її початку пішов захищати країну добровольцем? Подивимось на прикладах.
З одного боку, на початку вересня набрав чинності Закон України №3902-XI (законопроєкт №11322), яким передбачено звільнення військовослужбовців від кримінальної відповідальності за перше самовільне залишення частини. Зазначимо, що на початку великої війни зміни до статті 407 ККУ вносили вже чотири рази.
Пішли на це, за словами депутата, члена Комітету ВР з питань національної безпеки, оборони та розвідки Сергія Рахманіна, тому що люди дотичні стверджували: кількість тих, хто пішов у СЗЧ і потім добровільно повернувся до своєї частини, з часом збільшується. Мотиви й причини для того, щоби військовослужбовець на це пішов, різні. В будь-якому разі з погляду законодавства це — злочин. Але деякі командири оголошувати своїх бійців у СЗЧ не поспішали, сподіваючись, що ті повернуться. Тож, аби надати людям можливість скористатися другим шансом і з огляду на те, що людей в армії бракує, депутати підтримали норму, яка пом’якшує покарання по суті за дезертирство.
З іншого боку, нічого не було зроблено, аби запобігти більшості причин, через які мотивовані добровольці дедалі частіше йдуть у СЗЧ. Навпаки.
Можливо, для демобілізації справді не час. Поки не буде скасовано воєнний стан і не завершиться війна в той чи інший спосіб, демобілізації не може бути за визначенням. Але ми точно маємо говорити хоча б про чіткіші й прозоріші правила звільнення військовослужбовців, наприклад, через певні проблеми зі здоров’ям чи сімейні обставини.
«Про ваші сім’ї попіклуються. Ми не забуваємо, чим ви жертвуєте заради боротьби. Ми робимо це, тому що хочемо жити так, як наш народ іще не жив», — так у кінострічці «Людина у високому замку» одна з лідерів спротиву говорить рядовому члену руху, посилаючи його на завдання. І так воно має бути.
На жаль, у нас це наразі не так. Піклування про сім’ї військовослужбовців, м’яко кажучи, залишає бажати кращого. А звільнення військовослужбовців через сімейні обставини після змін, внесених до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», стає майже неможливим.
Олександр Чистяков — старший сержант, фельдшер медпункту однієї з частин, що воює на сході країни. А за досвідом і фахом — лікар-анестезіолог із великим стажем. У різний час він співпрацював із медичними службами трьох бойових бригад, має досвід роботи на точках, куди в стандартних ситуаціях лікарів зазвичай не посилають, обмежуючись стандартною допомогою на рівні бойових медиків. Мобілізований із березня 2022 року, з липня 2022-го постійно перебуває в зоні бойового зіткнення без виходу на ротації.
«Коли я був мобілізований, моя мама вже мала другу групу інвалідності, в неї лімфома й на цьому тлі — перелом хребта. Але тоді вона могла сама за собою доглядати, і я йшов спокійно, — розповідає чоловік. — Однак за 2,5 року мама перенесла кілька хвороб. Минулого року в неї була фібриляція передсердя, а цього — мікроінсульт, і зараз її друга група вже переходить у першу. Але щоб це встановити, потрібно пройти МСЕК, що завжди було непросто й нешвидко, а зараз там чи не піврічні черги.
Уявіть собі. На мене покладено досить серйозні завдання. І під час їх виконання мені телефонують сусіди й кажуть: «Ваша мама впала й не може встати. Що нам робити?». Як я можу далі виконувати свою роботу за таких обставин? Я в мами — єдиний син. Інших родичів, які могли б доглядати за моєю мамою, немає. Державі на неї начхати. Виходить, що я її просто покинув?
Я подав рапорт, зібрав усі необхідні документи включно з рішенням лікарсько-консультаційної комісії (ЛКК) щодо необхідності постійного догляду й подав у частину. Моя частина рапорт прийняла, проте на рівні бригади юристи написали мені відмову.
На жаль, після набрання чинності новим законом, якщо є бажання чи негласна настанова людей не відпускати, то зробити це дуже легко. Хоча в законі можливість догляду за людьми з інвалідністю другої групи начебто й передбачена, є нюанси. Якщо для мирного часу підстави прописані коротко й чітко («необхідність здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю першої чи другої групи за умови, що така особа є членом сім’ї військовослужбовця першого ступеня споріднення, та відсутності інших членів сім’ї, які здійснюють постійний догляд»), то для воєнного часу вони звучать інакше: «…за умови відсутності інших членів сім’ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім’ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров’я». Таке формулювання дає необмежений простір для фантазій і можливостей відмовити військовослужбовцю у звільненні.
Наприклад, зараз у ЗМІ вже чимало історій про те, як, керуючись постановою №413 від 12 червня 2013 року, яка діє тільки для мирного часу, військовослужбовцям відмовляли у звільненні через те, що до рапорту щодо необхідності догляду за особою з інвалідністю другої групи надавалася довідка ЛКК. Мовляв, висновок ЛКК не може бути підставою для звільнення з військової служби. І документом, який підтверджує необхідність догляду за особою, старшою за 18 років, є лише висновок МСЕК, що, як відомо, видається тільки для першої групи інвалідності. Зі згаданої постанови вже навіть прибрали слова «військова служба» та «військовослужбовці». Така відмова не має правової підстави. Але наразі зафіксовано вже чимало випадків, коли люди змушені добиватися справедливості через суди, й подібні справи вони виграють. Проте це забирає час і сили.
В моєму випадку підставами для відмови стало, по-перше, те, що «до рапорту не додано документів інших членів сім’ї першого чи другого ступеня споріднення особи, яка потребує постійного догляду».
Насправді надати такі документи часто просто неможливо. Причепитися можна до чого завгодно. До другого ступеня спорідненості належать, зокрема, брати й сестри. Але як, наприклад, можна підтвердити фактичну відсутність сестер чи братів, якщо вони за документами є, але не спілкуються роками й давно живуть у іншій країні? Або у випадку моєї мами, якій 77 років. Якби її мама зараз була жива, то їй було б під сотню років. Але якби в неї не було довідки ЛКК про те, що вона сама потребує догляду, то сам факт, що вона жива, міг би стати підставою для відмови у звільненні.
Загалом питання вирішується так: видається нотаріальне посвідчення, що людей, які зобов’язані доглядати згідно з законом, немає. Таке посвідчення від моєї мами є. Але все це потребувало розуміння й часу.
По-друге, ще однією підставою для відмови стало начебто те, що до рапорту не додано документів, які підтверджують необхідність постійного догляду. Висновок ЛКК про наявність порушення функцій організму, через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та обслуговувати себе й потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі (форма 080-4\о), в очах юристів бригади документами, які підтверджують необхідність постійного догляду, чомусь не вважаються. На їхню думку, документ свідчить лише про потребу догляду вдома. Але хто має доглядати її вдома?
Таких відмов у моєму батальйоні на сьогодні ще дві.
Наскільки така ситуація позитивно впливає на моральний дух війська — це одне питання. І наскільки плодить ухилянтів — інше. Бо як такі речі сприйматимуть ті, хто мав би прийти до нас на підкріплення?».
Стос відсканованих документів, які мені надіслав Олександр, вражає. Вся історія сім’ї — у свідоцтвах про шлюб, народження, розлучення, знову шлюб, довідки про смерть, хвороби, зміну місць реєстрації тощо… Аж трохи ніяково стало. Наче мимоволі понишпорила в чужій білизні…
Розуміючи, що про їхніх батьків нема кому потурбуватися, військові — дехто з них воює з 2014-го — втрачають мотивацію воювати далі. Хтось іде до лікарні, хтось — до суду, а хтось — у СЗЧ, як це зробив Павло Прижегодський після смерті своєї мами. Перед тим чоловік намагався звільнитися сім місяців, аби доглядати за мамою в її останні дні. «Я був у ролі футбольного м’яча з кабінета в кабінет, аби довести, що людина з невиліковною хворобою потребує догляду. Мене слали нах, придумували неіснуючі довідки та неможливі формулювання в них. Давали зібрати перелік документів і потім давали відмову, бо перелік невірний. Я мусив тягати маму до лікарні, коли їй вже було важко, заради одного конченого папірця, який врешті-решт ні на що не вплинув — процес звільнення дотягли до її смерті», — написав військовослужбовець на своїй сторінці у Фейсбуці перед тим, як піти в СЗЧ. «Не шукайте мене, зі мною все добре, це зважений крок. Я повернусь»…
«У кожного є свій ліміт, психологічний зокрема, — каже Олександр Чистяков. — До нових правок до закону, я не використовував інвалідність другої групи моєї мами як можливість звільнитися з армії. Бо розумів, що потрібен, що підставлю частину й що маю виконувати свій обов’язок. А зараз, коли мені потрібна допомога…
Повірте, в кожного з нас уже купа болячок, лікування яких ми відкладаємо до кращих часів, котрі, можливо, ніколи не настануть. Тож я пішов до лікарні. Мені потрібна операція й час на відновлення, за який я, зокрема, спробую встигнути пройти з мамою МСЕК і подати позов до суду на оскарження рішення на рівні бригади. Але все це — час і сили.
Дорікнути власній частині мені нема чим. Усередині є різні проблеми, як і в кожній частині. Але в цьому випадку мені максимально пішли назустріч, розуміючи ситуацію. І я їм за це вдячний.
Відмову мені написала система. Важко зрозуміти, звідки беруться такі установки. Хто вважає, що вони посилюють боєздатність і працюють на перемогу? Армія, з якої можливо вийти лише двохсотим, — це рабська структура.
Так, іде війна. Ми всі — солдати. Й до певної міри будемо ресурсом. Ми всі це розуміємо. Але до якої межі це можливо? А після якої вже стає злочинним? Хотілося б, аби люди, які пишуть такого роду закони, хоч інколи приміряли їх на себе».
А як же схеми? — спитаєте ви. Хіба не буває так, що людина хоче звільнитись і шукає будь-які шпаринки, як це зробити? Знаєте, мені важко про це говорити. Схеми бувають завжди й на всьому. Але якщо після кількох років, проведених у вологих підвалах під постійними обстрілами, людина каже, що більше не може і їй потрібен перепочинок, а їй його не дають, то я навряд чи можу її засуджувати. Тільки сама людина знає власну межу. Якщо військовий розуміє, що крім нього піклуватися про близьку людину більше нема кому, він іде до суду. Але суди забирають час і сили. Й тоді він іде в СЗЧ. Поки кожен з нас продовжує «вірити в ЗСУ»…
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google