Підтримати
За даними пресслужби Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, від 26 лютого 2022 року з Донеччини та інших регіонів евакуйовано приблизно 1 мільйон 357 тисяч людей. Серед них — 163 520 дітей і близько 42 тисяч людей з інвалідністю.
За кожним врятованим — ціла історія та купа зусиль, яких докладають інші люди, часто ризикуючи життям. Ті, хто працює в евакуаційних бригадах, мусять бути трохи «кіборгами» без права на ментальний розпач через чужий біль, свідками якого стають щодня, аби бути ефективними й рятувати.
Серед таких «кіборгів» — Оксана Удовенко, яка повернулася з власної «внутрішньої еміграції», аби рятувати інших як парамедикиня.
Оксана — лікарка загальної практики. Здобула медичну освіту в Києві й понад 10 років працювала на різних посадах. Витягала малечу з того світу у відділенні дитячої реанімації пологового будинку, потім вела пацієнтів як сімейна лікарка.
Відтоді як Оксана, молодий інтерн, стала до роботи, прийшло розуміння того, що теоретична база, яку дає медичний виш в Україні, не має нічого спільного з практикою лікування. Адже є різні життєві ситуації, історії хвороб. Тож аби бути ефективним, лікар має напрацювати певні інтуїтивні навички, а не йти за протоколом, відірваним від реальності та пацієнта.
«У реанімації ти стаєш свідком дитячих смертей… З одного боку, ти — лікар, дослідник, зобов’язаний відшукати причину хвороби та загибелі. А з іншого — людина, яка акумулює в собі несправедливість, неправильність цілого ланцюга подій, які передували конкретному горю… Все це змусило мене шукати відповіді: чому настільки несправедливий світ? Я звернулася до духовних практик. Занурилася в індійські філософські напрями», — розповідає Оксана.
Саме тому вона вирішила зробити ставку на нетрадиційну медицину, яка дає змогу подивитися на хворобу людини інакше й шукати альтернативні шляхи її лікування. Почала практикувати, а потім і викладати йогу, вивчала гомеопатію, закінчила курс із остеопатії. Прокачувала власну витривалість у горах і пірнала із затримкою дихання на глибину.
2 лютого 2022 року Оксана зробила собі подарунок на день народження — поїхала в давно заплановану відпустку до Індії. Хотіла відвідати тамтешні місця сили, займатися йогою та працювати зі своєю свідомістю.
Але сталося повномасштабне вторгнення. Перші криваві дні для України, перші обстріли, цілковита паніка, розпач і жах.
Оксана була в безпеці, за тисячі кілометрів від пекла. Але як всотувати цю тишу й благодать, коли вбивають твоїх рідних? Жінка згадує, що батьки кричали в слухавку: «Залишайся там!», а її просто «розривало на шмаття»: «Як слухати священні мантри монахів, коли у твій дім прийшли вбивати?».
Коли всі активно виїжджали з країни, Оксана повернулася додому. Вже в Києві почала волонтерити, але відчувала — цього замало. Вимальовувався план піти до ЗСУ військовим медиком, але батьки благали цього не робити.
«Якщо ти шукаєш свою місію — знайдеш обов’язково, адже дивні перехрестя долі ніколи не є випадковими. У березні 2023 року я зустріла дівчину, яка працювала адміністраторкою в студії йоги, де я колись проводила заняття. Вона від початку вторгнення була операторкою гарячої лінії Благодійного фонду «Схід SOS». Так я дізналася, що в евакуаційну команду потрібен парамедик», — згадує лікарка.
Оксана відгукнулася на вакансію й пройшла співбесіду в команду евакуації «Схід SOS», яка вивозить цивільне населення з прифронтових територій, надає медичну та гуманітарну допомогу, працює в гуманітарному коридорі через Сумську область.
Врізалась у памʼять перша поїздка на прифронтову Донеччину. Краматорськ.
«Тут інакше відчуваєш війну, ніж у великих містах, здається, в потилицю дихає хижий звір зі зброєю. І десь глибоко в душі народжується страх, — каже Оксана. — Суцільний страх та розпач — і в очах людей, які через інвалідність чи старість не можуть виїхати самотужки. Важко дивитися на все це. Часто стикаєшся з тим, що стареньких просто покинули власні діти. Вони не стали наполягати на евакуації батьків, коли самі тікали з домівок через війну.
Але поза межею розуміння — ситуації, коли сам на сам із війною батьки залишають дітей...
Ми вивозили людей із Торецька. Це фактично лінія фронту. Місто без води, тепла, світла — суцільна гуманітарна катастрофа. Обстріли. Я побачила вагітну жінку, з нею ще двійко малих дітей. На запитання, чому вони досі не виїхали, ця жінка просто показала мені середній палець»…
Нині Оксана виконує обов’язки парамедикині на Сумщині. Тут працює єдиний чинний гуманітарний коридор із Росії в Україну — шлях, яким можна дістатися з тимчасово окупованих територій Донеччини, Луганщини, Запоріжжя, Херсонщини та Криму на підконтрольну уряду України територію.
«Те, що я бачу щодня, — це суцільне приниження людської гідності. Тут утворюються штучні багатоденні черги. В них — своя корупція. Місця з голови черги продають місцеві ділки. Перевізники-росіяни вимагають космічних грошей за поїздку автобусом до точки перетину», — розповідає парамедикиня.
Проте для людей це — найкоротший шлях із окупації через Росію в Україну. Й тому його обирають сім’ї з дітьми, літні, маломобільні люди, власники тварин — усі, кому важко й дорого проходити довгий і витратний шлях через Європу.
Між російським пунктом Колотилівка (Бєлгородська область) та українською Покровкою (Сумська область) — два кілометри дороги, й це суцільний гравій. Раніше росіяни випускали українців і на автомобілях, але потім заборонили проїзд машиною, тепер перехід виключно піший.
«Уявіть шлях, який треба подолати виснаженій людині, яка вже проїхала близько 1200 кілометрів. Голодній, змерзлій, або навпаки — зневодненій. Пішки. А люди ж несуть іще й пів свого життя у валізах», — каже Оксана.
Дорога всипана розбитими валізами, валяються поламані котячі переноски, дитячі візочки, чиєсь взуття, речі, іграшки. А ще є спеціально розставлені перешкоди — лінії колючого дроту та російські протитанкові загородження. Долати такий шлях, а надто на інвалідних візках, — титанічні зусилля…
Варто додати ще й жахи фільтрації, крізь яку проходять усі, хто виїжджає з окупованих територій. Росіяни перевіряють телефони, ноутбуки, ставлять купу провокативних запитань, головне з яких — як людина ставиться до «СВО». Саме так українці змушені називати війну, аби пройти фільтрацію й усе-таки опинитися на підконтрольній Україні території. Іноді людину не пропускають, завертають назад або просто відвозять у невідомому напрямку чи забирають на допит, який може тривати до десяти діб…
«Власне після цих випробувань людей зустрічає наша команда. Часто мені доводиться годувати ледь не з ложки, бо людина геть виснажена. Далі — медична допомога: міряємо тиск, температуру, обробляємо рани, лікуємо зневоднення, запалення. Людину треба або стабілізувати, й психологічно також, аби вона продовжила свій шлях додому, або передати до лікарні», — каже Оксана. Й продовжує: «Минулого тижня до нас дісталася родина з Херсона. Чоловік, дружина та шестеро дітей. Жінка вагітна сьомим. На щастя, всіх пропустили.
Потішив і здивував дядько, який допер складною дорогою чотири великі сумки-баули. Спитала: що в сумках? А він каже: смаколики онукам — півтора кабана…»
Пощастило й 46 котам. Власники розплідника з Маріуполя вивезли тварин, а от 60 породистих вівчарок росіяни не випустили — сказали, що собаки служитимуть їхнім прикордонникам….
«Класична поведінка загарбників», — коментує історію Оксана.
До сліз вразив 22-річний парубок із Херсона. Діставшись української Покровки «дорогою життя», він дістав трубу й заграв гімн України. Так гучно, аби чули й у Росії.
Вже зараз Оксана бачить і розуміє, наскільки травмованою буде нація після перемоги. Військові з важкими травмами, цивільні із загостренням хронічних хвороб і один на всіх великий ПТСР. Тому після перемоги Оксана планує присвятити себе реабілітації найскладніших, аби дати шанс на щасливе життя людям, яких скалічила війна.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google