Bloomberg: Модель майбутнього України - це не Ізраїль чи Німеччина, це Корея

Здається все більш імовірним, що українці не зможуть вигнати російських загарбників, і що росіянам також не вдасться поглинути більшу частину України. Що окрім неймовірних людських страждань буде далі?

Від початку вторгнення Росії експерти і лідери інстинктивно шукають історичні аналогії, і три з них виділяються. Однією «моделлю» для України називають Західну Німеччину 1950-х років, іншою - Ізраїль 1970-х років, і третьою - Корейський півострів, також з 1950-х років.

Люди, які посилаються на приклад Західної Німеччини, стверджують, що НАТО має якнайшвидше прийняти неокуповану частину України до Альянсу. Це стримало б Росію від подальших захоплень територій і дозволило б вільній українській державі перебудуватись в процвітаючу демократію, як це зробила Західна Німеччина під час Холодної війни, - пише в статті для Bloomberg колишній головний редактор Handelsblatt Global Андрес Клутх.

Прийняття лише вільної частини України в НАТО, згідно з цією аргументацією, має бути здійсненним юридично, політично і стратегічно. Тому що саме це і сталося з Німеччиною в 1955-му. На той час країна була розділена і окупована союзниками-переможцями у Другій світовій війні. Тим не менш, НАТО поширив дію статті 5 про спільну оборону лише на Західну Німеччину, яку контролювали США, Велика Британія і Франції. Захист не поширювався на НДР, яку контролював СРСР.

Ця колективна гарантія стримувала Радянський Союз від нападу до кінця Холодної війни. І врешті-решт Німеччина возз'єдналася мирним шляхом, як одного дня це може статися і з Україною. Тому висновок такий: треба дозволити українцям вступити до НАТО незалежно від того, яку територію вони контролюють зараз.

Інші вказують на Ізраїль як на кращу модель. Ця країна ніколи не вступала до жодного колективного альянсу. Однак, починаючи з 1970-х років, США формалізували свої гарантії безпеки і озброїли ізраїльтян до зубів. Як непереможна країна-воїн і американський союзник, Ізраїль теж процвітав, поки врешті-решт не почав укладати мир зі своїми арабськими ворогами з позиції сили. Тому треба надати Україні такі ж двосторонні гарантії, гроші і зброю, щоб Росія зрозуміла, що їй ніколи не перемогти.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Atlantic Council: Україні потрібне членство в НАТО, а не «ізраїльська модель»

Третя ж група стверджує, що лінія фронту в Україні найбільше нагадує Корейський півострів приблизно з 1952 року. Жодна зі сторін, схоже, більше не здатна досягти великих успіхів, навіть якщо обидві несуть неприйнятні втрати. Чим довше всі сторони відмовляються говорити, тим довше триватимуть смерть і страждання, не змінюючи загальної ситуації. Тому єдиний вихід, як і в Кореї в 1953 році, полягає в тому, щоб воювати і вести переговори одночасно, з метою підписання не мирного договору, а перемир'я, яке залишить нерозв'язні питання відкритими, але змусить замовкнути гармати.

Київ - не Бонн

Клутх вважає, що західнонімецька аналогія здається спокусливою, але не зовсім точною. Так, Бонн керував лише однією частиною країни, на яку він теоретично претендував загалом. Але під егідою США, Великої Британії і Франції західні німці створили нову країну, ФРН, з фіксованими кордонами, які визнали усі включно з Радянським Союзом. На момент вступу до НАТО не було жодних бойових дій.

Більше того, канцлер Західної Німеччини Конрад Аденауер формально визнав поділ своєї країни як постійний в обмін на інтеграцію її до Заходу. Це викликало різку критику з боку опозиції, яка хотіла домогтися возз'єднання в обмін на нейтралітет. Адже цим шляхом вдалося піти Австрії (яка також була частиною Третього Рейху).

«У всіх цих аспектах Україна відрізняється від Західної Німеччини 1955 року. Її внутрішні кордони, що розмежовують російський контроль, не визнані і не зафіксовані. НАТО постійно доведеться вирішувати, чи поширюється дія статті 5 на одне і те ж місто, якщо контроль над ним змінюється (скажімо, Бахмут протягом більшої частини минулого року). Зрештою, союзникам доведеться або вступити в бій і стріляти в росіян (ризикуючи розпочати Третю світову війну), або послабити свій пункт про спільну оборону. Але тоді стаття 5 втратить свій стримуючий ефект, що поставить під загрозу весь Альянс», - пояснює Клутх.

Він допускає, що президент України Володимир Зеленський міг би звернутися до досвіду Аденауера і офіційно попрощатися з п'ятьма українськими областями, на які претендує Владімір Путін. Ці території стали б еквівалентом НДР в сучасному світі. Але Київ хоче повернути всю свою територію. Ані Зеленський, ані жоден інший український лідер не може відмовитися від цієї військової мети на сьогоднішній день.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Forbes: Путін обов’язково повинен програти у війні з Україною, Корейська війна може пояснити чому

«Навіть надія на можливе мирне возз'єднання в дусі 1990 року не виправдана. Радянська влада протягом 45 років контролю над Східною Німеччиною ніколи не намагалася провести етнічні чистки чи русифікувати місцеве населення. У Донецьку, Луганську, Херсоні, Запоріжжі та Криму росіяни вже це роблять», - зауважує автор.

Нація воїнів у процесі становлення

Аналогія з Ізраїлем може здатися більш доречною, але при уважному розгляді можна помітити такі ж великі прогалини. Американська гарантія безпеки стала формальною лише після того, як Ізраїль виграв чотири війни проти своїх арабських ворогів. Замість того, щоб воювати з ворогами на власній землі, як це робить Україна, Ізраїль до 1970-х років вів війну на чужій території. Приблизно в той самий час він також збудував власну ядерну зброю, хоча ніколи не підтверджував наявність цього арсеналу. До сьогодні жоден з його арабських ворогів не має ядерної зброї.

«Таким чином, українці перебувають у протилежній ситуації, ніж Ізраїль у 1970-х роках. Вони ніколи не перемагали росіян, хоч і стримували їх на Донбасі в період з 2014 по 2022 рік. У них також немає ядерної зброї, адже вони здали свої запаси радянських часів у 1990-х роках в обмін на гарантії безпеки від Москви», - йдеться в статті.

Тож Ізраїль, коли став союзником США, вже був переможцем і мав ядерне стримування, тоді як його вороги були переможеними і не мали атомних бомб. Спираючись на такий стан речей, Ізраїль став процвітаючою економікою і суспільством. А Україна без ядерної зброї бореться за своє існування з ворогом, який постійно брязкає ядерною шаблею.

Припинення вогню без миру

А як щодо корейської аналогії? Хоч вона теж недосконала, вона може бути найкращою з наявних, - вважає Клутх. Тоді, як і зараз, Москва і Пекін підтримали сторону агресора - Північної Кореї в 1950 році. США ж очолили міжнародну коаліцію на захист жертви. У Кореї, як і в Україні, фаза кінетичного відкриття в середині 1951 року змінилася кривавим глухим кутом. На той час і США, і Радянський Союз мали ядерну зброю.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

WSJ: У США і Європи виникли труднощі з втіленням гарантій безпеки для України

Однак навіть тоді головні антагоністи ще не були готові до переговорів. Пхеньян і Пекін розглядали цю ідею, але Йосип Сталін у Москві був налаштований жорстко. У США президент Гаррі Трумен і його наступник Дуайт Ейзенхауер турбувалися про внутрішню політику і здавалися слабкими у питанні комунізму. Південна Корея переслідувала власні інтереси, які не були узгоджені. Президент Сін Ман Рі хотів володіти всім півостровом і збив з пантелику своїх американських союзників різкими жестами, такими як масове звільнення ув'язнених.

І все ж, після довгих затримок, переговори врешті-решт розпочалися, навіть коли вбивства продовжувалися.

«Це один з уроків Кореї, на думку Картера Малкасяна з Naval Postgraduate School: ви маєте бути готові говорити і воювати одночасно», - йдеться в статті.

І все ж переговори продовжували провалюватися. Навіть коли вони відновилися після смерті Сталіна в березні 1953 року, вони дали результат, який нікого не задовольнив. По суті, перемир'я визнало лінію фронту такою, якою вона була протягом двох років. Воно не вирішувало нічого суттєвого, лише заморожувало конфлікт. Але перемир'я зберігається донині. І за сім десятиліть, що минули, Південна Корея перетворилася на жваву і процвітаючу демократію.

«Якщо Корея - правильна модель, то урок полягає в тому, що воюючі сторони занадто довго не починають говорити навіть після того, як стає очевидним, що  ніхто з них не може перемогти військовими методами. А потім вони надто довго не замовкають, коли стає зрозуміло, що результат не зміниться і що єдиний параметр, який залишився, - це те, скільки людей невиправдано загине, поки цей факт визнають», - пише Клутх.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

FT: Чи існує реальна можливість початку переговорів між Росією і Україною?

Справа не в тому, хто має рацію. Історія зафіксує, що в катастрофі, яка розгортається в Україні, винна одна людина - Владімір Путін. Але мудрість минулого підказує, що настав час боротися і говорити одночасно. І робити це варто не в надії здобути якусь перемогу, а з визнанням того, що так чи інакше цей жах повинен закінчитися.